ЧАСТИНА 8. ОБ’ЄДНАННЯ.
Усі ці більші чи менші організації, створені на засадах націоналістичного світогляду і причетні до розроблення його ідеології, розуміли, що далеко їм не зайти поодинці та в розпорошенні. Назрівала й зміцнювалася думка, що, коли хоче український націоналізм зіграти якусь ролю в суспільстві і коли має він виконати свою історичну місію, треба з’єднатися, злучити свої сили, зіллятися в одну суцільну, велику й могутню організацію.
Нелегке це було завдання, непростий шлях вів до його здійснення, багато психологічних та організаційних перешкод належало перебороти, перетопити різниці в одному горнилі, щоб вийшов з того одноцілий політичний твір. Перші переговори почала Група Української Національної Молоді з Легією Українських Націоналістів. Обидві організації діяли на тому самому терені, найближче стояли до себе ідеологічно і програмово-політично. Ініціятива вийшла з обох сторін, обидва проводи одночасно подали пропозицію об’єднання організацій не тільки у керівництві, але згори вниз до найнижчої клітини, лишивши відкриті двері для інших організацій націоналістичного типу, що хотіли б туди приступити. Розмови та обмін думками на цю тему велися кілька місяців від початку 1927 року. Нарешті узгіднено всі розбіжності і прийнято спільну платформу та схвалено Статут Союзу Організацій Українських Націоналістів. Цей Статут мусіли найперше затвердити керівні органи обох організацій, тобто Загальні Збори Групи Української Національної Молоді та Генеральна Рада Легії Українських Націоналістів, що вони й зробили в червні 1927 року, і від цієї дати Статут набрав чинності, став обов’язковим. Статутом передбачалося три ступені членства: дійсними членами могли бути тільки самостійні націоналістичні організації. Чинними були фізичні особи, члени згаданих організацій. Почесними – організації чи окремі особи, що заслужили це працею для здійснення поставлених Статутом цілей. Принцип мішаного членства, групового й індивідуального, може, й не був досить продуманий, але й нічого не зашкодив.
Цілі Союзу Організацій Українських Націоналістів були, власне, такі ж самі, як і обох організацій, що створили його: 1. Пропаганда й обгрунтування української визвольної та соборницько-державної ідеї. 2. Плекання свідомости вищости українських національних інтересів перед усіма іншими, збірними чи індивідуальними. З. Вироблення й поширювання націоналістичної ідеології. 4. Об’єднання всіх націоналістичних організацій шляхом скликання Всеукраїнського З’їзду їх.
Вже 12 липня того ж року скликано основні загальні збори Союзу Організацій Українських Націоналістів та обрано його Управу. Головою став Микола Сціборський, заступником – д-р Козак, секретарем- д-р Нижанківський, організаційним референтом – Чернявський, політичним референтом – Нововірський. Навіть після постання Союзу обидві його складові організації, Група УНМ і ЛУН, не оголосили саморозпуску. Вони продовжували свою діяльність в своєму нутрі і на місцях, тільки поставили перед собою деякі спільні для обох цілі, з котрих на першому місці стало скликання Конференції Націоналістів. Конференція мала випрацювати, скодифікувати та схвалити основи націоналістичної ідеології, що на ній мала б спиратися діяльність усіх націоналістичних організацій, націлена на створення однієї спільної націоналістичної організації, котра поклала б край дотогочасній атомізації українського націоналістичного руху.Союз українських націоналістичних організацій не зіграв більшої практично – організаційної ролі тому, що всі думали про Конгрес, інші справи відійшли поки що в тінь. Але факт його постання мав великий моральний вплив на загал націоналістів та прихильників націоналізму, вважався першим кроком до здійснення задуму спільної для всіх націоналістичної організації.Цей потяг до органічного об’єднання, а не тільки до порозуміння націоналістичних організацій, ще посилився після того, як відбулися перша та друга конференції українських націоналістів. Його виявами було створення Союзу Українських Націоналістів у Брні та в Німеччині.
