Тетерина Дарина
(Мюнхен)
Політичні погляди проф. Ю.Бойка-Блохина формувалися ще з юнацьких років. Про це він згадує: «Дуже рано, ще в 14 років, довідався я, що я ― „націоналіст“». Вивчаючи напам’ять вірші М.Старицького, О.Олеся, він декламував їх із великим піднесенням, за що до нього у школі вже придивлялися, бачачи, що хлопець відхиляється від шкільного совєтського виховання.
Навчаючись в профтехучилищі з 1925 року, Юрій відзначався великими організаторськими здібностями. Він об’єднав учнів з різних російських шкіл у «Гарт юнаків», щоб протиставитися комсомольській організації, пропагуючи українську культуру, любов до українського народу. «Гарт юнаків» мав чотири секції: хорову, театральну, літературну, історичну. До «Гарту юнаків» Юрій прилучив підлітків дитячої комуни, сиріт, батьки яких повмирали з голоду 1921–1922 рр. Вихователі цих дітей були українцями і виховували дітей в українському дусі, і тому їх легко було залучити до «Гарту юнаків».
У 20-х роках єдиною дозволеною організацією молоді визнавався комсомол, тому комсомольська організація при Інституті Народної Освіти (ІНО) одержала партійне доручення ліквідувати «Гарт юнаків».
У 1927 році Юрій поступив у Миколаївський Інститут Народної Освіти. Вчився добре, склав іспити екстерном за два роки за підтримки проф. М.Лагути, історика української мови і літератури, бібліотекою якого Юрій користувався.
Юрій користувався і бібліотекою «Просвіти», де він знайшов комплекти «Киевской Старины», видання українських літописів Граб’янки, Ханенка, Величка і Самовидця, І і III томи «Історії України-Руси» М.Грушевського, які не тільки читав, а й конспектував. Так Юрій опинився у полі української культури, що дала основу розвитку національних поглядів юнака.
У 1928 році Юрій розпочав роботу над працею «Молодий театр у Києві», яким керував Лесь Курбас. Виникла необхідність відвідати Харків і зустрітися з Курбасом та розшукати матеріали про діяльність «Молодого театру» за 1916–1919 рр.
Роки 1927–1928 захопили Юрія літературною дискусією між Миколою Хвильовим та його супротивниками. Комуністична партія спрямувала основний удар проти українського націоналізму. Це стало небезпечним для Юрія. Тому він переїжджає до Одеси і влаштовується на другий курс Одеського університету. Незабутніми залишилися для Юрія глибокі контакти з проф. М.Слабченком, видатним ерудитом в галузі історії України.
Восени 1929 року розпочалися арешти українців за обвинуваченням у приналежності до підпільної організації «Союзу Визволення України» (СВУ).
9 листопада 1929 року Юрія було арештовано і переправлено в м. Миколаїв для слідства. Юрій згадує: «У своїй невеличкій кімнаті я сидів вночі над працею. Раптом постукали у вікно. Я відчинив двері. Увійшло двоє. «Ви заарештовані!». Покликали переляканого господаря мешкання за свідка під час трусу, який був докладний і тривав довго… «Ходімо!» Повели до будинку ҐПУ… чотири ґепеушники, оточили чотирикутником із рушницями напоготові… Так само вели мене з порту до ҐПУ в Миколаїв. Психічний стан мій був дуже напружений… Я потрапив спочатку в загальну камеру з величезною дуже смердючою парашею, прилюдне користування якої було найбільшою психічною травмою і показувало, що людину поставлено на становище тварин. Тут сиділо 40 осіб… Одеський жаргон, лайки, карти і людська печаль — все тут було разом змішане… Вночі потягли когось на розстріл. З коридору було чутно, як його волочили по підлозі, і як він розпачливо кричав в’язням: «Прощавайте!… Не забудьте!». Допити, допити…, люті лайки. Зажадавши розкриття «всієї конспірації», загрожували розстрілом, вигукували назви «СВУ» і «СУМ». Не вистачало доказів ні для розстрілу, ні для заслання (1, с. 17–18). Дав собі слово, що на допитах не назве жодного прізвища своїх однодумців, а там « …що Бог дасть». (В 1930 р. ҐПУ вимагало ще сяких-таких доказів за ст. 54–10 — «Ворожа агітація»).
