Тарас Головко
(Рецензія на двотомник В. Білінського «Москва ординська» (2015)
Володимир Білінський належить до небагатьох вітчизняних істориків, який узявся за благородну справу − розвінчати офіційну історичну доктрину Російської Федерації, опублікувавши спочатку тритомник «Країна Моксель, або Московія», а згодом у видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» ще й двотомник «Москва ординська».
Про «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России…»
Його зацікавлення давньою історією Московської держави почалося не вчора, а триває понад чотири десятиліття, коли доля закинула Володимира Білінського після закінчення вищого навчального закладу до Казахстану, тоді ще однієї з республік колишнього СРСР. Саме тут, споруджуючи мости через річки Іртиш, Ішим, Урал, Сирдар’я (оскільки за фахом Володимир Броніславович − будівельник), він захопився пошуком документальних джерел, які розкрили б правду про походження Московського князівства, виникнення Золотої Орди, становлення Київської Русі тощо. Напевне, вже тоді він інтуїтивно відчував, що так зване спільне історичне минуле росіян і українців таїть у собі масу секретів, схованих подалі від людських очей.
Одним із перших відкриттів, що буквально шокувало Володимира Білінського, стало його ознайомлення з обставинами утворення так званої, мовою оригіналу, «Комиссии для составления записок о древней истории, преимущественно России, под начальством и наблюдением графа А.П. Шувалова», після прийняття відповідного Указу імператрицею Катериною ІІ 1783 року. Дослідник, крок за кроком, аналізуючи архівні документи, що збереглися до нашого часу в наукових установах і бібліотеках Казахстану, Російської Федерації, Узбекистану та України, почав відкривати для себе правду про те, як у колишній Російській Імперії на державному рівні системно і цілеспрямовано фальсифікувалась історія.
Міфи про Тмутараканську землю
Уже в першому розділі «Тмуторокань і Мещерська земля» книги «Москва ординська» автор фактично викриває групу імперських істориків, які, за вказівкою цариці, вигадали міф про так звану Тмутараканську землю. Серед них Петро Паллас, Олексій Мусін-Пушкін, Микола Бантиш-Каменський, Іван Болтін та ще шість осіб, котрі входили до складу вже згадуваної «Комісії…». Завданням цих істориків-фальсифікаторів було, ні багато ні мало, географічно перемістити Тмутаракань, яка за старовинними першоджерелами розташовувалася на території Рязанського князівства, далеко на південь, на Таманський півострів. Володимир Білінський стверджує, що саме так закладалася концепція виправдання подальшої експансії Криму, відмежовування від тюркського місцевого населення, зміцнення нібито раніше існуючих зв’язків між Києвом і Ростовсько-Суздальським князівством.
Як відомо, результатом «діяльності» організованої Катериною ІІ комісії став випуск так званих літописних зводів (рос. «своды»), у яких викладалась історія російської держави за останні віки. Володимир Білінський, скрупульозно їх вивчивши, прийшов до кількох парадоксальних висновків, про які дізнається читач з його книги.
По-перше, конкретні історичні факти, які в них наводяться, не мають свого підтвердження з древніми манускриптами, що зберігаються в західноєвропейських країнах і країнах Близького Сходу, навіть більше, вони вступають у протиріччя з історичними творами, написаними такими видатними літописцями минулого, як Юліан Угорський, Бенедикт Польський, Вільгельм де Рубрук, Ала-ад-дін Джувейні, Рашид-ад-дін, Ерік Пальмквіст, Джайлс Флетчер та інші.
