Осип НАВРОЦЬКИЙ.
Полковник Андрій Мельник був людиною високоідейною, криштального характеру і при тому незвичайно сильної волі. Коротко перед першою світовою війною хворів на легені і перебув навіть операцію, а хоч по перебутій хворобі ще не перейшов уповні до сил, на перший поклик Загальної Української Ради зголосився в ряди Українських Січових Стрільців. У вересні 1914 року в Карпатах, коли я зголосився до сотні Василя Дідушка, що другою з черги відходила на фронт, я попав до першої чети, якою він командував. Ще не зовсім здоровий, маршував на чолі чети в безчисленних тоді стрілецьких походах від Синевідська аж до Мукачева і знову ж назад, про що говорила стрілецька пісня:
Щось то не до ладу —
Раз ідемо до переду.
Раз до заду.
На чолі чети
Трапилося одного разу так, шо у Верецьках на Закарпатті сотню поділено і перші дві чети кинено аж під Бориню, на зади московської армії, що прямувала на Ужок. Пішла туди й чета Андрія Мельника. Влучним маневром обидві чети зайшли на зади московських фронтових частин і притягнули до Верецьок певну воєнну добичу — кілька важких возів з гарматними набоями. Цей випад тривав повні дві доби, майже без сну й відпочинку . Тут перший, але єдиний раз сили відмовити Андрієві Мельникові послуху, та стрільці розібрали між себе його воєнний лаштунок і він зміг добитися до Верецьок, а по короткім відпочинку знову маршував на чолі чети.
Майже повних вісім місяців, від вересня 1914 року до квітня 1915 року, Українські Січові Стрільці були на фронті в Карпатах, на переміну то на полудневім схилі Карпат, на Закарпатті, то на північному, на Бойківщині. Здорове гірське повітря, зокрема лагідне, «санаторійне», на Закарпатті, безконечні марші на тому повітрі, а часто й нічліги, чудодійно впливали на організм молоденьких вояків, і я не пригадую, чи був у тому часі в сотні хоч один випадок захворіння на простуду. З кожним днем здоров’я Андрія Мельника кріпшало, і з легенями він уже ніколи потім не мав клопоту.
Своєрідна стрілецька дисципліна
В першій четі першої сотні другого куреня, що нею командував Андрій Мельник, а почерез неї в цілій сотні панувала своєрідна стрілецька дисципліна. Не спиралася вона ані на славній, чи ославленій, прусській, ані на австрійській дисципліні. Лише комендант сотні, Василь Дідушок, і старший десятник Федь Михайлів були перед війною в австрійському війську. Сотня була сформована вже в перших днях по проголошенні мобілізації УСС, і в ній опинилися переважно львівські студенти університету й гімназисти, декотрі з Перемишля, крім Андрія Мельника, комендантами чет були пластуни — Василь Кучабський, студент університету, Северин Яремкевич, студент техніки, і 17-літній пластун Осип Яремович. Стрільці — студенти й гімназисти брали перші лекції дисципліни в Пласті, спортових товариствах і гуртках, сільські хлопці в “Соколах” і “Січах”. В першій чвірці чети Андрія Мельника маршували побіч себе — Федь Черник, чоловий нападу футбольної одинадцятки “України”, Антін Зелений, оборонець, Євген Перфецький, неперевершений воротар. У другій чвірці — Дмитро Паліїв, криловий «Сянової Чайки» з Перемишля. Федь Михайлів був головою «Сокола» в селі Горбачі коло Щирця.
Всі вони мали вже в собі духа товариського співжиття, спільних зусиль і порядку. Все ж був це елемент вправді дуже активний, але й бунтівничий —безперервна боротьба проти польської супрематії. Опанувати його та нагнути до військової дисципліни, зокрема на фронті, не була легка справа. І тут саме Андрій Мельник виявив свої здібності пізнішого полководця. Спокійний і зрівноважений, в якій би то не було ситуації, обов’язковий, передусім щодо себе самого, міг вимагати того самого від своїх підлеглих. Та водночас був і комендантом, і добрим товаришем кожного стрільця. Ніколи не підносив голосу, не картав і не карав. Не було випадку, щоб покарано якогось стрільця за непослух, чи то в стрілецьких окопах, чи на відпочинку поза фронтом. Українські Січові Стрільці були вояками справжньої народної армії. І в тому незаперечна заслуга Андрія Мельника, його чета, а через неї й ціла сотня була добрим прикладом для всіх інших сотень. Така сама дисципліна була і в рядах київських Січових Стрільців, де защепили її колишні старшини УСС на чолі з пізнішим полковником Андрієм Мельником.
