Микола ГРИНЬ,
Член Національної спілки журналістів України,
лауреат міжнародної літературно-мистецької премії
імені Пантелеймона Куліша.
А як повернуться з Криму здорові, то з’їдять свиней і корови
Гірка пам’ять про безчинства та масштаби реквізиції худоби так званими старшими братами передавалася українцями з покоління в покоління і дійшла до наших днів.
Мій дідусь по маминій лінії Микола Митрофанович Плотник досить часто за будь-якою роботою любив мугикати собі під вуса слова невідомої мені в шкільні роки пісні. Найбільше мені запам’яталися з неї слова: «Мос-ка-ли-ки- со-ко-ли-ки пої-ли на-ші во-ли-ки, а як по-вер-ну-ть-ся з Кри-му здо-ро-ві, то по-ї-дя-ть і сви-ні й ко-ро-ви». Дідусь чомусь завжди наспівував їх речитативом з особливим притиском і тональною протяжністю. При цьому і москалики, і соколики звучали від нього з неприхованою презирливістю, яка уже тоді здавалася мені неприхованою ненавистю. Моя підозра підтверджувалася й словами бабусі Марії, яка нерідко на ці мугикання говорила: співай-співай, колись знову доспіваєшся…
Про особливу «любов» дідуся і бабусі до кацапів чи москалів, а по-іншому вони ніколи не називали росіян, я, школяр старших класів восьмирічної школи, вже трохи знав зі скупих розповідей не тільки бабусі з дідусем, а й своєї мами та дядька Михайла і тітки Ольги – моєї хрещеної матері. Річ у тім, що на межі двадцятих-тридцятих років минулого століття, коли в Козацькому розпочалася колективізація, дідусь, який тоді ледь досягнув віку розіп’ятого Ісуса Христа, категорично відмовився усуспільнювати виділену новою владою землю, коней, овець, корову й вовнечесалку та інший реманент. Більше того, він підбурив не йти огидним шляхом колективізації й родичів дружини Марії, які на той час теж міцно стали на хліборобські ноги.
Комнезамівці, звісно, не церемонилися. І родичів, і дідову родину для остраху селян показово розкуркулили. Майно звезли на усуспільнений двір із конторою в хаті ще одного «куркуля». Усі пожитки і хатні речі скинули в колбуді, де вже горою височіли реквізовані суконні кобеняки, штани, рушники, корсетки, хромові чоботи, сорочки і навіть полотняні онучі інших заможних односельців. Тоді ж трійка за столом із червоним сукном оголосила вирок: вислання всієї родини у Вологодську область. Малолітні троє дітей з мамою, тобто, моєю бабусею, повернулися в рідне село у переддень другої світової, а дідусь цілих сімнадцять років пиляв там пилкою-дворучкою білі берези. Його більшовицька влада зробила таким злочинцем, що навіть під час війни у штрафний батальйон не призвали. Правда, він двічі намагався втекти із цієї каторги, але щоразу «любі російські брати і сестри» допомагали повернути його назад до зони. Прибув він у село аж через два роки після капітуляції нацистів.
Ще на висилці дідусь дав собі слово, що коли повернеться живим додому, то в колгосп не ступить і ногою. Він дотримав свого слова. Більше тридцяти років у будь-яку погоду щоденно міряв ногами п’ять кілометрів в один і стільки ж у зворотний бік до сусіднього Нового Бикова. Там на відгодівельнику цукрокомбінату, який у просторіччі всі звали «откормочне», доглядав волів і бичків, яких і возили вагонами-«скотовозами» на забій у м’ясокомбінати московії. Слова про москаликів і воликів особливо не сходили з його вуст після поїздок в Москву або ж у Пітер, як він постійно називав тоді Ленінград. Бував він там щонайменше раз на два-три місяці. Отож я весь час і вважав, що слова із його піснеспіву стосуються саме цих поїздок.
Уже в десятому класі, коли я був активним дописувачем районної газети, запитав дідуся про його «любов» до тієї пісні. І зовсім несподівано почув відповідь, що вона не стосується його відряджень до кацапії. А слова ці мають значно давнішу історію, і він їх перейняв ще від свого дідуся, у дідуся якого закупляли воли для царської армії і обіцяли за них розрахуватися після війни, але московити так і не дотримали свого слова. Вийшло, як у приказці про цигана, який обіцяв людям кожух дати, а вони й грілися взимку його словом. Отож і царські інтенданти, говорив дідусь, теж, мабуть, вчилися у циган.
