Нашого цвіту – по всьому світу
Микола ГРИНЬ, Член Національної спілки
журналістів України, лауреат міжнародної
літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша.
Моя ненько, Україно і джерело козацтва, якоже Фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть їх москалі, небаром весь світ встане: згубити і великого, і малого і ім*я московське – варварів-людоморів – з лиця землі. З цею вірою я в останній раз закрию мої очі, і зіпну навіки…»
Так проникливо і відверто написав 1 березня 1894 року український священник Агапій Гончаренко у далекій від берегів його рідного Дніпра-Славути американській Каліфорнії, яка стала йому другою домівкою і в якій він упродовж десятиліть залишався вірним сином матері-України.
1. ПОДВИЖНИЦТВО ОТЦЯ АГАПІЯ
До біографії Божої людини отця Агапія Гончаренка (справжнє ім*я Андрій Онуфрійович Гумницький) дуже пасує визначення «перший». Саме воно яскраво характеризує суть його характеру, життєву долю та інші високі чини служіння людям. Саме отець Агапій став першим українським козаком- священником на Новому континенті, який у 1865 році відслужив першу в Нью-Йорку православну літургію. Невзабарі саме він став організатором та засновником церков греко-православного обряду в американському Новому Орлеані. Саме він був першим політичним емігрантом-українцем в Америці, автором першого Букваря для слов*янської громади Аляски та інших територій цієї країни, засновником української громади, українцем не тільки за походженням, а й за покликанням, бо першим із американського середовища іммігрантів русинів, лемків, галичан, малоросів з гордістю говорив, що він – українець. Саме отець Агапій став першим основоположним у цьому краї української преси, першим, хто придбав для першої української друкарні у Сан-Франциско шрифт кирилиці. Саме він першим на американському континенті переклав англійською поезії Кобзаря і цим відкрив для Нового Світу поезії Тараса Шевченка та став піонером англомовної Шевченкіани. А ще він серед піонерів фермерства, поліграфії, комерції, бізнесу, місіонерства, доброчинності і меценатства на цьому континенті. У послужному списку українця окремим рядком значиться його роль як американського правозахисника, який викривав зловживання влади і бізнесу, відстоюючи права і свободи знедолених. Приплюсуємо такі добрі справи, як випуск у люди в 1860 році в Лондоні ухвали церковного собору за часів Івана Грозного під заголовком «Стоглав» зі вступом, автором якого він був сам. Виданням тих ухвал він ставив за мету пригадати ставлення незалежної православної церкви до самодержавства. Варто сказати й організацію першої недільної школи для дітей бідняків на хуторі «Україна». Додам, що він є також борцем за права людини, вчитель, лінгвіст-поліглот, який володів багатьма мовами народів світу, знавець історії і культури народів Близького Сходу, публіцист, перекладач, проповідник, садівник… І всі ці та інші чесноти були притаманні одній людині – українцю Андрію Онуфрійовичу Гумницькому або ж отцю Агапію Гончаренку. Як бачимо, його активність у громадсько-політичному житті та суспільно-релігійній діяльності в Америці вражає і викликає неабиякий подив з його працьовитості, невтомності і скромності.
Отож і зрозуміло, що я з великою радістю і душевним трепетом сприйняв пропозицію Генерального консульства України у Сан – Франциско та осередку Північної Каліфорнії Українсько- Американської координаційної ради на чолі з невтомною пані Марією Черепенко взяти участь у щорічній поминальній прощі та панахиді на честь цього козака в рясі і великого українця. Тим більше, що вже неодноразово планував побути в Каліфорнійському хуторі з офіційною назвою «Україна» і вклонитися могилі з прахом свого співвітчизника. Але, виконання цього бажання, як мовиться, «заїдала тягучка».
Тієї ж неділі біля центрального входу в Герин Реджіопол Парку в Гейварді поблизу Сан-Франциско раз по раз щиро звучали слова вітання «Слава Україні! Героям Слава!». То чоломкалися між собою представники української громади Каліфорнії, яких, як у свій час і священника Агапія, життєва хвиля з буйними вітрами прибила до цього тихоокеанського побережжя.
