Богдан Червак
У межах проекту професора Ірини ФАРІОН «Від книги до мети» з нагоди 110-річчя від дня уродин Олега ОЛЬЖИЧА у Львові відбулася зустріч з Головою ОУН Богданом ЧЕРВАКОМ. Пропонуємо нашим читачам найцікавіші уривки з розмови.
Олег ОЛЬЖИЧ належав до тих людей, у яких не було розбіжностей між словом і ділом, ‒ починає розповідь Богдан Червак. Він вважав, що поневолена нація має право на всі без винятку форми і методи боротьби, щоб здобути українську державу. І коли націоналістичне підпілля було розгромлене, коли Олену Телігу і всіх співробітників газети «Українське слово» розстріляли німці, він був змушений покинути центральну Україну, переїхав на Волинь, а згодом у Галичину, де мав близькі контакти з командиром УПА Романом Шухевичем.
У той час вони обговорювали, на їхню думку, цілком реалістичний проект, який обом фракціям ОУН (мельниківській і бандерівській) належало виконати. Йшлося про ідею створення так званого «Куреня смерті», який би мав прорватися через лінію фронту, пройти максимально вглиб територією східної України і там у бою вмерти. Вони вважали, що потрібно створити прецедент других Крут, бо бій під Крутами нам залишився після визвольних змагань періоду УНР як героїчний чин нації. Відповідно, вони розуміли, що щось повинно залишитися після визвольних змагань періоду Другої світової війни. Невідомо, чому цей проект не реалізували. Думаю, обставини так склалися, що умови підпільної боротьби, в яких жив командир УПА і фактичний керівник мельниківської ОУН, не дали змоги цього зробити. Але цей факт ілюструє державницьке мислення, якого, на превеликий жаль, так бракує сучасним українським політикам. Вони думали про Україну майбутнього, думали про історичну перспективу української нації і пропонували такі проекти, які б цю перспективу зафіксували в історичному контексті.
Ольжич − політичний і державний діяч
У сучасній Україні склався неправильний стереотип щодо Олега Ольжича. Ми багато говоримо про нього як про визначного українського поета, майже все знаємо про Ольжича як науковця та археолога. І аж на третє місце ставимо його політичну діяльність.
Насправді Олег Ольжич відомий передусім тому, що героїчно загинув як один з керівників ОУН, як учасник похідних груп ОУН, якого закатували в німецькому концтаборі Заксенгаузен. Ольжича ліквідували, бо він усе робив для того, щоб за дуже складних історичних обставин відродити українську державу. Тому політична біографія Олега Ольжича ‒ це борг української нації перед цією визначною постаттю. Нам треба сказати правду про Ольжича як політичного і державного діяча.
Досі оповита таємницею його загибель, і хоч опубліковано дуже багато версій, точної відповіді на це запитання ми не маємо. Він був професійним революціонером, якого Улас Самчук у своїх спогадах називав королем конспіративної боротьби. Це людина, яка мала до 10 охоронців, яка в Києві ніколи не ночувала 2-3 дні в одній квартирі, бо цього вимагало нелегальне становище. Як так сталося, що він, досвідчений конспіратор, так легко пішов на розконспіровану квартиру по вул. Личаківській у Львові, де його схопили гестапівці, ми не знаємо. Проте з особистого архіву родини Ольжича мені відомо, що сліди загибелі батька шукав у Берліні його син. Німці дуже педантичні, вони завжди залишали якісь документи. Тим більше, коли йшлося про таку визначну постать, як Ольжич. Але син не знайшов у берлінських архівах жодного документа, який би підтверджував, що Ольжич перебував у Заксенгаузені. До речі, першим, хто повідомив полковника Андрія Мельника про смерть Ольжича, був Степан Бандера. Чому в німецьких архівах немає цих відомостей? Німці переконані, що весь архів, пов’язаний з перебуванням Ольжича у Заксенгаузені, зараз у Москві. Бо він належав до тих людей, які мислили категоріями нації, для яких існування української держави мало сенс лише за умови, що українська нація буде господарем у своїй державі. Ті архіви могли б дати відповіді на багато питань і щодо процесів, які відбуваються в сучасній Україні.
«Київський» період
Коли говорити про політичну біографію Ольжича у контексті сьогодення, треба глибше проаналізувати так званий київський період похідних груп ОУН. Він був керівником похідної групи, і всі проекти, які організовувала ОУН в окупованому Києві, робили з його «благословення». Ось лише деякі з них.
Під час німецької окупації в Києві українські націоналісти видавали газету «Українське слово», яка виходила накладом 60-70 тисяч примірників щодня! Ми за 25 років незалежності не спромоглися на видання української газети, яка б виходила щодня таким накладом. Ба більше, нам здається, що то нереально зробити. Коли Ольжич як політичний діяч приїхав до Києва, у нього був головний проект ‒ створення Української національної ради, тобто передпарламенту майбутньої української держави. Це був проект, який фіксував справжню мету українських націоналістів. Тоді вважалося, що через історичні обставини німці і Червона армія так ослабнуть у війні, що виникнуть сприятливі обставини для відродження української державності. Ця державність мала початися з інституту – Української національної ради. Тобто ідея була така: як тільки проголосять незалежну державу, вже існуватиме український парламент, який сформує уряд. Врешті, Ольжичеві вдалося створити таку раду, яка проіснувала недовго, але видала цілу низку важливих документів. Але коли вони прийшли до Києва (наприкінці вересня ‒ на початку жовтня 1941 року), були шоковані реаліями життя. Більшовики знищили Київ, Хрещатик стояв у руїнах, зима на носі, і багато киян могли просто загинути від холоду і голоду. Треба було відкладати всі свої політичні чи культурницькі проекти і братися до господарки: завозити до Києва з навколишніх сіл продукти, дрова, займатися шкільництвом, забезпечити функціонування міста, в якому жило багато українців. Київ не загинув з голоду і холоду ‒ це велика заслуга похідних груп ОУН, зокрема Ольжича, під керівництвом якого була міська управа. У той період на київських вулицях було чути українську мову, відновилося церковне життя, засновувалися культурницькі й допомогові інститути, як-от «Червоний хрест», а також Товариство імені Полуботка, яке мало гартувати молодих юнаків до участі в українських збройних силах.