Звісно, щось написати тоді до газети із розмов з дідусем не було можливості, та й фактів бракувало. З роками розмова ця призабулася. Слова ж про «москаликів-соколиків, які поїли в Козацькому воликів…» несподівано зринули в пам’яті чотири роки тому, коли працював над книгою про історію рідного села. Саме тоді в Центральному державному історичному архіві України в місті Києві знайшов цікавий документ – відомість від 20 квітня 1739 року про набір волів у військо царської Росії. Нагадаю, що під час російсько-турецької війни 1735−1739 років щороку українські землі мали постачити армії 70-80 тисяч волів. Адже в той час воли були головною тягловою силою для продовольчої армії та артилерії. Їх утримування було значно дешевшим, бо не потребувало, як для коней, вівса. Царські військові власті енергійно займалися збиранням волів для перевезення грандіозного обозу й артилерійського парку, які прямували за російськими військами. Крім цього, волів збирали для харчування солдат м’ясом. Історичні джерела свідчать, що саме з цією метою у 1737 році у населення Гетьманщини і Слобідської України вилучили 28 тисяч пар волів. Наступного року з Лівобережних козачих полків зібрали 23 тисячі пар. У 1739 році командування царської армії поставило завдання зібрати 22 тисячі пар волів. Від 1736 до 1739 року українцям заборонили продавати худобу за кордон.
Саме 1739 року воли у Козацькому та навколишніх селах набирали для Архангело-городського піхотного полку порутчика Фрідріха Берка Павзина. У Басанській сотні Переяславського полку Гетьманщини, до якої було приписане й моє рідне село, це був набір під орудою бунчукового товариша Івана Случановського. Дослідники говорять, що саме цього року ситуація із реквізицією волів в українських селах стала настільки критичною, що населення вже не могло виконати чергову вимогу про постачання худоби. З уже забраних у людей 13 тисяч пар майже 7,5 тисячі виявилися не придатними до роботи. Цього року навіть козацька старшина не могла уникнути виконання цього обов’язку.
Того весняного дня спершу для війська у Козацькому взяли 75 волів на 218 рублів 67 копійок. До цієї відомості є додаток. Згідно записів до нього, у селі ще взяли 39 волів на 104 рублі 05 копійок. Згаданий список набору волів у Козацькому відкриває представник козацької старшини сільський курінний отаман Петро Кирильченко, у якого забрали чотири воли. Крім того, в документі є заувага, що у мужика Корнія Радіонового зятя віл на службу «не взят», бо був для цього не придатний.
До цього додатка прикладається ще одна додаткова відомість. У ній зазначено, що по квитанціях офіцерів того ж полку в селі також забрано ще десять волів. Як бачимо, лише протягом одного дня в одному селі мобілізували 124 воли. І це в останній рік війни. Скільки їх було мобілізовано за попередні чотири роки бойових дій, залишається таємницею, бо документів в архіві про це нема. Але можна сміливо говорити, що дуже й дуже багато. Адже оті слова з пісні про москаликів-соколиків, які насправді були справжніми хижими яструбами, красномовно характеризують великі масштаби реквізиції, адже вимагалося зібрати таку велику кількість худоби, яка значно перевищувала можливості населення. Це вкрай негативно вплинуло на розвиток економіки тогочасного українського села і суміжних з нею галузей.
До цього варто додати, що рядове українське козацтво, яке складало значну частину царської армії, на період бойових дій та походів мало забезпечити себе провіантом та фуражем за рахунок свого господарства. Курінний отаман та інші представники старшини відповідали за спорядження кожного козака та наявність достатнього запасу продовольства в усьому козацькому війську. Документи історичного архіву столиці свідчать що у 1739 році кожен козак Ніжинського полку віз із собою чверть і чотири четверики борошна, четверик і два гранці крупи, 12 фунтів солі, 40 фунтів товчі, 30 фунтів толокна. Таку ж кількість харчів віз із собою і підпомічник. Козаки мали забезпечити себе не тільки провіантом, але й організувати транспортування його під час пересування військ власними кіньми або волами на власних возах. Як бачимо, російські генерали не балували козаків у складі своєї армії.
І все ж з архівних документів можна зробити висновок, що в моїх земляків на той час ще були досить міцні господарства, які дозволяли їм продати водночас до десяти волів. Звісно, що вони залишили круторогих і для власних господарств, щоб було чим виорати своє поле. Так, мужик Іван Коломієць продав того дня вісім волів. Їм було по шість-дев’ять років. У посполитої Марії Омельчихи забрали чотири воли. Козак Павло Романенко продав шість волів. Та найбільшою вдачею в цьому документі вважаю те, що в ньому фігурує козак Демко Плотник, у якого забрали трьох волів і їм було по 7-10 років. Семирічного оцінили у три рублі 10 копійок, а десятирічного – в 2 рублі 30 копійок. Чи не від цього козака Демка й передавалася гірка правда з покоління в покоління роду Плотників про загарбницькі дії офіцерів царської армії? Чи не від цього козака Демка такий норовливий характер передавався з покоління в покоління Плотників?