Перша зупинка ходи-прощі гірськими крутосхилими дорогами на чолі з Генеральним консулом України в Сан-Франциско Дмитром Кушнеруком до місця вічного спочинку отця Агапія та його дружини Альбіни за традицією відбулася біля символічної пам*ятної стели на території парку. Її встановили і освятили вдячні земляки-українці більше двох десятиліть тому. Слова на ній сповіщають прочанам та всім мандрівникам цієї ландшафтної оази, що встановлена вона на цій фермі на честь українського патріота, православного священника Агапія Гончаренка (1832-1916) і його дружини Альбіни. Наступні рядки інформують, що отець Агапій був першим національно свідомим українцем, що прибув у США і він організував тут першу американську газету, яка виходила російською та українською мовами, і що він є автором першої книги для освітніх програм аляскінців. На стелі відзначені й інші чесноти та заслуги українця перед американським суспільством, який помер 7 травня 1916 року і похований на території парку. Додам, що поруч із стелою-пам*ятником представники української громади штату встановили інформаційні щити, які розповідають про заслуги козака в рясі перед двома державами – Україною та Сполученими Штатами Америки.
Наступна ж зупинка прочан – на найвищій вершині каскаду Гейвердських крутих гір. У тіні більш ніж віковічної сосни, яка високо й широко розкинула свої віти-руки, огороджені і облагороджені українськими та американським державними стягами, дві могилки з православними хрестами з написами на кожному «Альбіна» і «Агапій». Настоятель Свято-Михайлівської церкви в Сан-Франциско Православної церкви України протоієрей отець Георгій Тяпко та очільниця осередку пані Марія Черепенко виголосили щире слово про життєвий, страдницький та подвижницький шлях українського священника отця Агапія. Особливо наголосили на його духовному подвигу не тільки в ім*я України, а й Сполучених Штатів Америки, де про це пам*ятають і шанують упродовж десятиліть. У сторінках американської історії ім*я отця Агапія вписане золотими літерами бо цей чоловік з України не тільки став членом академії наук в Сан-Франциско, а й відіграв важливу роль в розбудові американської нації.
Затим під ніжно-голубим небом Каліфорнії українською мовою зазвучали слова блаженної поминальної молитви у супроводі отця Георгія та церковного хору згаданого храму Божого під орудою невтомної пані Марії Черепенко. Саме про таку молитву рідною мовою все життя мріяв колись отець Агапій. А з початком першої світової війни відверто говорив і писав, що відтепер мій український народ буде вільний і в нашій церкві співатимуть українською. Йому не судилося за життя почути такий жаданий спів у рідному краю. Віриться, що тепер щорічний журливий піснеспів про вічну пам*ять коло могили доноситься у його небесну оселю і там звеселяє душу.
2. УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАК У РЯСІ З КАЛІФОРНІЇ
Українським козаком у рясі назвав сам себе отець Агапій, а в світі Андрій Гумницький. Він знав, що говорив. Бо народився майбутній священник 31 серпня 1832 року у споконвічному козацькому краї в селі Криве поблизу Фастова Київської губернії ( нині територія Житомирщини) у родині сільського батюшки. Отець Онуфрій дістав цю сільську парафію як посаг за дружину.
Рід його був пов*язаний тісними вузами з козацько-шляхетним родом славетного патріота України подільського, а затим кальницького і вінницького полковника Івана Богуна – сподвижника Богдана Хмельницького. З цього славного роду, який є символом українства, була Андрієва бабуся по маминій лінії. А ось дід Гарасим був з іншого козацького села Кам*янець, що теж на Київщині. Цим особливо він гордився. Це з дитинства хвилювало його душу й серце. (Забігаючи вперед, скажу, що під час відвідування святих Афонських монастирів він таки знайшов там свого рідного дядька Дмитра Богуна, який на той час був отцем Дормидонтом. Там, на святих горах Афону, вони розпочинають розбудову «української Січі». З генами отцю Агапію передалося й багато рис характеру роду Богунів. Зокрема, відважність, хоробрість, відданість справі. Як й Іван Богун, він вважав Москву брехливою і підступною, стверджував, що Україна має бути незалежною самостійною державою).
