Богдан Червак про історію ОУН

 

На конгресі постала Організація українських націоналістів. Обрали керівний орган — Провід українських націоналістів, який очолив Євген Коновалець і до складу якого увійшли Микола Сціборський, Дмитро Андрієвській, Володимир Мартинець, Юліан Вассиян, Микола Капустянський, Петро Кожевників, Любомир Костарів. Було схвалено Устрій ОУН, який, окрім організаційної структури, визначив ставлення ОУН до головних політичних, соціальних, економічних та культурних проблем життя України.

 

Дуже швидко широкий загал — як на еміграції, так і в Україні — відчув дію ОУН. Організація розгорнула діяльність у трьох напрямах: революційно-підпільному на окупованих землях; ідеологічно-виховному та політично-репрезентаційному, тобто пропаганди української справи на зовнішньополітичній арені.

 

На українських землях ОУН діяла нелегально через законспіровану систему організаційних клітин. Добір до організації був дуже суворим. Перед прийняттям до лав ОУН людей ретельно перевіряли щодо їхньої ідейності та готовності вести небезпечну підпільну роботу. Кожен член ОУН складав присягу на вірність українській нації, Організації українських націоналістів та Проводові ОУН.

 

Кожен член ОУН мав бути готовий віддати життя за ідеал самостійної і соборної України. Побудована на засадах глибокої ідейності та суворої дисципліни, ОУН змогла не тільки встояти перед жорстоким терором окупаційної влади, а й вести ефективну роботу.

 

На кінець першої половини 30-х років  здійснили кілька бо­йових акцій, які виразно заманіфестували готовність ОУН до непримиренної боротьби. Так, було ліквідовано міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, особисто відповідального за так звану пацифікацію, що призвела до масових арештів і знущань над українцями. Виконано низку експропріаційних акцій, коли з державних польських установ вилучали гроші для проведення революційної боротьби. ОУН ініціювала широкі саботажні акції, які підривали польську економіку. Відбувалися постійні зброй­ні сутички з поліцією.

 

Авторитет ОУН серед народу зростав, але паралельно посилювалися репресії окупаційної влади. Тільки за підозру приналежності до ОУН українця могли ув’язнити до п’яти років. З метою придушення національно-визвольного руху було відкрито концтабір «Береза Картузька», куди кидали українських патріотів.

 

На кінець тридцятих років мережа ОУН поширилася з Галичини і Волині на Буковину й Закарпаття. Є підстави вважати, що окремі члени ОУН проникали в підрадянську Україну.

Широкого розмаху набула ідейно-виховна робота. ОУН видавала велику кількість легальних і нелегальних видань, які поширювалися в усьому світі. В українських поселеннях Європи та Америки створювалися громадські організації, які, окрім моральної підтримки ОУН, проводили велику пропагандистську роботу, а також організовували збір коштів. У 30-х роках такі організації було створено у Франції, Німеччині, США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Парагваї та на Далекому Сході.

 

ОУН проводила активну зовнішньополітичну діяльність. У Європі засновувалися прес-бюро ОУН, які подавали об’єктивну інформацію про стан справ в Україні до іноземних газет та політичних інституцій Заходу. Такі бюра існували у Лондоні, Женеві і Римі. Були навіть налагоджені напівофіційні контакти ОУН з урядами багатьох країн світу. Коли брати до уваги той факт, що світова спільнота тоді не усвідомлювала важливості української проблеми у Європі, зовнішньополітична діяльність була особливо актуальною.

 

На кінець 30-х років припадає дві події, які мали визначальне значення в історії Організації українських націоналістів. У травні 1938 року в Роттердамі (Голландія) було вчинено смертельний напад на голову Проводу українських націоналістів полковника Євгена Коновальця. Замах здійснив спеціально підісланий більшовицький агент, який виконав пряме доручення Сталіна ліквідувати голову ОУН. Смерть Коновальця була важким ударом для ОУН. Адже Коновалець був беззаперечним лідером Організації, користувався величезним авторитетом в Україні й світі, його постать була взірцем для нації.

 

Після смерті Євгена Коновальця, згідно з заповітом, Провід очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий збір українських націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови Проводу ОУН.

Тим часом Європа жила у передчутті нової війни. Основні політичні події почали розгортатися у Східній і Центральній Європі. У 1938 році Мюнхенським договором була розчленована Чехословаччина. Українцям, які проживали на території сучасного Закарпаття, вдалося добитися від Праги права на автономію, яке було їм обіцяне ще 1918 року, коли створювалася Чехословацька держава.

 

На Закарпатті діяли кращі кадри ОУН, а тому дуже скоро ОУН охопила своїми впливами політичне, економічне, культурне життя маленької автономії. У лютому 1939 року були проведені вибори до Сойму Карпатської України, на яких перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. Але вже у березні 1939 року Німеччина окупувала Чехію. Словаччина проголосила незалежність під протекторатом Німеччини, яка віддала Угорщині Карпатську Україну. Щоб зберегти свою незалежність, Сойм 15 березня 1939 року проголосив повну державну незалежність Карпатської України. Натомість Угорщина ввела свої війська на Карпатську землю, щоб придушити волю українців Закарпаття жити державним життям. Створена членами ОУН «Карпатська Січ» більше місяця вела смертельну боротьбу з мадярськими окупантами. Однак сили були нерівними. Карпатська Україна не встояла як незалежна держава.