28 січня 1928 року відбулися спільні збори членів Групи УНМ та Легії Українських Націоналістів у Брні і на них прийнято одноголосно злиття їх обох у спільну організацію п.н. Союз Українських Націоналістів. Малися на увазі тільки Секції Групи УНМ і ЛУН, що існували в цьому чеському промисловому місті. До нової організації увійшли також ті націоналісти, що хоч і були прихильниками Групи чи Легії, але доти не рахувалися їхніми формальними членами. Там же ж зразу й обрано Управу Союзу Українських Націоналістів у такому складі: голова – Микола Байка, заступник голови – Осип Яхницький, секретар – Володимир Пеленський, пресовий референт – Дмитро Мачай, скарбник – Остап Буринський, члени – Андрій Швець і Андрій Шкварок. Визнано Провід Українських Націоналістів надрядним органом та визначено водночас делегатів на Конгрес Українських Націоналістів: Газдайка, Байка та Яхницького.Союз Українських Націоналістів у Брні не легалізувався як окреме товариство, а залишився секцією товариства “Українська Громада'” у Брні. Однак, коли 26 лютого того ж року (через місяць після постання Союзу УН) у Брно приїхав член Проводу Українських Націоналістів Сціборський з доповіддю про загальну політичну ситуацію, розвиток українського націоналістичного руху і про значення й завдання майбутнього Конгресу Українських Націоналістів, він вже робив її на спільних зборах обох секцій – Групи УНМ і Легії УН.
Під впливом наближення дати Конгресу Українських Націоналістів усі націоналісти в Німеччині об’єдналися в Союз Українських Націоналістів Німеччини. До того часу там діяла тільки Секція Легії УН, багато інших націоналістів ходили одинцем, не відчуваючи потреби власної організації. 25 червня 1928 року в Берліні зійшлися установчі збори Союзу Українських Націоналістів Німеччини, схвалили статут своєї організації як тимчасової, до створення Організації Українських Націоналістів, що її мав би конституювати майбугній Конгрес.До Управи Союзу ввійшли: Сидір Чучман (голова), С.Тимчук (заступник голови і скарбник), Петро Кожевників (секретар), інж. Михайло Селешко. Прийнято плян праці на найближчий час, що передбачував м.і. такі завдання: а) вести націоналістичну пропаганду серед українців у Німеччині; б) поширювати націоналістичну пресу, приєднуючи їй передплатників і співробітників; в) влаштовувати періодичні дискусійні збори; г) виконувати різні доручення Проводу Українських Націоналістів.
Підготовлювана довший час спільними зусиллями головніших націоналістичних організацій Перша Конференція Українських Націоналістів відбулася в Берліні 3-7 листопада 1927 року. З того, що місцем її проведення обрано не Прагу, де буйно кипіло політичне життя і діяли дві сильні націоналістичні організації – Група Української Національної Молоді та Легія Українських Націоналістів, де видавалася “Національна Думка”, що була на той час найповажнішим націоналістичним пресовим органом, а Берлін, що був тоді осідком Начальної Команди Української Військової Організації і де постійно жив полк. Євген Коновалець, – можна б думати, що великий вплив на скликання цієї конференції мала Українська Військова Організація, що з її думкою рахувалися всі інші організатори конференції, націоналістичні організації та угрупування.
За два місяці до конференції Володимир Мартинець підвів підсумки дотеперішньої ідеологічної праці і дискусії на політичні й організаційні теми у зв’язку з завданнями і перспективами українського націоналістичного руху. Знаменита його стаття “Замітки для майбутньої конференції українських націоналістів” була надрукована в “Національній Думці” (ч. ІХ за вересень і ч. Х за жовтень 1927 року, пізніше випущено її окремим відбитком під тим самим заголовком). Вона, з одного боку, збирала докупи висліди дотеперішніх зусиль окремих чільних націоналістичних діячів та існуючих уже націоналістичних організацій, і, з другого, на тій основі визначала засади, на яких слід будувати майбутню єдину націоналістичну організацію, завдання, що їх перед собою вона буде ставити, та шляхи, що ними вона повинна простувати. Автор виходить з посилання на стан депресії після неуспішних визвольних змагань. Першими її симптомами були несталість і хитання в політичній орієнтації. Це потягнуло за собою аналізу причин і наслідків національної невдачі. На першому етапі визвольних змагань все ж була якась прогресивність: від автономії до федерації, від федерації до самостійности і далі до соборности. Та це було вислідом сліпого національного інстинкту, а не розуму нації, яким повинні були бути тодішні політичні партії.