По-друге, офіційна історична наука сучасної Росії свідомо приховує від світу чимало безцінних архівних документів, раніше вивезених, як правило, у незаконний спосіб, із сусідніх країн. Приміром, після третього поділу Речі Посполитої 1795 року до Росії потрапили конфісковані архіви Литовсько-Руської держави, їх ще архівісти називають «Литовська метрика», що нараховувала, за свідченнями сучасників, близько 600 томів. Автор у книзі згадує і «Бахчисарайський архів», знайдений російськими археологами ще у ХІХ столітті, крім того, дві тисячі томів книг і рукописів, виявлених під час розкопок монгольського міста Хара-Хото на початку минулого століття. Що вже казати про унікальні ханські грамоти часів Батия та інших ханів Золотої Орди, тексти яких ніхто і ніколи в повному обсязі не оприлюднював. Усі ці та інші безцінні скарби сивої давнини в буквальному значенні слова сховані в таємних архівах Російської Федерації, куди неупередженим дослідникам вхід заборонено.
В наступному розділі «Татаро-монголи» автор пропонує читачеві власну концепцію походження роду безжального завойовника народів Китаю, Сибіру, Азії і Європи знаменитого Чингізхана, нащадки якого заснували державне утворення Золота Орда. Дуже аргументовано і переконливо, спираючись на альтернативні катерининським літописним зводам історичні джерела, насамперед арабські і західноєвропейські, Володимир Білінський доводить заснування Московського князівства не слов’янами, а угро-фінськими і тюркомовними племенами на території неозорої Монгольської імперії. Саме з цим історичним спадком не могла змиритися Катерина ІІ, коли спробувала переписати історію московської держави на західний манер. Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, а саме таке ім’я при народженні отримала майбутня російська імператриця – німкеня за походженням, мріяла колишніх московських рабів, що справно платили данину Чингісидам – ханам Батию, Сартаку, Берке, Менгу-Тимуру, Туда-Менгу, Талабугу, Тохті, − впродовж трьох століть, зробити представниками королівської (читай – царської) європейської династії.
Катерині ІІ, як випливає з розповіді Володимира Білінського, як то кажуть, і ходити далеко не потрібно було. Фактично під боком розташовувалася територія колись могутньої слов’янської держави під назвою Київська Русь, що припинила своє існування у ХІІІ столітті. Її історія цілком влаштовувала імператрицю. Сучасна українська Вікіпедія, крім Кия, Щека, Хорива, називає ще понад два десятки Київських князів, із якими Катерина ІІ хотіла поєднати матримоніальними зв’язками князів Московії. Відверто кажучи, їй це не вдалося. В книзі «Москва ординська» автором наводиться ціла низка вражаючих фактів, які викривають вінценосну авантюристку і роблять її посміховиськом в очах міжнародної наукової спільноти.
Недолугими виглядають міфи, яким дала «путівку у життя» «Комісія…» під керівництвом графа Андрія Шувалова. Автор виокремлює ті з них, які він у першому томі книги «Москва ординська» дуже аргументовано заперечує і спростовує, зокрема,
- що нібито московити за антропологічними ознаками є слов’янами;
- входження Московії до складу Великого Київського князівства;
- піддає сумніву дату заснування Москви, а саме 1147 рік;
- висловлює скепсис стосовно історичних постатей новгородського князя Олександра Невського і його участі у битвах на Неві і Чудському озері, так само Дмитрія Донського і його «перемогу» у Куликовській битві;
- вважає вигадкою існування династії князів Рюриковичів;
- категорично не згодний з поняттям «татаро-монгольське іго», якого, на думку Володимира Білінського не існувало, бо сама Московія була одним із улусів (улус – тюрк. родова община і земля, що їй належить) Золотої Орди тощо.
Надзвичайно цінними є авторські роздуми, пов’язані з походженням топонімів і гідронімів на території нинішніх Московської, Новгородської, Рязанської, Ростовської, Тверської, Смоленської й інших областей Російської Федерації. Чимало з них вказує на тісний зв’язок з ординським минулим Московської держави, яке у більшості заангажованих російських істориків викликає лише роздратування.