Ріс допитливим хлопчиком. Рано навчився читати. Часто усамітнювався на батьківському хуторі в дрімучому лісі. Як і його майбутній кумир Тарас Шевченко, з допомогою сільського дяка освоїв Псалтир, Часослов. Виховував себе аскетом. За його ж словами, таким, «що лютость не буде ганяти мене…» Пробує стати веганом. Не їсть м*яса, навіть від риби відмовляється. Харчується сирими овочами з власного городу. Пробує по кілька днів голодувати – їсть лише в середу та неділю. Ретельно займається самоосвітою. Коли виповнилося вісім років, батько відвіз здобувати науку в Київську бурсу. Там Андрій ставить мету «спасатися од мира». Згодом він уже випускник духовної семінарії і послушник Києво-Печерської лаври. Молодий, грамотний, допитливий, талановитий богослов отримує постриг у ченці. Так Андрій стає Агапієм, що з давньогрецької означає «добрий», «хороший», «любимий». І його справді любили за такі риси характеру. І не тільки парафіяни. Гончаренком він стає пізніше, аби не ставити під удар родину та близьких, коли на нього нещадне полювання розпочала царська охранка та священний синод московської церкви.
Життя в лаврі вщент розбиває молодечі уявлення про атмосферу і світ монастирського життя. Його підготовка до аскетичного життя священнослужителя з суворими постами та молитвами стикається тут з постійним споживанням ченцями м*яса та іншої скоромної їжі і навіть спиртними наливками-горілками. Жирування монахів бунтує його душу. Вже пізніше він оповідав, що тоді, в лаврі, він часто падав на коліна і плакав перед святими іконами та допитувався в Бога, де ж та святість і правда? Разом з тим праця в лаврі дозволила йому вивчити управління церковного синоду зсередини і це вплинуло на формування настроїв молодого богослова, формування національно-патріотичного світогляду. А свої неспокійні думки про життя в лаврі згодом викладає в статті «Монастирське кріпосне право». У цей час він знайомиться не тільки з ідеями Михайла Драгоманова, Миколи Куліша, Івана Франка, Михайла Павлика, а й з окремими з них. Ще ближчою за духом стає йому поезія Тараса Шевченка.
Протестантський, бунтівний характер молодого богослова, котрий ніс послух у канцелярії митрополита Філарета бібліотекаром та секретарем, робить його запальним антимосковським опозиціонером. Це не пройшло повз увагу владики. Він, «кабы чего не вышло» й уникнути можливих неприємностей від синоду, молодого ченця у сані ієродиякона відправляє у 1857 році з місією на Афон. У Греції, схильний до вивчення мов та допитливий богослов, досконало опановує не тільки грецьку, а й арабську та інші мови. Але тут йому потрапляють до рук і заборонені в російській імперії часописи «Колокол», «Полярная звезда». Він знає, що ці журнали розповсюджують нелегально і за це можна отримати реальне покарання. Але це ще більше розпалює в ньому цікавість. Він не тільки читає ці журнали, а й розпочинає надсилати до них кореспонденції і навіть підписує їх власним прізвищем. Встановлює контакти з Герценом, Огарьовим, з іншими так званими бунтівниками. Царський сексот видає запального критика церковного життя та порядків російської імперії. Його затримують безпосередньо біля поштової скриньки, в яку він вкидає чергового допису до лондонського журналу. Арешт і за ним негайна депортація до ненависної імперської Росії.
Та правду говорять, що не май сто рублів, а – сто друзів. Саме друзі викрадають його з в*язниці і, як він їх і попрохав, допомагають йому у березні 1860 року дістатися до Лондона. Змалечку привчений до праці, він і тут не цурається різної роботи. Учить греків і їх дітей, працює нумізматом у Лондонському музеї, освоює спеціальність складача-поліграфіста. Це допомагає вижити і заробити кошти. Та й набуті знання за плечами не носити. Й справді вони йому знову згодяться. Зокрема, за океаном, де і вчителює і самостійно розпочинає видавати газети.