Після того наступає період державної анархії, а після падіння державности – доба ідеологічного хаосу. Він виявляється, м.і., в партійній ворожнечі і невмінні дійти до порозуміння між собою. Причиною того не є ані брак енергії в нації – вона ж бо виявила її аж забагато в добу визвольних змагань, тільки в невластивому напрямі, – ані в біологічній її слабості чи в бракові матеріяльних ресурсів. Причина лежить у нескоординованості енергії, біологічної сили і матеріяльних великих засобів, браку відповідної форми для змісту нашого життя. Після того йшла глибока й тонка аналіза сучасної дійсности в Наддніпрянській Україні, на Західніх її Землях і на еміграції.У підсоветській Україні тільки національна маса може діяти в бажаному для української нації напрямі і тільки тиском своєї кількости та присутністю на своїй землі. Партії там виключені, а панівна партія – не національна, тільки класова, і то чужого, не українського народу. У Західній Україні можуть мати вплив на розвиток дальшої ситуації також і партії. На еміграції найбільше лихо – перебільшене її уявлення про своє значення, чого якнайшвидше слід позбутися.В тій ситуації необхідно покликати до життя понадкласову і понадпартійну організацію, що була б дороговказом для всіх, хто бажає сили і pocтy цілої нації, що стояла б на сторожі національного ідеалу і підготовляла б націю до осягнення її остаточної мети. Завдання її як джерела державницького ідеалізму – пляномірно ширити державницьку ідеологію, пляномірно діяти на всіх ділянках українського суспільного життя, плекати в нації сили, потрібні для збройної боротьби за державність, підготовляти націю до тих конструктивних державних завдань, що ждуть її в майбутньому. Вважаючи українську націю і її творчі прояви за самоціль, український націоналізм мусить стати на шлях непримиренної та невпинної боротьби з усіми чужими національними ідеями та чужими режимами на українській території. Форму влади й державного устрою відкладає він поки що на пізніше – адже ж на наших очах кілька разів мінялися ті речі в чужих народів, і народи помимо того далі існували.
Девіз українських націоналістів: підтримувати кожну національну владу, що не противиться найвищому ідеалові нації; підпорядкувати партикулярне і класове загальному й національному. Соціяльна боротьба між українськими класами може постати щойно в українській державі, а на сьогодні вона не повинна вважатися першорядною проблемою суспільно-політичного життя українців. У націоналістичній організації обов’язковими будуть такі вимоги: 1. Пріоритет якости членів над їх кількістю. 2. Всекласовість членського складу, хоч спочатку в ній можуть переважати інтелігенція та університетська молодь. З. Самовиховання до високого морального рівня і викоренення духу рабства. 4. Почуття дисципліни, що строго зобов’язує кожного члена. 5. Максимальна творчість кожного члена на всіх ділянках національного життя.
Члени націоналістичної організації мусять бути закваскою в кожному вияві національної творчости.Націоналістична організація мусить покінчити з періодом анархії і негації – а в тому вона мусить починати найперше сама від себе.Серед таких думок і з такими настроями з’їхалися українські націоналісти на першу свою конференцію. Участь у ній узяли: від Української Військової Організації полк. Євген Коновалець, Омелян Сеник і Сидір Чучман (Берлін), Петро Сайкевич (Львів); від Групи Української Національної Молоді: д-р Степан Нижанківський, д-р Юліян Вассиян; від Легії Українських Націоналістів Микола Сціборський (Прага) та Петро Кожевників (Берлін); від Союзу Української Націоналістичної Молоді: у Львові Богдан Кравців.Мішані представники- Володимир Мартнець, тоді в Берліні, від Групи УНМ і від УВО, д-р Любомир Макарушка зі Львова- від УВО і УНДО.Крім них були ще інж. Дмитро Андрієвський з Брюсселя і Зенон Пеленський з Берліна, обидва як співробітники “Національної Думки”.До Президії конференції обрано головою інж. Дмитра Андрієвського і Володимира Мартинця секретарем.Участь у конференції оперто на персональному принципі, тобто її учасники, хоч і були членами різних організацій і навіть стояли в їх проводах, на конференцію запрошені були особисто, їхні погляди не зобов’язували організацій, не мали вони від них мандату підкоритися постановам конференції чи відкидати їх, ці всі справи мали залежати від остаточного рішення керівних органів кожного націоналістичного угрупування окремо.