На стежах
Увесь час перебування на фронті в Карпатах Українські Січові Стрільці провели на стежах, якими зразу здобули собі славу й респект та признання австрійських команд. Інтелігентні й бистрі коменданти стеж, більших – четарі, менших – підстаршини, вели свої стежі не один раз поза московські фронтові лінії і приносили якнайкращі відомості. Треба при тому підкреслити, що стрільцям багато помагала місцева людність, показуючи просмики й невидні для ока стежечки, якими можна було непомітно пробитися на другий бік, та й відомостями про те, де були розташовані московські частини. З такими відомостями вони не спішилися йти до інших австрійських відділів, з якими, зокрема з мадярами, не могли порозумітися. Дуже можливо, що австрійська команда здавала собі з того справу, а в першу чергу капітан генерального штабу Кватернік з команди 129 Бригади, до якої були приділені усусуси. Родом хорват, добрий приятель усусусів, ще й по війні втримував з ними зв’язок, зокрема з військово-історичним видавництвом «Червона Калина» у Львові.
Андрій Мельник і тут виявив себе неперевершеним комендантом стеж, на подобу кубанських пластунів. Славною в цілій дивізії була його стежа з села Ждиньова на Закарпатті до села Латірки, з якої він припровадив почерез хребет гори й ліси цілу стійку кубанських козаків – чотирьох козаків з кіньми. Кілька днів гостив козаків Андрій Мельник на своїй квартирі та врешті мусів відставити їх до команди бригади, яка погодилася на те, щоб двоє коней лишилися в сотні. Включено їх до обозу, а що були вони здалеку замітні своєю спеціяльною козацькою породою, завжди викликували в рядах австрійського війська і серед людности зависть і подив. Гасав на них, коли на фронті був спокій, комендант сотні Василь Дідушок та обозні. Андрій Мельник ніколи не покликувався на своє, так би мовити, право користуватися ними.
Небуденна відвага
У безчисленних сутичках з ворогом і великих боях, починаючи від Верецьок і Маківки до славного бою на Лисоні, Андрій Мельник виявляв небуденну відвагу. Але не одчайдушну, а розважну, в почутті відповідальности за вислід бою і за долю стрільців. Був завжди напереді своєї чети, чи пізніше сотні, в небезпечних ситуаціях ішов на чолі сотні, видаючи звучним голосом ясні накази. Характеристичні в цьому відношенні такі короткі епізоди.
У жовтні 1914 року, під сильним напором москалів, австрійські частини відійшли з напрямку міста Стрия на Синевідсько Вижнє й залягли в окопах на узбережжях Опору поза селом. Москалі окопалися по другому боці Опору. Для забезпечення свого правого крила зайняли позицію на вершку полонини, фронтом на захід. Кілька днів тривала позиційна боротьба з крісовою й артилерійною рідкою стріляниною, що не приносила ніякої шкоди. Відомо було по австрійському боці, що москалям бракує артилерійної амуніцїї та що вони стріляють з гармат немовби тільки для замаркування своєї готовности до бою. Одного вечора прийшов до коменданта куреня УСС наказ вислати одну сотню почерез село Крушельницю в обхід правого ворожого крила, вибити його з позицій на верху полонини та зійти в долину до Синевідська Нижнього, на зади московських позицій над Опором. Водночас інші частини бригади мали повести прямий наступ на ті позиції.
На досвітку сотня замаршувала до Крушельниці. Тут комендант сотні наказав четі Андрія Мельника йти в передній сторожі. Комендант чети розглянув далековидом передпілля – незалісену полонину, якою прийдеться четі, а за нею цілій сотні йти в наступ на вершок полонини,- і побачив, що це буде нелегка справа дряпатися на вершок полонини під прямим московським обстрілом. Та швидко найшов розв’язку – дав наказ першому роєві, що ним саме я командував, уже як підстаршина-десятник, посуватися лісом з правого боку, дійти до рівної лінії з московськими окопами та густою стріляниною з лісу відвернути увагу ворога й викликати в нього враження, що саме з того боку буде наш наступ. Так і сталося. Заскочені несподіваним обстрілом з двох боків, москалі втратили орієнтацію, і коли чета Андрія Мельника підійшла в розстрільний на близьку віддаль до їх позицій, частина московської обсади підняла руки вверх, а решта панічно повтікала в долину до Синевідська Нижнього.