Далі життя Андрія схоже на справжній детектив або ж пригодницький роман. Мов той філософ-земляк Григорій Сковорода, якого світ ловив і не зловив, він теж де в чому повторює його долю. Андрій мандрує з країни в країну. Через рік життя в Лондоні повертається на Афон. Тут рукопокладають у священники з уже даним чернечим ім*ям Агапія. Виконує цей чин афонський митрополит. (Отож і розстриження його та позбавлення духовного сану і звання, зроблене росіянськими священнослужителями у серпні 1861 року, визнані недійсними, бо вони не мали права так чинити). Далі дорога стелиться в Єрусалим, туди він знову втікає від посіпак царської охранки та церковного синоду, які продовжують стежити за ним. Бо він для імперії – злочинець-втікач. Руку допомоги знову подають друзі. Цього разу – католицький патріарх. Коли «буря» стихла, прямує в Єгипет. Тут, за намовлянням російського консула, отець Агапій отримує від невідомого грека удар ножом у груди. Коли відновив здоров*я, мандрує із Олександрії до Лондона, Афону, Смирни. Врешті-решт, із 35-ма рекомендаціями «до порядних людей» вирушає через океан на Новий континент. Першого січня 1865 року, у віці розіп*ятого на хресті Христа, кремезний, широкоплечий, як і полковник Іван Богун, з шикарною імпозантною бородою отець Агапій впевненим кроком і з божественною енергією ступив з корабля «Ярингтон» у морському порту Бостона на американську землю.
3. ЧОМУ Ж НАМ У БРАТЕРСТВІ НЕ ЖИТИ?!
Приїхав він сюди з важливою місією заснувати в Новому Світі першу незалежну слов*янську друкарню. Для цього обрав місто Сан-Франциско. Як сказали б нині, його не підвела «чуйка» підприємця та бізнесмена бо інтуїтивно відчув що саме це місто після купівлі в Росії півострова Аляска, учасником і свідком чого він став, потрапить в центр перехрестя торгових, ділових, культурних зв*язків двох світів. І не помилився. Відкриття ж друкарні та її видавнича діяльність були успішними.
Але перед цим батюшка Агапій виконав ще одну досить важливу місію. Шостого січня український священник на квартирі грецького консула в Нью Йорку відслужив першу на північному континенті православну службу. Але отруйні щупальця імперської російської охранки дістали Гончаренка-Гумницького і на американській землі. Як у багатьох випадках нині, так і тоді, у хід пішли погрози, підкупи, обливання брудом та інші ганебні вчинки. Ось і тоді імперія не пошкодувала для греків купу грошей та обіцянок, аби вони відмовилися від українського священника. Отець Агапій з розумінням сприймає пояснення та побоювання греків. Йде працювати складачем у кілька друкарень. Набирає тексти Біблії для слов*ян та арабів, бо на Близькому Сході освоїв не тільки розмовну арабську, а й її правопис.
Коли заробив трохи грошей, придбав шрифт кирилиці і везе його в Каліфорнію. У відкритій по вулиці Кляй-Стріт друкарні здійснює мрію і розпочинає випускати газети як для земляків-українців, яких після єзуїстського розгрому Єкатєріною второю Запорізької Січі царат тисячами гноїв у сибірських болотах тайги, так і вихідців інших губерній імперії. Як він сам говорив, «щоб ті слухали через Тихий океан вільну, тиху пісню із вільної Америки». А ще – для тих єдиновірців, які після продажу Росією Аляски залишилися жити на цьому півострові, бо не бажали повернутися в імперію. «Ми оставили Росію, бо не поважаєм царя і хочем мати волю у нашій совісті, – говорили його земляки. А українців у тих краях було, за окремим свідченнями того часу, до двадцяти тисяч.
Гончаренко-Гумницький складає і друкує російсько-англійський розмовник зі словником. Він став цінною паличкою-виручалочкою не тільки для американських солдат, які розпочали служити на Алясці, а й для рибалок, мисливців, золотошукачів, вчителів, інших верств населення, які масово освоювали нову територію Америки. Згодом удосконалює це видання і робить другий випуск. Наступний крок нашого земляка – заснування і випуск газети «The Alaska Herald», тираж якої сягає півтори тисячі примірників. Нині не кожна районна газети України може похизуватися таким накладом. Вона знову ж таки стала першою американською газетою для Аляски. Додатком до неї стає блок «Свобода», в якій поруч з російською друкує статті українською мовою. Таким чином стає родоначальником української та й російської журналістики в США. Аби жителі тільки-но придбаної Аляски знали, що ними управляє не цар-самодержець, як було в імперії, а сам «народ управляє собою» і він є носієм влади, Гончаренко перекладає Конституцію США і друкує її витяги в газеті російською мовою. У знак подяки за цей та інші чини православні аляскинські та російсько-алеутські креоли нарекли Агапія «Аляскоманом» (Alaska man).