Перша Конференція Українських Націоналістів в історії українського націоналістичного руху була незвичайно важливою подією. Вона завершила первісний невизначений, хаотичний і нескоординований стан націоналістичного руху і була великим кроком вперед на шляху до створення єдиної націоналістичної організації. Ще в періоді підготовки, як і в ході самої конференції, виявилися дві думки щодо характеру майбутньої організації: або єдина, монолітна націоналістична організація, або спілка самостійних націоналістичних організацій. Переважила думка перша. Одначе атмосфера ще не дозріла до того, щоб таку постанову негайно вводити в життя, і питання було відкладене до Конгресу Українських Націоналістів, заплянованого на весну 1928 року.Другою багатою своїми наслідками справою Першої Конференції Українських Націоналістів було створення Проводу Українських Націоналістів, куди ввійшли полк. Євген Коновалець як голова і члени: Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець та Микола Сціборський. Місце п’ятого члена ПУН зарезервовано для представника націоналістичних організацій краю, що мав бути визначений пізніше. Провід розподілив функції і створив секретаріят та референтури: преси і пропаганди, ідеологічно-статутарну, політичну й економічну. Вирішено також видавати “Розбудову Нації” як орган Проводу Українських Націоналістів.Президія Першої Конференції Українських Націоналістів проголосила деклярацію, де стверджено, що стихійний рух українських націоналістів стоїть на шляху до об’єднання в єдину націоналістичну організацію, що це станеться на Конгресі Українських Націоналістів, а його підготовить Провід Українських Націоналістів:”Найближчим завданням Проводу є сформулювання ідеологічної бази і розроблення структури та намічення пляну діяльности майбутньої організації; як рівно ж підготовка загалу українських націоналістичних елементів до прийняття та співпраці з організацією українських націоналістів і творення вже від нині її кадрів. У своїй діяльності Провід, з одного боку, спирається на всіх учасників конференції, що підпорядкувалися йому, з другого – має ввійти в тісний зв’язок з існуючими організаціями українських націоналістів……Цим шляхом організований, послідовний український націоналізм, відкидаючи всякі орієнтації на зовнішні сили, хоче й буде йти до перебрання в свої рухи керми українського національно-політичного життя і змагатиме до відновлення та оборони Незалежної Соборної Украінської Національної Держави”.
Помимо досить обмежених прерогатив Проводу Українських Націоналістів і ще меншої виконавчої влади його над існуючими націоналістичними організаціями, самий факт його заіснування мав колосальний вплив і відразу ж пожвавив активність націоналістичного табору. По-перше, на його чолі став полковник Євген Коновалець, Начальний Комендант Української Військової Організації, і вже це одне говорило за себе. По-друге, в кожного перед очима став видний символ єдности цілого націоналістичного руху, його Провід, що сьогодні тільки підготовляє Конгрес Українських Націоналістів, але вже завтра стане його верховним керівним органом. Це підганяло обважнілих, піддавало віри зневіреним, пригорнуло незорганізованих, вербувало прихильників.Націоналістичне середовище після Першої Конференції вирвалося з пут неясних проектів, незобов’язаних дискусій і туманних ідеологічних шукань навмання. Дуже добре схарактеризував значення конференції Володимир Мартинець:”Конференція була випливом певного суспільного процесу і природним наслідком політичного розвитку української нації. Мала вона широкий психологічний підклад і була завершенням одної стадії розвитку націоналістичних груп. Український націоналістичний рух – це рух по суті ідеологічний, а по формах – стихійний і прогресивний, іде він по лінії найтяжчого опору, не лякаючись перешкод і не відступаючи перед ними на своєму шляху до найвищої мети української нації. Теперішній його стан – переходовий, до одної монолітної організації націоналістів, а не до об’єднання груп, організацій та осіб у Союз. Підготовляє це Провід Українських Націоналістів, і з того боку відношення Проводу до націоналістичних організацій має конструктивний, інтегруючий характер. З другого боку, Провід є проти поглиблювання анархії і розбивання інших українських політичних партій чи груп. Але водночас стоїть він на становищі потреби відмежувати організований український націоналізм від теперішніх партій і центрів.Український націоналізм вийшов уже з неясної стадії політичного ембріону, став реальним політичним чинником українського життя. Характер його – понадкласовий, суспільний ідеал – нація як органічна цілість”.
Далі буде