Несподівано сталося те, що одного з ґепеушників, який допитував Юрія, було заарештовано. Слідство над Юрієм було перервано і всередині квітня 1930 р. його випущено на волю, щоб простежити, з ким він буде мати зв’язки.
Із великими труднощами Юрію, завдяки підтримці деяких професорів, вдалося закінчити Одеський університет, хоч стеження за ним не припинялося, а тому він змушений був переїжджати з місця на місце, міняючи працю то в Маріуполі, то в Харкові, то в Херсоні, а потім знову у Харкові.
Нищення української інтелігенції та створення нового штучного голоду в 1932–1933 рр. стало нищенням української нації совєтською владою.
У цей важкий час Юрій наважується подати на конкурс свою кандидатуру до інституту ім. Шевченка в Харкові. Інститут, як згадував Ю. Блохин, виглядав пустелею, бо більшість наукових співпрацівників були заарештовані, частина усунена з праці. Та інститут мусив існувати, бо в Західній Європі українські національні сили готували багатотомне видання творів Т. Шевченка. Тому і в радянській Україні державна верхівка (Петровський, Постишев, Косіор, Хвиля та ін.), яка була під безпосередньою опікою ЦК КП(б)У, все ж таки розгортала шевченкознавчі досліди, зафарбовуючи їх марксистсько-ленінським духом та ідеєю братерства російського й українського народів.
Готуючись до світової війни, комуністична верхівка спішно стала виявляти свою прихильність до української пролетарської культури та піднесення революційно-демократичних традицій української літератури.
У цій ситуації Юрій наважився шукати хоч найменшу можливість працювати науково. Директор Інституту Є.Шабліовський найнебезпечніше завдання передав Ю.Блохину, включивши його в текстологічну комісію, де під його керівництвом мав готуватися десятий бібліографічний том академічного видання праць Шевченка.
У 1935 р. після випадкової зустрічі Юрія в Києві з його колишнім товаришем по навчанню в Миколаївському Інституті Іваном Шекою, з яким навіть не промовив слова, надійшов донос до партійного осередку Харківського інституту, що Ю.Блохин — «зрадник, ворог народу», який сидів у тюрмі. Тут же на профспілкових зборах парторг і керівник профспілки Казанський повідомили про викриття «вовка в овечій шкурі», завзятого ворога радянської влади, який проліз до «наших лав», і його вигнано з Інституту і профспілки.
На роботу з такою «вовчою характеристикою» як буржуазний об’єктивізм в науковій роботі і український націоналізм влаштуватися було неможливо. Ізольований, зацькований Юрій ходив до Харківської державної бібліотеки, уперто працював над дисертацією «Творчий метод І.Франка».
Юрій їздив до Києва, щоб зустрітися з Петровським (голова ВЦВКУ), до Москви, шукаючи дозволу на працю хоч би в Середню Азію, але всі були до нього глухі і байдужі. З розпачем написав він скаргу до канцелярії Сталіна і несподівано отримав відповідь: його справа про виключення із профспілки передана на повторний перегляд. Такий лист перелякав профспілкових вельмож і вони вирішили відновити Юрія у профспілці, наголошуючи разом з тим на його «націоналістичних помилках», що не давало права на роботу. Та раптом облвиконком видав йому дивовижну посвідку, яка зазначала, що «громадянин Ю.Блохин як не заарештований, має право на роботу і просить інституції прийняти його на роботу». Але перестраховуючись, його на роботу не приймали і взяли лише до медичного училища.
Поява статті Ю.Блохина 1936 р. в московському журналі «Литературная учеба» — «Боротьба за Шевченка» відкрила шлях до друкування в органі Спілки Радянських Письменників України «Літературному журналі». Це дало можливість опублікувати кілька розвідок, які зробили його ім’я відомим, це дало можливість поступити на роботу в Харківський фінансово-економічний інститут. Тут він закінчив свою дисертацію, отримав позитивний відгук від проф. О.Білецького, але захистити її не пощастило, бо почалася війна.