А мудрий українець і далі творить добрі справи. У Каліфорнії він вперше створює товариство взаємної допомоги для українців та інших вихідців Російської імперії. Назвав його «Товариство декабристів», до яких мав повагу ще з лондонських часів, коли співпрацював з Герценом та Огарьовим. Разом з членами клубу збирає книги і передає бібліотечки для жителів Аляски та прилеглих до неї островів. Але знову чорними круками налетіли таємні агенти російського синоду і розвалюють товариство. Пояснення просте: Агапій Гончаренко «не поважає царя і православіє». З роками отець Агапій у відповідь на такі звинувачення дияволів відправляє до п*ятисот примірників «Вісника Аляски» на сибірські простори імперії, як він говорив, «дорогами, мені одному знаємими…» і цим виконує свою просвітницьку місію серед населення того краю. Краю, де томилися запроторені в каземати кращі уми імперії, серед яких було немало вихідців з його рідної України. У краї, де монарша воля приховала і душила на смерть за Валуєвським циркуляром, а згодом за Емським указом вільне слово. Особливо українське, щоб вбити в народі Східної України всяку думку про свою національну самостійність та вкоренити у нього переконання, що він має навіки бути підданим «єдіної і нєдєлімої Російської імперії».
У «Віснику Алясці», у «Свободі», що також доставляється на далекосхідні терени імперської Росії, у проповідях, під час зустрічей з паствою на Алясці та в Каліфорнії священник возвеличує українське козацтво, оспівує подвиги і героїзм січовиків з часів далеких до найсучасніших, схвалює спробу українського козака Беняка організувати побіг із Якутська цілого товариства козацького для облаштування власної держави на островах Тихого океану.
З самого дитинства й до останнього подиху Агапій Гончаренко був палким прихильником творчості Тараса Шевченка. Існують перекази, що він молодим парубком навіть був разом з ним серед бояр під час весілля Пантелеймона Куліша і Ганни Білозерської на Чернігівщині.
І знову ж таки тут доречно сказати про його першість у пропаганді творчості українського Пророка. Ще в Лондоні Агапій відгукнувся на смерть поета некрологом у «Колоколі». Повністю російськомовний журнал опублікував 1 квітня 1861 року слова прощання з «малоросійським співцем» й «народним страдальцем» Тарасом Шевченком українською мовою. На той час це було нечуваним явищем. «І без того тяжко, важко нам блукати на далекій чужині, пише ієродиякон Агапій, а в дужках вказує в непідцензурному виданні й справжнє прізвище – Андрій Гончаренко, та все таки була потіха, все таки була надія. Був в нас вдома Кобзар, він виспівував діла батьків наших, розказував про козацьку славу, хто ми, чиї діти, – коли самі не хочем знати… А тепер його нема, смерть скосила його. І на душі ще тяжче стало. – На кого тепер надія? Хто буде потішати наш люд в неволі?.. Є вірні діти України, треба правду казати; але є далебі діти не розумні, а ще більше перевертнів й недоляшків…»
Пропагувати творчість Тараса Шевченка продовжив і в Америці. Він тут знайомить місцевого читача своїх газет з його творами у власному перекладі англійською мовою. Зокрема, в газеті «Аляска Геральд» друкує свій прозовий переклад англійською мовою уривки з поеми «Кавказ» під назвою «Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка». Це була перша згадка про нашого Кобзаря у англомовному світі. У цьому ж двотижневику українською мовою публікує уривки з поеми «Кавказ», «І мертвим і живим…», «Думи мої, думи мої…» І знову ж таки це були перші публікації віршів Тараса Григоровича мовою оригіналу в США. А своїм землякам в імперії він у газеті стверджує, що й вони колись діждуться Вашингтона із новим і праведним законом, яким є американська конституція.
Врешті-решт, отець Агапій був першим серед емігрантів з числа русинів, малоросів, лемків, галичан, який з гордістю на весь світ сказав, що він – українець і закликав своїх земляків – вихідців зі своєї історичної прабатьківщини родичатися і єднатися. «Земляки мої, – писав він, – родоки мої на чужині! Кохайтеся, братайтеся! Подивіться, в якому благу і добрі живуть другі люди – волохи, французи, німці. Чому ж й нам у братерстві не жити!..» Зізнаймося, ці слова отця Агапія не втратили своєї актуальності і злободенності навіть через століття з часу їх проголошення. Тоді ж багатьох галичан сколихнула ідея єднання з нащадками козаків на американському континенті, що звучала з-під пера Агапія Гончаренка, і вони починають всіма можливими шляхами проникати в Америку та Канаду для створення «української колонії чи комуни». Але ця ідея не вдалася.