Андрій Мельник не тратив часу на звіт комендантові сотні і передачу полонених, а розгорнув чету в розстрільну і повів її спішним маршем услід втікачам.
У долішній частині гори розпочинався ліс, що тягнувся аж на кількасот кроків до села. Чета розгорнулася в розстрільну й почала запускатися в ліс. Несподівано з глибини лісу почулися крісові стріли. Стріляли, певно, ті москалі, що повтікали з верху полонини, але ніяк не можна було ствердити, чи, може, підійшло їм підкріплення. Смеркалося, а комендант чети своїм звучним голосом давав наказ -«вирівняти розстрільну» і «вперед». Комендант роїв, то один, то другий, між ними і я, підбігали до коменданта чети та переконували його, що треба припинити наступ та вернутися до сотні на полонині і щойно разом з нею, ранком, прямувати до села. Комендант уперто продовжував похід, хоч стрілянина не вгавала. Та вкінці, коли коменданти роїв щораз настирливіше домагалися здержання наступу, він припинив похід і чета вернулася до сотні. Перекуняли стрільці кілька годин на полонині і досвітком сотня рушила з полонини вниз у напрямку до села, на чолі чета Андрія Мельника. Цим разом стрілів з лісу вже не було, чета дійшла на край лісу і малі стежі, по два-три стрільці, ввійшли до села. Швидко дали вони знати, що москалів у селі вже нема.
На самому краю села стояв дім пароха о. Сабата. Туди зайшов комендант чети і коменданти роїв, які на своє збентеження почули від о. Сабата, що недалеко, під горбком у напрямку Синевідська Вижнього, окопалася батарея московських гармат, яка обстрілювала Синевідсько Вижнє. Коли гарматники почули з правого боку, з полонини, відгомін бою, заметушилися і припинили стріляння. А коли почали вискакувати з лісу втікачі з обсади на полонині і в паніці репетували про наступ хмари «австріяків», на наказ коменданта батареї повсідали на коні і вихром погналися на північ, залишаючи гармати.
Було очевидне, що чета Андрія Мельника могла попереднього вечора захопити повну московську батарею з амуніцією і Андрій Мельник був би вплів у вінок своїх вояцьких подвигів нову китицю – гармати до тих московських возів з амуніцією, що він їх здобув на чолі своєї чети під Боринею. Спокійно вислухав він оповідання пароха і почав розпитувати про розположення московських частин та про все інше, що треба було почерез команду сотні звітувати команді бригади. Та ні одне слово докору в бік комендантів роїв не вийшло з його уст ані тоді, ані ніколи пізніше.
«Одноденна» порція шрапнелі
Майже цілий рік, від липня 1916, Українські Січові Стрільці були на фронті над Стрипою. На Великодні Свята, навесні 1916 року, усусуси були розташовані в селі Тудинка, як запас бригади, і квартирували по селянських хатах, з яких австрійська команда виселила все населення до сіл над річкою Коропцем. Андрій Мельник, тоді вже комендант сотні, по Богослуженні запросив до себе на «свячене» комендантів чет і підстаршин. Стояв прегарний весняний день, і по свяченім усі вийшли перед хату, поставали групками та розмовляли. Нагло почули з московського боку відгук гарматних пострілів, і майже в цій самій хвилині високо над їх головами тріснули два чи три шрапнелі. Вмить поодинокі групки розскочилися і повскакувати до окопів, що, як запасні, були викопані попід хатами. Групка коло сотника навіть не ворухнулася, а сотник весело засміявся і сказав: «А ви забули, що це одноденна порція?!». Бо ж усі знали, що австрійська весняна офензива з-під Горлиць, навесні 1915 року, вдалася австрійцям тільки тому, шо москалям знову ж забракло амуніції. Вистріляли її москалі в боях під Семиківцями і не мати змоги обстрілювати австрійські позиції.