Передвоєнний період 1937–1941 рр., як згадує Ю.Блохин, «…був плідний, але я уже був обережний» (1, с. 21). З’являються в друку такі праці, як «Праця Михайла Коцюбинського над повістю „Фата Морґана“», «Естетичні погляди і творчий метод Івана Франка», «Франко і Шевченко», «Франко і декаденство» та ін.
У бібліотеці Короленка Блохин простудіював праці Леніна-Сталіна і переконався в примітивності мислення та в антигуманності цих «вождів пролетаріату». Він бачив страждання народу, нищення цвіту нації московською кривавою машиною. І це сформувало його світогляд як людини, що жила думкою про відновлення прав української нації в майбутньому. Чекав відповідних умов для своєї активізації.
За чотири дні до початку війни Ю.Блохин їде до Львова, щоб перед громадою висвітлити свої думки в області франкіяни. Доповідь справила велике враження на національно свідому інтелігенцію: «Він не совєтчик, а наш!» — говорили вони (1, с. 21). Під бомбами, що падали другого дня на Львів, Ю.Блохин мусив повертатися до Харкова, де була його родина.
У вересні 1941 р. німці перейшли Дніпро. Учений згадує: «Як військовик — я в запасі…. Але я виїжджати не збираюсь. Стає ясно: СРСР переживає катастрофу…. Чи немає в цій війні шансів для відродження України? Саме це питання поглинає істоту, і коли воно повстало, то треба його прийняти як можливість і своє життя цій можливості підпорядкувати. Вирішено — зроблено». А тому він переховується від мобілізації на війну. Німці увійшли у Харків. У душі вченого закарбувалися картини жахливих руїн міста, повішених комуністів, насування голоду та жорстокість і байдужість німців до страждань населення. По вулицях були розклеєні великі оголошення німецькою і спотвореною українською мовами, у яких зазначалося, що «жиди мають лишити своє майно і зійтись на збірні пункти». «Невиконання наказу — смерть!» «Стає моторошнно за людей. Значить, расизм нацистів — не є вигадкою, а реальною дійсністю» — думав Ю.Бойко. Та раптом, у центрі міста, замайоріли українські національні прапори. Юрій знав, що це зробили не німці, а українські націоналісти.
Міська управа була опанована українськими інтелігентами. Творилися різні відділи, що мали охопити всі ділянки міського життя. І шлях Юрія до кабінету інж. Кононенка був вступом його в Організацію Українських Націоналістів (ОУН) під проводом полковника Андрія Мельника (восени 1941 р.). Присягу на вірність Україні та ОУН Юрій Блохин прийняв таємно у міській управі. Йому стало відомо, що в приміщенні театру «Березіль» відбудуться збори української інтелігенції. Пішов туди. Він згадує: «На сцену вийшов військовий в німецькій уніформі і звернувся до присутніх з промовою українською мовою. Він закликав українську інтелігенцію організувати громадське життя і трактувати німців не як завойовників, а як ворогів більшовизму. Такий виступ був дуже небезпечний, бо завойовників він трактував як гостей. Щоб увійти в довір’я людей, він дав наказ розвішати жовто-блакитні прапори. Цей «військовий», як пізніше виявилось, був Коник, який приїхав з Галичини для організації українських сил в Харкові, як відбувалось і в інших містах. Члени ОУН розсилалися в різні райони України, щоб піднести віру в майбутнє творення Української Держави, використавши ослаблення двох ворожих сил, — СРСР і III Paйxy у затяжній війні».
ОУН доручила Ю.Блохину працювати в редакції газети «Нова Україна», там його чекало відповідальне завдання орієнтувати харків’ян в українській ситуації, показати справжнє обличчя більшовиків та німецьких загарбників, культивувати віру в український націоналізм, висвітлювати справжню історію нашого народу. Так з’являлися статті Ю.Блохина, сповнені полум’яного патріотизму і разом з тим — глибокою розважливістю. У січні 1942 року Юрій писав статтю «Проголошення Четвертого Універсалу» при лоєвій свічці, відчуваючи пухлість тіла від голоду. Він поспішав, бо Харків мав згадати відродження Української Держави, Київські бої, свято проголошення Четвертого Універсалу.