4. «…Я – НЕ РУССКИЙ И ГОРЖУСЬ СВОЕЙ НАРОДНОСТЬЮ»
Не секрет, що і тоді, і тепер знаходяться каїни, які не дають українцям жити у братерстві. Завжди зажерлива й нахабна старша сестра з мокшанських боліт, ласа до привласнення чужих талантів у всіх сферах творчості зарахувала й справжнього українця, вихідця з старовинного лицарського козацького роду Андрія Гумницького або ж отця Агапія Гончаренка у російські священники. Такій нахабності нема меж обуренню, коли читаєш русскую Вікіпедію та окремі росіянські сайти в інтернеті. Там чорним по білому нелюди записали, що Агапій Гончаренко – русский священник. В іншій публікації знову ж таки брехливо твердять, що в Америці отець Гончаренко «стал первым русским православным священником и по приезде открыл русскую домовую церковь…»
На додаток до цих згустків брехливої жовчі наведу ще одну деталь. Одна з авторок сайту дописалася до того, що на американському континенті «первым свидомим украинцем был русский священник», а засновану отцем Агапієм першу українськомовну газету «Свобода», яка виходить понині, назвала «основным органом диаспорных бандеровцев».
З новою силою спалахнула суперечка між представниками української та росіянської діаспор Америки на межі тисячоліть, коли громада українських іммігрантів вирішила увіковічнити священницький, місіонерський, духовний подвиг дійсно свідомого українця Агапія Гончаренка на американській землі. Щоб розставити, так би мовити, крапки над «і» у питанні, кому ж все-таки належить нащадок запорозьких козаків, патріотичні українці звернулися до різноманітних історичних джерел. Насамперед, до автобіографії, надрукованій в нью-йоркському російськомовному журналі «Прогрес» у березні 1892 року. Вступ до неї більш, ніж характерний. Бо отець Агапій, як кажуть, відразу бере бика за роги і заявляє: «Я – не русский , я имею свою народность и горжусь ею. Тим-то і страшенна була славна козацька сила – що у нас, панове молодці, була душа єдина…»
Звернулися й до автобіографічних «Споминків» Агапія Гончаренка. Ще в 1894 році вони були опубліковані в Коломиї Михайлом Павликом. Але цю книгу довго не пускали до людей то імперська, то радянська репресивна машина. А в них отець Агапій відверто писав: коли у 1914 році в Європі спалахнула перша світова війна, то в нього, як і в багатьох патріотів рідної землі, народилася велика надія на самостійність Української держави.
Тепер вже не вмру, пише він, поки не буде мій народ вільний. Може, моє тіло старе, однак дух молодий. В нашім краю будемо хазяйнувати по-свойому, та й в у церкві будемо співати по-українськи. Московський прапор скинемо, а на його місце поставимо жовтоблакитний. Я ще не старий їхати на кораблі… Наш край, джерело козацтва, як фенікс воскресне, на добро людям, вічну правду й волю…
Патріоти опублікували новому поколінню земляків й інші його думки, які теж десятиліттями тримали за сімома замками. Вдумаймося ось над цими
словами отця Агапія: « Я втік із московської тюрми у широкий світ, бо чув у моїх жилах вільну кров. І розказую вам, брати мої, по правді, що було зо мною, де і як, щоб ви знали, кого, коли і про що розпинали…» Про мету свого життя отець Агапій відверто заявляв: «Я клянусь до кінця життя ненавидіти все царське…»
Згадали українці й про підлість ганебних традицій росіянської охранки, коли Агапія Гончаренка на борт корабля «Русалка» консул запросив обідати, але там йому пред*явили звинувачення, арештували й відправили в Росію. Та й про удар ножом у груди священника, зроблений терористом, підкупленим іншим імперським дипломатом. На щастя, Бог і цього разу був прихильним до долі свого пастиря.