Брали воли для армії і в сусідніх селах тієї ж сотні Переяславського полку. Наприклад, у Білоцерківцях реквізували 13, у Веприку – 55, а в Вороньках – аж 77 волів, у Старому Бикові – лише п’ять, а в Новобиківській слобідці забрали 54 воли. Із сусіднього Ніжинського козачого полку у 1737 році належало зібрати 31 тисячу пар волів. Збирання волів проходило з великими труднощами, бо воно перетворилося для українців ще одним податком. Інколи воли забирали примусово. Так, 15 травня 1738 року з Петербургу генералітету армії надійшла вказівка: волів, яких в українських обивателів, у посполитих та інших чинів не вистачає, сповна дібрати і відправити належить.
У ті роки влада часто-густо забирала воли в борг, обіцяючи розрахуватися після війни. Збирання «під розписку» набуло масових розмахів. Одержали такий «привілей» влади і моє Козацьке та інші села округи. У вже згаданому історичному архіві відшукав ще один документ, у якому стверджується, що мужик Іван Коломієць з Козацького віддав воякам вісім волів і за жодного гроші не одержав. За шість волів не розрахувалися з козаком Павлом Романенком, за чотирьох – з посполитою Марією Омельчихою. А всього у Биківській волості не заплатили людям за 47 забраних волів.
А тепер ще один документ вже з обласного архіву. Він підтверджує тезу про те, що бюджетні гроші на закупку волів осідали в кишенях армійських офіцерів. Майже через десять років після реквізиції худоби, у листопаді 1836 року в канцелярію цивільного губернатора надійшла справа від тимчасової лічильної комісії Кавказького корпусу. У ній просили розібратися з ситуацією майже десятирічної давності. Тоді поручику Кулешову було відпущено 30 голів худоби (волів), але документів, куди вони поділися, комісія знайти не може. Кулешов же в чині капітана звільнився зі служби і тепер живе на території Чернігівської губернії, де, очевидно, й набирали худобу. Отже, нема слідів ні від волів, ні від грошей, ні від представника військового інтендантства…Одне слово, з’їли москалі наших воликів.
Специфіка ведення війн з Туреччиною та Кримським ханством, інших воєнних кампаній царської армії вимагала також створення великих обозів. Історичні джерела стверджують, що вояки інколи везли з собою до 90 тисяч возів. Цю незліченну силу тогочасного транспорту також мала забезпечити Україна. При відправці волів до російської армії посполиті й козаки зобов’язані були постачати їх необхідним оснащенням і просторими возами. Вимагалося, щоб вони були «міцні та до дальніх поїздок надійні», значного розміру та місткістю не менше чотирьох чвертей провіанту. Лише 1738 року Лівобережна Україна мала поставити для армії російського фельдмаршала Мініха 23 тисячі підвід. Вже згадуваного вище 1836 року дворянському чиновнику Пасенку з Кобижчі теж армійці видали квитанцію з нерозбірливим підписом про те, що для потреб армії взяли «шесть обивательских подвод» на випадок виникнення хворих у супроводжуваному цим командиром партії нижніх чинів, які йдуть у безстрокову відпустку із батальйонів резервної дивізії шостого піхотного корпусу. Ці підводи взяті без оплати за використання і будуть використані на відстань 24 версти від Кобижчі до Старої Басані. Ці підводи поїхали також у безвість, бо до Кобижчі вони не повернулися.
Ще одним справжнім лихом для пращурів мого краю стало розквартирування московського війська після невдалих походів на Крим і Туреччину. Людям і місцевостям, де зимувало військо, доводилося досить тяжко, бо москалі знущалися над українцями, силою забирали від людей майно, продовольство, збезчещували дівчат і жінок. Такі постої і регулярні грабежі, утиски і народили тоді в моєму краї оту журливу пісню про москаликів-соколиків, які поїли наших воликів. Коли ж вони прийдуть з Криму здорові, то з’їдять і свині й корови… Як бачимо, поїдали без огляду на совість. Не диво, що гірка пам’ять про злочинні неподобства, масштаби пограбування так званих старших братів передавалася українцями з покоління в покоління і дійшла до наших днів. Аби ми не збували, хто є хто!