Ось уривок з книги спогадів авторки.
З уважністю прислухаюся до кожного слова проф. Ю.Бойка-Блохина. Усе сповнене драматизмом, і його хвилювання передається і мені. Він згадує: «Останні дні 1942 року… Сніг кучугурами… Мороз. Несподівана вістка. Радянські літаки кружляють над будинком «Посвіти», над моїм мешканням і над приміщенням редакції «Нова Україна». Літаки загрозливо літають і немов прицілюються. Дружина Олександра зі своєю донькою Галиною у сусідній кімнаті на ліжку. Вікна тремтять, немов у лихоманці. Я працюю за столом, пишучи рішучі рядки, сповнені національної правди… Я думаю, може і цей раз обійдеться. Та бомба падає у двері. Зловісний свист, страшний струс, світ наче запався: вікна, двері повилітали. Холод заповнив мешкання. В розпачі кричу: «Лесю, Галю, що з Вами?». Відповідають, що живі. Серед зруйнованого мотлоху знаходимо щось, щоб одягнутись, і бігом до будинку редакції, що лишився цілий. Поки що врятовані. В похмурому ранку вимальовується те, що було нашим мешканням — тепер жалюгідні руїни». (2, с. 30).
Колеги Юрія тимчасово дали притулок. Але було зрозуміло: коли Ю.Блохин не покине міста, то буде розстріляний. Треба було силою пробратися у вагон, який от-от від’їжджає. Це було важко, але боївка Організації допомогла родині втиснутися у вагон. І паровоз сумно прогудів, немов назавжди прощався з містом. Мерехтить в уяві Юрія: «Прощай Харкове, чи ще колись побачимося?»
Юрій із родиною дістався до Києва. Тут він зустрівся з тереновим провідником Кононенком, який приїхав щоб одержати доручення від ОУН. Він повідомив, що Харків і газета «Нова Україна» в руках німців. Кононенко прилучив Юрія до числа політичних емігрантів, дав йому потрібні зв’язкові паролі, які уможливлювали йому дальшу політичну дію і спрямував до Вінниці. Керівником Вінницького інспекторату ОУН Миколою Олександровичем (псевдо Чайка, справжнє прізвище — Володимир Стасів) смілива, відчайдушна, високої моральної чистоти людина, він, визволяючи їх, загинув від пострілу німецької варти. Про нього дружина Ю.Бойка — Сулима-Блохина (псевдо Іванна Чорнобривець) написала оповідання «Чайка» (2, с. 31).
Юрія Бойка ОУН направляє у Львів, звідки керує Наддніпрянським підпіллям Олег Ольжич. Юрій згадує: «Знайомство з Ольжичем залишилось для мене незабутнім. Під час першої розмови я ще не знав, з ким говорю. Ми блукали вдвох Підзамчем. Я звітував про мою організаційну працю на Харківщині та в інших осередках Східної України. Раптом Ольжич мене запитав, як сприймає східний читач брошури Кардаша. Я відповів, що ці речі не повністю доходять до свідомості людей, які перебували у совєтчині: люди не мають розуміння того широкого пафосу, яким променяться писання Кардаша; вони потребують ґрунтовної соціологічної мотивації основних істин українського націоналізму, суворого наукового підходу, сукупності історичних фактів, опертих на науку політичної економії. Це Ольжича схвилювало, червоні плями виступили на його делікатному обличчі… Незабаром я довідався, Кардаш — це сам Ольжич. При нашій наступній зустрічі він був дуже щирий. Я марно в Організації добивався, щоб ми з Західної України зробили сміливий партизанський рейд у більшовицький тил на Правобережжя, як повторення колишнього «Зимового Походу» армії УНР, з пропагандивною метою, щоб залишити слід у людських душах на довгі роки поневолених більшовицькою окупацією. Ольжич в принципі прийняв мою пропозицію, але я бачив, як йому було боляче пояснювати мені, що для такої складної військової операції ми не маємо ні достатньо вишколених людей, ні матеріальної бази».