 

Після подій на Карпатській Україні Провід ОУН змушений був зайняти чітку і виразну позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка не приховувала своїх реваншистських намірів і прагнула роз’язати нову війну. Ще у постановах Римського збору відзначалося: «Українські визвольні змагання цілковито підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укла­ду міжнародних сил. Ніколи і в ніякій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України… Тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборницького визволення».

 

Карпатська Україна виявила справжнє ставлення німців до українського питання, а тому й позиція Проводу ОУН була виразно антинімецькою. ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни, розраховуючи на власні сили і готуючись до фронту з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.

 

Напередодні війни в ОУН стався розкол. Група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися від Проводу ОУН та його голови полковника Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з Проводу ОУН кількох його членів.

 

Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшло середовище Бандери, яке у лютому 1940 року утворило «Революційний провід ОУН» і перебрало собі назву ОУН-Р. (Пізніше — ОУН-Б; ОУН-СД).

 

Розкол ОУН значно послабив національно-визвольний рух, але не міг зупинити ви­звольної боротьби.

З початком Другої світової війни в Україну вирушили похідні групи ОУН, завданням яких була організація українського політичного, економічного, культурного й церковного життя.

Тривалий час інтерпретація подій Другої світової війни на теренах України подавалася винятково у контексті імперської пропаганди як протистояння двох сил: німецького фашизму та московського більшовизму.

 

Радянська пропаганда докладала максимум зусиль, щоб переконати широкий загал у тому, що українська державницька ідея у 40-х роках була знищена, а українці відмовилися від самостійницьких домагань.

 

Однак діяльність націоналістичного руху не лише заперечує висновки радянської історіографії, а й одночасно ілюструє нездоланність потягу нації до суверенності.

Політичним виявом державницьких устремлінь став Акт 30 червня 1941 року, коли з ініціативи ОУН-СД у Львові було проголошено Тимчасове крайове державне правління. У радянській історіографії цей факт висвітлювався як антинародний. Сьогодні можемо стверджувати, що ця подія вийшла за рамки як німецької політики, так і більшовицьких планів. Акт 30 червня з усією силою актуалізував політичну тактику орієнтації на власні сили, унезалежнення національно-визвольного руху від сторонніх чинників.

 

Наступним державним кроком поневоленої нації стала низка подій і політичних заходів, викликаних функціонуванням Української національної ради — державного інституту, який в умовах німецької окупації став виразником інтересів української нації.

 

УНРада була результатом державницьких змагань ОУН під проводом Мельника. У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду, мали велике значення.

 

По-перше, від часу окупації України більшовиками вогонь національних змагань запалав не тільки у Галичині й на Закарпатті, а й у стольному Києві; по-друге, було розвіяно міф про нібито цілковиту підпорядкованість наддніпрянських українців їхнім московським поневолювачам та неготовність сприймати радикальні націоналістичні кличі; по-третє, ОУН у взаєминах з УНРадою продемонструвала свій великий державотворчий потенціал, який хоч і частково, але вдалося реалізувати в Україні; по-четверте, драматичний період УНРади підтвердив соборницький характер визвольних змагань, його історичну тяглість.

 

Після заборони діяльності УНРади в Києві її представники урочисто підписали Акт злуки Київської УНРади з Національною Радою у Львові. До цього Акта долучився Сойм Карпатської України. Таким чином, постала Всеукраїнська національна рада.

 

Чималим досягненням ОУН стало налагодження українського культурного і громадського життя у Києві. У столиці виходив тижневик «Українське слово», функціонувала спілка українських письменників, низка інших громадських установ.

 

Активність ОУН, націоналістичного руху в цілому не залишилася поза увагою німців. Уже в 1941 році у Львові ліквідовано Крайове правління, а в 1942 році в Києві — Українську національну раду. Масові арешти прокотилися Україною. Загинула відома поетка Олена Теліга. У концентраційному таборі опинилися Мельник та Бандера.

 

Саме німецькі репресії дали могутній імпульс бойовим діям Української повстанської армії.

 

Якщо взяти до уваги, що активність похідних груп ОУН поширювалася на всі українські етнічні землі, а збройний опір іще довго не припинявся й після закінчення Другої світової війни, то можна зробити однозначний висновок: ОУН і націоналістичний рух стали незаперечним свідченням невмирущості національної ідеї та готовності українського народу зі зброєю в руках відстоювати ідеал національної самостійності.

 

Після війни основні сили ОУН вивели за кордон. В Україні залишилися глибоко законспіровані відділи, що не припиняли діяльності аж до відновлення незалежності в 1991 році. 

 

«Україна молода»