Лисоня
У другому дні бою під Потуторами сотня Андрія Мельника дістала наказ до протинаступу на москалів, щоб вибити з їх рук зайняті ними попереднього дня австрійські позиції по другому боці верха Лисоні над Ценівкою. Як комендант полкового обозу в тім часі я був при штабі полку. Штаб розташувався в хаті над самою Золотою Липою в селі Посухові і звідти кермував боєм. Поки що не мав я нічого до роботи з доставкою амуніції сотням, що в наступі, сперся об дерево під хатою і далековидом стежив за боєм. З віддалі кількасот кроків я бачив, як просто перед моїми очима сотня Андрія Мельника рівною розстрільною підбігала – посувалася до вершка гори. Московська артилерія і скоростріли засипали наступаючі стрілецькі лави густим вогнем, падали на землю вбиті й ранені. Та стрілецькі лави йшли твердо вперед. На чолі сотні, на кілька кроків перед нею, височіла струнка постать сотника, перед четами – постаті четарів. Здавалося, неначе чуєш дзвінкий голос сотника: «Рівняти розстрільну! Вперед!». За деякий час стрілецькі лави дійшли до вершка гори Лисоні, перейшли його і зникли по той бік гори.
В полоні
Упродовж двох років війни кожний без вийнятку стрілець цікавився тим, хто лучить зліва і справа до стрілецьких окопів. Журило їх, коли на крилах, на «флянці», не було золочівського 35-го полку піхоти, а стояв 310 мадярський полк, що був постійно в складі бригади разом з січовими стрільцями. І цим разом «флянка» завела. Москалі прорвалися на мадярському відтинку, в ліску наліво від Лисоні і з гори зайшли на зади стрілецьких окопів над Ценівкою, Бригада не мала вже в запасі більших сил і ледве змогла з решток розбитих куренів поставити провізоричний фронт, щоб не пустити москалів до Бережан. Ніхто з нас не знав, що сталося зо стрілецькими сотнями, які відбили від москалів окопи над Ценівкою, по другому боці Лисоні. Довідалися про те всі ми прикінці вересня, коли то в бою під самими Потуторами знову ж через мадярську «флянку» увесь Легіон УСС попався в московський полон.
Після бою під Потуторами москалі зібрали всіх полонених на великій сіножаті за залізничним потуторським мостом, наказали стати колонами, кожна частина окремо, і повели в бік села Літятин. Там, при гостинці, в домі дідича містилася московська команда дивізії. Москалі стримали всі колони, бо комендант охорони пішов до команди по накази. Стрілецька колона стояла саме напроти брами, з якої по якімсь часі вийшло кілька московських старшин. Вони пізнали усусусів і приступили до першої чвірки, в якій були обидва курінні отамани, О. Лисняк і С. Горук, та почали розмову. На самім початку сказали, що в бою на Лисоні захопили кілька сотень УСС в окопах над Ценівкою та що між старшинами був сотник Андрій Мельник. А що він був між полоненими старшинами УСС найстарший рангою і вибивався своєю стрункою постаттю і поставою, запровадили його до штабу дивізії і почали розпитувати про розташування австрійських частин на фронті. Твердим, але гідним старшини тоном відкинув Андрій Мельник їхнє домагання, а це їм дуже й дуже заімпонувало, бо ж вони привикли до того, що чеські вояки з австрійської армії давали всі вимагані інформації, а й мадяри намагалися приподобатися. Це саме повторилося в Козовій, де стояв штаб корпусу московської армії. Розказали нам про те, з сатисфакцією і з подивом, солдати-українці з московської команди переходового табору воєнних бранців. Особа Андрія Мельника звертала на себе увагу солдатів-украінців у переходових таборах у Дарниці біля Києва і в Пензі, вже на чисто московській території. Весь час наш транспорт їхав тією самою дорогою, що перед тим транспорт усусусів, узятих у полон на Лисоні, переходив через ті самі табори. Та в Пензі ми загубили їхній слід. Щойно по вибуху революції дістали ми вістку, що всі вони в Дубовці біля колишнього Царицина.
Про те, яку визначну ролю зіграв полк. Андрій Мельник у дальших визвольних змаганнях, ми довідалися щойно після повороту з полону й раділи, що саме він займає відповідальний пост в Українській Армії.