Для маскування своєї політичної діяльності Блохин мусив приховати своє прізвище під різними псевдонімами: Миколаєвець, Зорич, Очко, Павленко, Бойко. Останнє закріпилося за ним і в післявоєнні роки у наукових працях, навіть у офіційних реєстрах Мюнхенського Університету — проф. Ю.Бойко-Блохин.
Ю.Бойкові Організація заборонила виступати з науковими доповідями у Львові. Передбачався арешт Проводу Українських Націоналістів німцями і Бойко мав замінити їх. «Це був час, коли вчені Східної України втішалися можливістю демонструвати свої наукові осяги. А я, проф. Львівського Театрального інституту, розумів, що українська справа вимагає від мене важливішого» (1, с. 24). Саме тоді Ю.Бойко написав для підпілля книжку «Ідея і чин», подаючи критику теоретичних підвалин діялектично-історичного матеріалізму, насвітлюючи свої погляди на українську історіософію, накреслив історію українського націоналістичного руху, висвітлив зудар нашого націоналізму з гітлеризмом, подав нарис програмових завдань ОУН. Книжка послужила виховним матеріалом для національної пропаганди за умов радянської дійсності. Один примірник з’явився і на еміграції. В 1992 р. ця книжка вийшла друком у Києві під назвою «Шлях нації» накладом 10000 примірників. Ім’я професора стало відомим в Україні; він не міг залишатися далі на Батьківщині, бо КҐБ знало про його націоналістичну діяльність. Він належав до тих, які мали бути жертвами терору.
У 1944 році при наближенні совєтської армії Ю.Бойко разом із провідними колами української інтелігенції залишає Львів і переїжджає на кілька місяців до Криниці, а далі за дорученням ОУН — до Відня. Це був час, коли тисячі українських інтелігентів залишали Батьківщину, рідних, майно і під звуки кулеметів та бомб йшли в невідоме…
Провід Українських Націоналістів у січні 1941р. був ув’язнений у Заксенгаузені в Німеччині. Німці почали арешти ОУНців: спочатку бандерівців, а потім і мельниківців. Два члени Проводу — Ярослав Гайвас і Яків Шумелда, добре відомі німецькій розвідці, були під загрозою арешту, а полковник Андрій Мельник уже сидів у в’язниці. Виникла необхідність призначити нового теренового провідника на теренах ІІІ Райху. Цей обов’язок лягяє на Бойка, під псевдонімом Миколаєвець, якого гестапо ще не знало. Йому прийшлось навести порядок в еміграційному хаосі, подолати відчай людей і налагодити зв’язки з осередками, що знаходились у Німеччині, де опинилися члени ОУН. Ним була складена відозва до української еміграції (зміст її див. 2, с. 4). Миколаївець намагався впевнити українську еміграцію в перспективі подолання політичних і побутових труднощів.
У січні 1945 р. Ю.Бойко працював на важкій фізичні роботі в Зальцбургу вантажником вугілля. Саме в цей час гестапо випустило на волю українських провідних політичних діячів, серед них і членів Проводу Українських Націоналістів (ПУН). Перед Ю.Бойком постала необхідність звіту діяльності ОУН на терені Німеччини провіднику ОУН — пол. А.Мельнику. Миколаївцю вдалось виробити військові документи для поїздки до Берліну. За допомогою пароля він зв’язався з посередником ПУНу Дзюбинським, який провів його на квартиру А.Мельника, де були присутні також випущені із тюрми члени ПУНу О.Бойдуник і А.Андрієвський. А.Мельник вислухав звіт Миколаївця і схвалив дії Організації в період арешту членів ПУНу.
Ю.Блохину треба було поспішати з Берліну, який оточувала совєтська армія. Він добрався до Зальцбурга, але і там була небезпека. У квітні 1945 року Ю.Блохин разом з дружиною попрямували до Мюнхена. Посеред дороги їх бомбардували американські літаки, знищивши сотні людей. Дивом родині Ю.Блохина пощастило врятуватися. Поїзд був розбитий і нічим було їхати далі. Довелось йти пішки до Мюнхена. Та раптом недалеко Мюнхена побачили поїзд. Кинулись до нього як на останнє спасіння від страшної втоми і переляку. Поїзд довіз їх до Пасінґу (15 км). А далі було все зруйноване, тому знову прийшлось лишатися на ніч у ямі, утвореній від бомбардування. На другий день вони були у Мюнхені.
