Костянтин Холодов
У світлі грядущої глорії.
Часто запитую себе: а якою повинна бути моя смерть?
Маю безліч варіантів! Проте усвідомлюю, що, звісно, все в Божих руках…
Хоча є речі, розпоряджатися якими доручив мені Сам Господь − це моє життя.
Я можу обрати таке життя, щоб спокійно дожити до глибокої старості, дочекатися онуків, правнуків. Спочатку я забуду як звати моїх сусідів, потім родичів, потім забуду, хто я і навіщо ходити саме в туалет. Зрештою, захворію якоюсь хронічною хворобою, зляжу, мене глядітимуть діти і онуки, передаватимуть мене як почесну варту, виноситимуть судна, митимуть мої сухі та неслухняні члени, перевертатимуть, щоб не було пролежнів. Я крихтітиму, лаятимусь та кидатимуся в них лайном. А вони у свою чергу будуть думати: «Колиж він умре, зараза! Так вже дістав нас усіх! Сил нема!»
Є інший вірант. Раптова і несподівана: чи серце стало, чи нещасний випадок. Або померти від сифілісу як великий Ленін… Або як Сталін − у страху. Або як ті мільйони, яких він боявся та винищив голодом. Можна ще отруїтися горілкою, або загнутись від передозу у загадженому підвалі. Варіантів безліч.
А є ще інша смерть. Смерть у бою…
Загинути, захищаючи своє село, свій край, свою Вітчизну від ворога. Покласти своє життя за життя ближнього − це заповідь Христова: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх…» (Ін 15:13)
Так. Ти не дочекаєшся онуків, можливо, і дітей. Можливо, і не одружишся зовсім. Тобі не загрожує старечий маразм і кидання лайном у медсестер… Але твоє життя і смерть говоритимуть за тебе. А нащадки будуть тебе пам’ятати, поважати та молитимуться за тебе.
***
Я не буду говорити, яка участь мені більше імпонує. Здогадайтеся самі. Але знаю одне − я маю свобідну волю, як дар від Бога − і застосувати її все ще в моїх силах. І зараз це, як ніколи, актуально.
***
ПС. На фото − останки загиблих козаків та повстанців, що полягли, захищаючи свою землю від поневолювачів. Зберігаються вони у храмі Свято-Георгієвського Монастиря. Один із героїв загинув від шаблі, захищаючи мене. Дякую тобі, брате! Дякую тобі, мій герой! Ти справжній християнин і справжній натхненник. Твої мовчазні останки говорять нам більше, ніж будь-який полум’яний ритор-оратор зі сцени Майдану. Дякуючи тобі і таким як ти героям, котрими рясніє наша земля в усіх поколіннях, ми знаємо, що робити. Знаємо.
Не знаю, як тебе звати − Господь відає! Нехай Господь упокоїть душу твою серед праведників. Молитимуся за тебе й надалі… І ти молись за нас, дорогий мій брате…
18 січня 2014 року