Довелося піднімати підшивки газети «Свобода» і цитувати написане редактором Агапієм у його колонці про консервативність російського православ*я, критику російської політики, матеріали про славні часи козаччини, яку вщент розгромили україноненависники царі й цариці, а поруч ще й вірші Тараса Шевченка… Навіть у статті «Країна Козаків у Північній Америці, або Аляска» Агапій Гончаренко переконує читачів, що ескімоське плем*я алеутів є мішанці тубільців та запорізьких козаків, які у пошуках кращої долі прибули сюди після зруйнування Січі або ж були насильно виселені із рідної української землі царатом.
Врешті, процитували слова американського журналіста Джорджа Дейніса, який в «Оakland Tribune» в березні 1913 року написав, що отець Агапій з Росії втік від царської тиранії. А царські сатрапи не залишали полум*яного публіциста в спокої. Вони висилали своїх агентів навіть в Каліфорнійські гори із підлим завданням вбити отця Агапія.
Ось так і виходило, що з уявною «старшою московитською сестрою» Агапія Гончаренка пов*язує лише один рядок біографії про те, що він народився в Київській губернії Російської імперії, до якої її, як і інші території, ганебно прикували залізними путами московити. При цьому відібрали у неї справжнє ім*я і нарекли Малоросією.
5. «УКРАЇНА. КАЛІФОРНІЯ. ГЕЙВАРДСЬКА ПОШТА…
Така незвична для Америки і цікава для всіх нас адреса красується на конвертах, поштових листівках та візитівках отця Агапія. А на одному із збережених конвертів – сургучева печатка з емблемою батюшки: викарбувана на серці літера «А». Активісти з громадських об*єднань українців у США зібрали й прижиттєві світлини отця Агапія, які тепер розміщені й на відкритих стендах у Гейвардському парку хутору «Україна». Чимало документів про життя та подвижницьку діяльність отця Агапія зберігається у фондах Гейвардського історичного товариства та в інших архівосховищах Америки та інших країн.
Коли життєвий віз Божої людини Агапія Гончаренка розпочав котитися з гори та через каторжну працю та моральний терор з боку російської імперії підірвалося здоров*я, він з дружиною Альбіною Цітті – італійкою за походженням, у 1873 році переселяються в Гейвардські гори, що за п*ять миль від Сан-Франциско. Але перед цим він продає свій бізнес. Шрифти та частину грошей віддає друкарні та передає кошти бібліотеці конгресу США та інституту у Вашингтоні.
За решту грошей купує 16-гектарний шмат гористої, вкрай занедбаної для рільництва землі. Будує на три кімнати затишний будинок. Згадав досвід життя на Афоні і видовбує на крутосхилі своєрідний скит-печеру, неподалік якої й понині біжить потічок води, якою втамовують спрагу корови з місцевої ферми. Замість 12 крісел, за кількістю Христових апостолів, які стояли півколом в афонській печері, кладе великі камені. Поруч з імпровізованим вівтарем розміщує святі ікони, прилаштовує перед ними лампадку. Досвід роботи гравером знадобився, аби зробити написи та різьблення на каменях. Навіть через століття можна розгледіти тут грецькою мовою напис «Агапій», православний хрест та ледь помітні різьблення Спасителя та Богоматері. У тихій задумі й молитві схиляю голову перед цими святинями. У цій печері він молився Богові, просив щасливої долі Нені-Україні, вінчав молодят, хрестив дітей, служив панахиди за померлими православними, звершував інші треби та таїнства.
А ще отець Агапій, який з кремезного, широкоплечого велетня перетворився на маленького, сухенького, сивого, як лунь, дідуся, підперезаного мотузком і з неодмінною козацькою шапкою на голові, невтомно трудився на землі. Звільняв її метр за метром від каміння і садив вишні, сосни. Їх він називав емігрантами, бо були привезені з України. Сіяв городину, вирощував насіння овочів, квітів і продавав його, про що повідомляв людей оголошеннями в газетах.
З дружиною Альбіною приймає на своєму ранчо гостей. Про його хутір дізнаються навіть земляки з України, які причалили до Гавайських островів і нещадно там експлуатувалися. Він радо приймав звідти втікачів і надавав їм притулок. Часто влаштовує для земляків «вечері любові». Хоч сам не пив і не палив тютюну, для гостей був щедрим. На таких вечерях звучали не тільки молитви, а й задушевні українські пісні.