На початку еміграційного періоду проф. Бойко став членом Проводу Організації Українських Націоналістів. Протягом тривалого часу, аж до 1964 року, він був керівником духовного сектора Організації, проводячи совєтознавчі досліди, і до кінця свого життя був Віце-Президентом Української Народної Республіки в екзилі.
З огляду на повоєнну дійсність, коли треба було зміцнити Організацію, надихати її вірою в можливість перемоги у визвольній боротьбі, постала необхідність скликання Великого Збору Українських Націоналістів (ВЗУН). Підготовку змісту ВЗУНу полковник А.Мельник доручив Ю.Бойкові, який склав програму ВЗУНу.
ВЗУН відбувся у серпні 1947 року. Напередодні Збору виникли конфлікти між проф. Ю. Бойком і інженером Осипом Бойдуником, який заперечував концепцію націократії М.Сціборського, висунувши ідею національного солідаризму. Проф. Бойко на перший план підносив ідею конкретизації соборництва, завданням якого було б об’єднання членів української нації усіх теренів Східної і Західної України.
На зборі обов’язки між членами ПУНу розподілялися за окремими ділянками роботи: зовнішньої і внутрішньої української політики, керування підпільною працею в Україні, робота військового сектора, фінансових справ, організаційної ділянки, ідеологічного та духовного сектора.
Саме цей останній — ідеології і духовности — очолив Ю.Бойко (1947 р.) і керував ним протягом перебування в ПУНі до 1964 року включно.
Крім того, з 1950 року Ю. Бойко був Генеральним секретарем ПУНу, що відповідало позиції Канцлера за часів Євгена Коновальця. Він спонукав полковника А. Мельника дати інтерв’ю, як формувалася ідея соборности в 1917–1919 роках, як вона стала істотним елементом визвольного ідейного комплексу. Це зробив А.Мельник як учасник української національної революції. Підкреслюючи вагу наддніпрянського елементу у революційних подіях, Голова Проводу наголосив, що з огляду на ідею соборности він вважав за потрібне висунути проф. Бойка на чільне становище в ПУНі. Це інтерв’ю було вміщено в «Українському слові», а за дорученням Ю. Бойка воно було випущене й окремою брошурою, яка була розіслана в усі клітини ОУН, що не всім сподобалось. Бачачи це, проф. Ю.Бойко відмовився від становища Генерального секретаря. Робота духовного сектора не обмежувалася лише діяльністю теренів еміграції, а вимагала зв’язків з Україною, вивчення культурного, економічного і політичного життя УРСР.
Контакти з Україною Ю.Бойко здійснював через референтуру рідних земель, яка давала інформаційні матеріали про події в Україні.
Опрацювання матеріалу, вивчення радянських українських газет та журналів, художньої та наукової літератури Ю.Бойко доручав лише довіреним особам, аналізуючи ці матеріали. Ця робота була дуже відповідальною, а також школою глибокого усвідомлення політичної дійсности. Саме тому ряд статей проф. Ю.Бойка відзначалися високою компетентністю, але через деякий час їх важко було знайти, бо багато матеріалів зникало в поточній пресі.
Проф. Ю.Бойко активно виявив себе і в українському політичному житті. Щоб зрозуміти його роль у цій площині, треба кількома словами сказати про виникнення і структуру політичних сил еміграції.
ОУН і ОУН(р) (так звана революційна ОУН), відновлені і новостворені партії, стояли на становищі боротьби за самостійну і соборну антитоталітарну Україну. У розумінні гетьманців вона повинна була стати монархічною державою. Старша генерація емігрантів, що колись брали участь у національній революції 1917–1919 pp., піднесла гасло відновлення Української Народної Республіки (УНР) і наголошувала на ідеях Симона Петлюри. У перші післявоєнні роки українські політичні партії мусили займатися політичним вихованням своїх членів, а на щось інше не вистачало їхніх сил. Натомість обидві ОУН не тільки виплекували два варіанти націоналістичної ідеології, а й діяли в напрямку формування політичних сил в Україні і намагалися популяризувати українську визвольну ідею в чужинному суспільстві.
