Оксана Радушинська
Удосвіта. Неждано і не кликано
Заїхав у ворота верхи сніг.
Чолом ударив, обізвався стиха він…
Цей посланець від тебе, а чи ні?..
Я постелила снігові у горниці
І він з утоми впав. А світ – зима!..
Лиш виділось у сні: до серця горнеться
Чи мрія, чи весна, чи може… я?
Сніги ходили танцями весільними,
А квіт в гільце просився прорости…
Суворі ж дні бабами богомільними
Вгамовували: «Очі опусти»!..»
Вже й час піти снігам, тобі – вернутися.
Все чинно вести. Годі дивини!
А в горниці словам не розминутися,
А в серці – повінь! А довкруж – сніги!
Полічені і дні, й літа годинами.
Он неба край вчепився за вікно.
Цілує сніг вуста – печуть жаринами.
Недавно це було… чи вже давно?
Неждано і не кликано. Не голосно.
До серця слід проліг, як дим в раю.
Шепоче сніг папірусовим голосом,
Мов долю рече: нашу, чи мою?