Про важливість і корисність таких зустрічей наголошує він і в своїх «Споминках». «Люди, гонимі з одної сторони в другу, – пише він, – втікавши на нову землю, брали з собою одежу, кухарство, господарство і звичаї. Літа пройдуть і мої сусіди – тепер маленькі діти – скажуть кому-небудь, як я баштани розводив, пасіку держав, мед києво-печерський варив і вчив дітей мед пити і Бога хвалити за ту неньку стареньку, що їх научила пити помаленьку…»
Одна з учасниць такої вечері, яка відбулася у 1910 році, Текля Дейніс у календарі «Український голос», виданому 1948 року в Канаді, згадувала про напис великими червоними літерами «Україна» на паркані коло його хати. Здивованій цим написом Теклі хтось сказав: «Ось бачите, в Каліфорнії є Україна, а в справжній Україні – Московщина. Здивував жінку і викликав у неї сльози й напис синьо-жовтими літерами «свобода» над дверима будинку. Чаювання в отця Агапія розпочалося молитвою, перед якою всі разом заспівали «Ще не вмерла Україна». Тоді на очах старенького Гончаренка, який зняв з голови козацьку шапку котилися сльози-перли, які він обтирав полою своєї сукмани.
… Через вісімдесят років після смерті отця Агапія американська влада підтримала прохання вдячних українців-діаспорян і в 1997 році хутір «Україна» був занесений до офіційного переліку історичних пам*яток, що охороняються штатом Каліфорнія, а 15 травня 1999 року територія хутору Україна в Каліфорнії оголошена державною історичною пам*яткою-заповідником під номером 1025. Приємно, що нинішні господарі хутору підтримують добрі традиції вмілого господарювання, закладені українцем Агапієм-Василем Гончаренком – Гумницьким. На схилах гір, невеличких полонинах й сьогодні випасається череда племінних корів. Бачив серед них й недавно народжених теляток. Отже, є перспектива господарів фазенди. Життя на ній триватиме
На одному з крутосхилів Гейвардських круч свого хутору Україна в якому отець Агапій з дружиною прожив 43 роки, вони й обрали місце свого останнього спочинку. З нього відкривається до обрію безмежний простір на тихоокеанську затоку, що нагадувала йому Дніпро, до середини якого рідко який птах долетить. Мимоволі на серце лягають Шевченкові рядки: щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути… Звісно, знав ці слова й обдарований Богом багатьма талантами козак-священник, життя якого було сповнене не лише служінню Всевишньому, а й неньці – Україні, рідному народові. І коли читаєш слова сповіді, душевної молитви сивочолого українця із козацької Фастівщини про те, що «козакуючи по світу вже стільки років між усяким людом, я не бачив ще нічого кращого, як тебе, українська земле. Люба моя, мамо моя!»
Такому своєму життєвому кредо він – український священник, духовний батько української діаспори в Північній Америці, козак у рясі з міцним і глибоким козацьким корінням не зраджував ніколи, залишався вірним йому на всіх чотирьох континентах світу, на яких йому довелося жити протягом свого життя, проведеного у постійній боротьбі і небезпечних мандрах. Отож і вирішив знайти для вічного свого сну таку ж місцину. Це йому вдалося.
Під власноруч посадженій ним сосною над могилою вірної дружини й соратниці знайшов свій останній притулок й отець Агапій – справжній патріот України і Америки, яка стала його другим домом. Приємно, що сюди не заростає народна стежка. Та й стежка та нині стала широкою дорогою з твердим покриттям, про що подбала влада штату Каліфорнія. А на щорічній прощі над цими могилами розвіваються на вітрах два стяги – американський смугасто-зірковий та синьо-жовтий український. І звучить поминальна молитва рідною, українською мовою, про що він, втікач у широкий світ із московської тюрми, так мріяв все життя.
На знімках: Представники української діаспори в Каліфорнії разом з Генеральним консулом України у Сан-Франциско Дмитром Кушнеруком під час прощі біля могил Агапія Гончаренка та його дружини Альбіни. Місце останнього спочинку отця Агапія та його дружини на Гейвардських пагорбах. Пам*ятна стела, яка інформує про добрі справи козака в рясі. Стадо корів з молодняком на хуторі «Україна» – життя продовжується. Вказівник, який інформує про дорогу до хутору «Україна». Фото автора. Отець Агапій на схилі літ у Каліфорнії. (Фоторепродукція із світлини).