Київський період у житті Ольжича характерний ще однією важливою подією. У листопаді 1941 року він виступив з ідеєю відзначити 20-річчя героїчного чину УНР, зокрема Першого зимового походу армії УНР. Його переконували, що німці не дадуть це зробити, але він таки взявся за організацію цієї акції в Базарі (Житомирська обл.). На місце загибелі учасників зимового походу прибуло до 30-40 тисяч українців з різних земель. Це була велична маніфестація української сили і українського духу, за якою німці спостерігали, і до останнього моменту не вірили, що вона буде такою масштабною. Та коли побачили, що під Базаром правиться служба Божа за участі 40 тисяч людей, що по всьому периметру акцію охороняють озброєні оунівці, їхня чаша терпіння переповнилась. І тоді трагедія повторилася… Пригадуєте, як загинули герої УНР, учасники Першого зимового походу? Будьонівці їх вишикували, націлили на них кулемети і почали розстрілювати, а ті співали гімн України. Це повторилося у 1941-му, тільки у 1921-му розстрілювали москалі, а цього разу під спів «Ще не вмерла України» розстрілювали німці.
Саме тоді Ольжич наголосив на ключовій і принциповій засаді, яка має стати стрижневою в українському національному русі: ідеї здобуття української незалежності власними силами. Мені здається, що ця теза вкрай актуальна сьогодні, бо в нас весь час якесь зачарування: ще кілька років тому так звана влада України була зачарована на Москву і на схід, в результаті чого ми втратили Крим і нині ллється кров на Донбасі. Тепер у нас зачарування заходом, ми думаємо, що МВФ розв’яже всі наші проблеми, ми чекаємо, яке ж рішення ухвалить ПАРЄ щодо України тощо. Але таке зачарування може нам дуже дорого коштувати, і про це Ольжич застерігав ще 1941 року.
Наша культура має бути націоналістичною
Багато нині говорять про просвітянські акції ОУН, але, на жаль, мало хто заглиблюється у зміст цієї роботи. Олег Ольжич розрізняв поняття української і націоналістичної культури. Він вважав, що між цими поняттями є принципова відмінність. І коли націоналісти працювали як просвітяни, то їм ішлося не так про українську культуру (хоч це парадоксально звучить), як про націоналістичну культуру. Що малося на увазі? Ольжич вважав, що українська нація матиме сформований хребет, який не буде гнутися і хилитися, лише за однієї умови: коли українці будуть виховуватися не просто на вітчизняній історії і українській культурі, а на героїчній історії і на кращих зразках культури, яка оспівує героїзм української нації. Він наголошував на потребі культу героїзму в історії, літературі і мистецтві. Вся культурницька і просвітницька діяльність похідних груп у Києві, Харкові, в Кременчуку і Полтаві спрямована на виховання і плекання героїчних постатей, здатних у дуже складних обставинах брати участь у національно-визвольному русі. Український націоналістичний рух періоду 20-30 років постав на суворій критиці того, що відбулося під час УНР. Євген Коновалець і його побратими на запитання, чому українці втратили державність у 1917‒1922 роках, відповідав, що її втратили через купу помилок, які допустив провід тодішньої української держави. Вони говорили про те, що тодішня влада не послухала Міхновського і не створила українського війська, звинувачували в нерішучості і гостро критикували Винниченка, який керувався соціалістичними ідеями, а не національними пріоритетами.
Але Ольжич, на мою думку, належав до тих людей, які дуже глибоко осмислювали період УНР. Він писав, що УНР − це ціла віха в історії українського народу, яку важко переоцінити. Казав, що українська республіка не дає нам змоги говорити про політичний суверенітет української нації, однак дає нам підстави говорити про її духовний суверенітет. Віднині, казав Ольжич, нічого нам не заважає сформувати образ незалежної України у своїй голові і прямувати до нього. Як продовження цієї думки він пише свою відому працю «Дух Руїни». Приводом до її написання став розкол ОУН у 1940 році, який Ольжич дуже важко пережив. Аналізуючи українську історію і події, пов’язані з боротьбою за державність, він робить висновок, що українці досягали успіху лише тоді, коли не воювали один проти одного. І навпаки: як тільки починали воювати одне з одним, одразу втрачали державність. Він показує це на конкретних історичних прикладах. Винятків не було. Тоді, коли українці воювали одне з одним, наставав крах державності, крах усіх пріоритетів і доводилося починати все заново.
Мені здається, з погляду сьогодення це ще один урок Ольжича, який не просто промовляє до нас, а кричить.
Записала Леся БАСАРАБ,
Львів