У цілому еміграція відчувала обмеженість сил перед величезним обсягом своїх політичних завдань. Тому з 1945 року почалися консолідаційні спроби, які гальмувалися раз у раз партійним егоїзмом, пам’ятаючи попередні конфлікти. Політичні середовища намагалися в консолідаційному процесі здобути вигідніші позиції для себе.
У 1948 році більшість політичних течій погодилася на платформу об’єднання навколо ідеї боротьби за відновлення Української Народної Республіки типу 1919 року. Підставою для цього стала ухвала Трудового Конгресу в 1919 році в Києві, яка уповноважувала тодішній уряд на безкомпромісну боротьбу проти російського імперіалізму навіть у випадку військової поразки. На чолі Українського уряду часів Трудового Конгресу стояв Симон Петлюра, який перебрав на себе повноваження Конгресу і послідовно намагався його виконувати аж до того моменту, коли впав жертвою в Парижі 25 травня 1926 р. від руки большевицького агента Шварцбарда. Після цього уряд УНР очолив Міністр закордонних справ Андрій Лівицький, на якого припала роль організатора консолідації еміграційних політичних сил. Його підтримував Український Національно-демократичний Союз, що складався не тільки з давніх емігрантів, а й з нового поповнення. Особистий авторитет А. Лівицького сприяв його консолідаційним зусиллям. Особливо підтримала його ОУН, очолювана полковником А. Мельником. Великий опір консолідації робила ОУН С.Бандери. «Бандерівці» вступили в консолідаційну Українську Національну Раду (УНР), але скоро вийшли з неї. ОУН полковника А. Мельника делегувала до складу УНР О.Бойдуника, Д. Андрієвського, генерала М.Капустянського і проф. Ю. Бойка, який входив до складу Виконавчого Органу УНР і повинен був виконувати функції керівника культури, освіти і віровизнань — поставали наукові і навчальні ініціативи, що часто не мали під собою ґрунту, викликали попит на фінанси, що задовольнити не було змоги, а самі ініціатори вимагали задоволення своїх персональних амбіцій. Цьому треба було протиставитись, і референт це робив успішно.
У науковій ділянці складено відозву до інтелектуалів світу, завданням якої було звернути увагу науковців, письменників і митців Заходу на кадри нашої кваліфікованої інтелігенції на еміграції і закликати інтелектуальний світ Заходу уможливити їм дальшу творчу працю. Текст відозви було обговорено з представниками наукових інституцій вищих навчальних закладів і літературного об’єднання МУР. Під час редагування тексту відозви взято до уваги міркування професорів Шереха, Розгіна, Мірчука, Я.Рудницького, Курінного.
У 1948 році до Німеччини прибув із США славетний світовий учений проф. Олександр Неприцький-Грановський. Його завданням було зорієнтуватися в наявних силах українських науковців еміграції для визначення шляхів їхньої фахової праці за океаном. Проф. Грановський належав до Організації Державного Відродження України (ОДВУ), що перебувала в тісному контакті з ОУН полковника А.Мельника.
Він вважав проф. Бойка авторитетним ученим і тому доручив йому організацію конференції. Тож деяким колегам довелося обмежити свої амбіції і взяти участь у конференції. На конференції були присутні Ю.Бойко, О.Грановський, К.Косенко, П.Курінний, І.Розгін, Г.Ващенко, І.Мірчук, В.Кубійович, Ю.Шевельов, О.Кульчицький. На конференції вчених вияснено перспективи наукової праці відповідно до фахів і вказано на великі труднощі у здобутті ними відповідних позицій у науковому світі за океаном.
