ДО 94-Ї РІЧНИЦІ СТВОРЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
ЧАСТИНА 1 ПЛАЧІ НА ПОБОЙОВИЩІ
Перші намагання перенести націоналістичну ідеологію на ґрунт практичної політичної роботи починаються з діяльности Миколи Міхновського та його однодумців на переломі ХІХ і ХХ сторіч. Були вони сформульовані в брошурі «Самостійна Україна» і знайшли своє вивершення у створенні Революційної Української Партії (РУП). Визвольні змагання і збройна боротьба 1914-1920 років прискорили процес ідеологічного визрівання і довели до створення Організації Українських Націоналістів, що започаткувала свій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприймання і написала на своїх прапорах практичні суспільні й політичні гасла українського націоналізму як світогляду. ОУН стала формальним завершенням модерного українського націоналізму, руслом, куди влився націоналістичний рух після ідеологічних шукань та світопоглядової кристалізації по другій світовій війні. А отже – ОУН не виринула нізвідки на наших політичних овидах!
Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління, що брало участь у світовій війні і що на його очах розгорнулася визвольна боротьба. Це був черен живого націоналістичного руху, що стихійно почав розгорятися в масахукраїнського народу після невдалого закінчення визвольних воєн 1914-1920 років.Війна не справдила надій українців і не принесла їм вільної держави українського народу. Закінчилася вона мілітарною поразкою, а відтак – дипломатично-політичною невдачею. Це мусіло викликати реакцію в українській суспільності, що була приголомшена ударами долі, але з новою дійсністю не погодилася і своїх національно-самостійницьких позицій не здавала. Її політичний і військовий проводи не скапітулювали перед ворогом, її армія вийшла поза межі України, щоб звідти продовжувати боротьбу всіма доступними способами, частина ж лишилася на рідних землях в підпіллі і в партизанці. Цього не слід забувати, бо звідси черпала натхнення і морально-політичний патос нація в подальшій боротьбі за своє державне визволення. І небагато народів у світі може таким минулим пишатися!Одначе моральна депресія в більшій чи меншій мірі, як логічний соціологічний наслідок кожної програної війни, мусіла прийти.По-різному вона себе виявляла в суспільності.
Розчарування й огірчення доходили у декого до .надмірного песимізму й повної безнадії, але таких було мало, і їхній голос на поставі української суспільности в зіткненні з повоєнною дійсністю не багато заважив. Гнів і жаль народу вилявався критикою тих, що стояли в його проводі під час короткотривалого державницького зриву, критикою не так, може, окремих осіб, як суспільно-політичних форм діяння, критикою партій і партійно-політичної системи у цілому. Критика розгорнулася упереміш зі взаємними обвинуваченнями: галичан- за зраду і спілку з Деникином, наддніпрянців – за Варшавський Договір і віддачу Польщі Західніх Земель, гетьманців – за федерацію з Росією. Витворилася піднесена, гарячкова атмосфера, де вирували пристрасті і розбурхані емоції брали верх над холодним розумом.
А при тому йшли шукання причин, чому понад сорок мільйонів українців за таких надзвичайно сприятливих історичних умовин, що трапляються раз на сторіччя, не могли добитися того, чого осягнули народи малі, такі як поляки або фіни, або й зовсім дрібні (Литва, Латвія та Естонія). Ліві й соціялістичні партії бачили причину у недостатній політичній виробленості українського народу, інші шукали виправдання в мілітарній перевазі ворога, в необхідності вести війну на два фронти, неприхильності Антанти до України. Молодий націоналістичний табір відповідав на те, що головним лихом був брак віри тодішніх провідників, брак віри в себе, у свій нарід, брак жагучого бажання волі й незалежности.
Ця критика велася нещадно і пристрасно, лунала криком наболілої душі і чулася скрізь, де тільки українець міг вільно висловлювати свою думку. Ось як, наприклад, писав один з чільних пізніше представників націоналістичної ідеології полк. Микола Сціборський: «Що дала нам визвольна боротьба, які світлі образи й постаті, перед якими мусів би тремтіти наш національний дух? Залишила вона нам яку науку, яку традицію, яку керуючу зорю? “Вчених професорів і розумових аргументаторів”, які трактували “неуцтвом” національний гін і державницький ідеал та не могли до останнього менту зрозуміти необхідности самостійної відрубности нації? Здегенерованих морально й духово, пізніше кількакратних зміновіхавних письменників, що ввесь свій талант і темперамент поклали на отруту суспільности й молоді садистично-порнографічною розбещеністю і денаціоналізуючим анархічним “соціялізмом”, оспівуючим культ тюремних і істеричних пройдисвітів?! Невиразних “кооперативних ревізорів” з сумнівним і підозрілим минулим, пересічних хуторянських діячів, здібних полагоджувати справи тільки в масштабі Пирятинської повітової Управи? … Наш провід попав до рук кабінетних і соціялістичних доктринерів, “вселюдських гуманістів”, так далеких од реальної роботи і кривавої бурі життя, правих “державників”, що на першому ховзькому місці не знайшли нічого кращого, як оголосити “волею гетьмана” федерацію з Москвою, безсилих істериків, психологічних і духових дегенератів та просто дрібної “шантрапи”. Гострі й гіркі слова, може, не цілком справедливі, але щирі, з дна серця, з найглибшого переконання, крик розпуки гарячих сердець покоління, що з ентузіязмом кинуло в боротьбу за Україну своє молоде житгя, свою долю і стратила все, й то не з своєї вини.А з другого кінця озивався з тієї ж лінії д-р Дмитро Донцов, що демонічним своїм словом полонив душі молодого покоління Західньої України.
Далі буде