Володимир Білінський не оминає у своїх дослідженнях і старовинну архітектуру, що збереглася до наших днів у столиці та інших великих містах Російської Федерації. Йому вдалося віднайти в архівах документальне підтвердження наявності тамги (тамга – тюркск. родовий або особистий знак у кочових народів) не лише на стінах культових споруд, розташованих на території Московського князівства, а також на могилах перших московських князів, котрі належали до роду каракереїв (каракереї − народність, що виникла на терені сучасного Казахстану).
Ще одним підтвердженням того, що нащадком тюркських племен є сучасний російський етнос може слугувати так звана ямська служба, неодноразово згадувана Володимиром Білінським у книзі «Москва ординська». Автор посилається на багатотомну працю Рашида-ад Діна – перського вченого енциклопедиста, що мала назву «Збірник літописів». Написана ще в XIV столітті, вона містить детальний опис функціонування упродовж п’яти століть поштової служби в державі Чингісидів, що дісталась у спадок Московії, з часом заміненої за наказом Петрі І на регулярне поштове сполучення європейського зразка.
В книзі «Москва ординська» автор неодноразово наголошує на тому, що чимало сенсаційних за своїм змістом фактів, що стосуються тематики дослідження, він виявив із маловідомих широкому загалу писемних пам’яток. Приміром, Володимир Білінський згадує у книзі ім’я російського історика і публіциста, одного з дописувачів герценського журналу «Колокол» князя Петра Долгорукова, котрий уславився тим, що в позаминулому столітті видав в еміграції дві книги (мовою оригіналу) – «Заметки о главных фамилиях России» і «Правда о России». Якщо в першому виданні широко викладено генеалогію російського дворянства, чимало представників якого мали тюркське походження, то в другому автор присвятив цілі сторінки злочинам, вчиненим на державному рівні російською монархією. Не випадково цар Микола І, щоб припинити компрометацію царського двору у Європі, доручив ІІІ Відділенню – вищому на той час органу політичної поліції Російської імперії вивезти з Франції особистий архів князя Петра Долгорукого після його смерті. На цьому робить додатковий акцент у своїй книзі Володимир Білінський, тим самим показуючи, як за часів царату було введено в практику проводити таємні операції за межами Росії, спрямованими на вилучення або знищення архівних документів, що суперечили офіційній історичній доктрині російської держави. До слова, підпал бібліотеки академії наук Віктором Погружальським 1964 року – речі одного порядку.
У боротьбі з ординською експансією
В останньому розділі «Перші роки Московського царства» другого тому книги «Москва ординська» автор, оглядаючи всю багатовікову історію зародження московської держави, доходить висновку, що Московія, починаючи з 70-х років XV століття, постійно вела загарбницькі війни, метою яких було приєднання все нових і нових територій. Щоправда, дуже часто московити наражалися на гідну відсіч їхній експансіоністській політиці. Володимир Білінський у своєму дослідженні звернув увагу на дві історичні постаті, які уславилися перемогою над російськими загарбниками і тим самим вписали золотими літерами свої імена в історію європейських народів. Йдеться про великого князя литовського Ольгерда, який неодноразово перемагав ординців на території Московії і України у XIV столітті, а ще польського короля Стефана Баторія, котрий вже в XVI столітті завдав поразки військам царя Івана IV Грозного у Лівонській війні.
Напевне, для Володимира Білінського дуже важливо було довести читацькому загалу, що він зі своєю концепцією ординського минулого Московської держави не самотній у світі. Задля цього він і редактори видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» вмістили наприкінці його книги статтю відомого американського професора історії, директора Візантійського інституту при Гарвардському університеті Едварда Кінана «Російські претензії на давньоруський спадок». І американський, і український історики одностайні: немає жодних вагомих підстав вважати московську правлячу еліту часів Івана ІІІ і Івана IV спадкоємцями київських князів.
Містифікація історії Київської Русі, скроєна за лекалами Катерини ІІ, розсипається як картковий будинок, підступно зведений пройдисвітами-архітекторами.