Зусилля керівника відділу були спрямовані на створення матеріальної бази для діяльності Інституту вивчення проблем Сходу Європи при УВАН. Планувалося зробити це через проф. Грановського. Проф. Бойко дав характеристику наукової діяльності близько двадцяти найвизначніших українських науковців на еміграції, які можуть вивчати соціально-економічну, культурну і політичну проблематику Сходу Європи. Меморандум дійшов до Президента США Ейзенхауера, одначе наслідки були малі. Завданням культурно-політичного напрямку було увічнення пам’яті Головного Отамана Симона Петлюри. Ю. Бойко розробив положення відзначення 25-ї річниці смерті Головного Отамана.
Проф. Ю.Бойко-Блохин завжди був за консолідацію трьох середовищ ОУН, які утворилися після розколу. В інтерв’ю газеті «Мета» — «Інтерв’ю Віце-Президента проф. д‑ра Ю.Бойка-Блохина, дана 1984 р.», він сказав репортерові: «Свідком поділу ОУН 1940 р. я не був і міг лише гіпотетично припустити, що в основі поділу були непорозуміння. Я бачив тугу у керівників за чимось спільним. Особливо незабутнє враження залишила у мене розмова з сл. п. С.Бандерою на початку 50-х років, яка тривала близько двох годин. Як і у випадку полковника А.Мельника я побачив, що обидва визначні Провідники боліли однаковими болями. Але інерція років розділености діяла так, що це були пропащі зустрічі, хоч деяку кригу нам вдавалось взаємно проломлювати» (1, с. 255–256).
Праця членів ОУН і ПУНу в післявоєнний час була важкою, сказати б — каторжною, але члени Організації працювали як ідеалісти, без всякої платні. Зараз трудно знайти таких людей. Було все — і світлі, і чорні дні, але ідею націоналізму ці люди ростили, оберігали, не дали її загинути, проносячи її крізь все своє життя, часто віддаючи своє життя за ідею. І коли виникла потреба увічнити пам’ять Провідника націоналізму Євгена Коновальця, то «поєднуючи зусилля трьох націоналістичних середовищ навколо цієї великої справи», — як сказав Ю.Бойко, — вдалося видати величезний збірник — «Євген Коновалець і його доба» обсягом більше 1000 сторінок. Очолив Фундацію Є.Коновальця Ю.Бойко, за його редакцією вийшов в світ Збірник: «… 14 років працював я гонорово і жодної винагороди не взяв. Коли я, переобтяжений науковою і заробітковою працею, втомлений внутрішніми відносинами в Управі та Редколегії, хотів відійти від керування, то чільні представники трьох середовищ ОУН — О.Штуль, С.Ленкавський і Б.Кордюк заявили мені, що в разі мого відходу, справа випуску Збірника зависне у повітрі, і тим змусили мене довести справу до кінця» (1, с. 256).
Широко про політичну і наукову діяльність проф. Ю.Бойка-Блохина та його добу читач зможе довідатись із моїх праць у чотирьох томах, які написані на основі матеріалів його архіву. Дуже прикро чути думки деяких людей, які ніколи не читали його праць і праць про нього, а намагаються незаслужено в своїх мемуарах чи публікаціях применшувати, часом замовчувати світлу пам’ять видатного вченого, політика, релігійного та громадського діяча проф. Ю.Бойка-Блохина.
Проф. Ю.Б.Блохин заслуговує на пошану, а його творчий і політичний шлях повинен бути для нас зразком чесності, порядності, невтомності, ідеалізму і світлого оптимізму.
Література
- Тетерина Дарина. Життя і творчість Юрія Бойка-Блохина. До 70-річчя діяльності.— Мюнхен-Київ. Видавництво Олени Теліги, 1998. Т.І.
- Тетерина Дарина. Короткі штрихи історії ОУН та політична діяльність Юрія Бойка-Блохина. До 70-річчя ОУН та 90-річчя з дня народження Ю.Бойка-Блохина.— Мюнхен-Київ, 1999. Т.ІІ.
- Тетерина Дарина. Діяльність Ю.Бойка-Блохина на тлі подій в ОУН. (1960-1993).— Мюнхен-Київ. Вид. «Акварель», 1999. Т.ІІІ
- Тетерина Дарина. Ідеал провідника.— Мюнхен-Київ, 2000. T.IV.