Михайло Мінчак. (З моїх спогадів про полк Андрія Мельника)
Не можна навіть порівнювати Українських Січових Стрільців з іншими частинами тогочасної австрійської чи російської армії. Українські Січові Стрільці, або усусуси, як їх у скороченій назві популярно кликали, це були найкращі вибранці західньої вітки українського народу – студенти, старші учні гімназій та вчительських семінарій, представники молодої українськоїінтелігенції, найбільш ідейні та патріотичні селяни, міщани й робітники. До усусусів пішли вони добровільно, з ідеї, щоб, як співалося в пісні, «визволяти братів-українців з московських кайдан».
З тією ідеєю ішли вони в бій. Вояки ж регулярної австрійської і російської армій пішли на війну з мусу, бездушно, без інтересу для себе. Не було в них інідіятиви, в наступ гнав їх наказ і страх – за невиконання наказу ждала їх куля. Довго їх до того вишколювали, привчали, дресирували. В стрільців же ані муштри такої не було, і виряд військовий їм дано гірший – але їх вела ідея. Чи не було в них страху? Авжеж, що був, мусів бути, нема ж бо людини зовсім безстрашної, це зрозуміле, і такий закон природи -страх перед смертю. Але стрільці мали ідею за союзницю в переборюванні страху, в той час як у решті армії зо страхом боролися дисципліною та примусом. Коли військо огорне страх і попаде воно в паніку — ніяка сила не втримає його, не поможуть і скоростріли позаду. Ніколи такий страх не огортав стрільців, боронила їх від того думка про Україну.
Психологію стрілецького бійця дуже добре розумів Андрій Мельник, він- бо сам зачинав стрільцем свій військовий шлях. Завжди йшов у наступ в одній лінії зо стрільцями. Переходив уздовж розстрільної своєї сотні від права до ліва і назад, щоб бачив його кожен стрілець. Коли стрільці бачили свого коменданта, то навіть ті, котрим у душу почав закрадатися страх, забували про те, запалювалися відвагою командира й не покидали лінії. Андрій Мельник був чи не єдиний комендант бойової частини, що ніколи не падав «долів» у фронтовій лінії. Під найсильнішим огнем і в найбільш завзятому наступі безнастанно ходив він уздовж лінії своєї сотні, самі стрільці благали його, щоб крився, принаймні перед скорострільним огнем, на що в нього одна була завжди відповідь: «Хороніться добре, щоб ворожа куля вас не достала». І йшов далі. Ворожа куля його не чіпалася.
Два були такі старшини в усусусів, що свою безтямну відвагу виявляли кожен на інший лад. Один – Андрій Мельник, характерник, що його обминали кулі в бою, і другий — Гриць Трух, що, мабуть, ледве коли й стріляв до ворога. У нього було інше завдання – непомітно продиратися стежами на зади ворога, збирати відомості про його сили й розташування. Як він умудрявся водити ворога за ніс і висуватися з кожної пастки – ніхто не збагне. В бою на Лисоні він вивів з повного оточення 39 стрільців, і ніхто тому не повірив би, якби не був сам свідком.
Про Андрія Мельника говорили, що він заворожений як характерник. А хто глядів збоку, як він підскоками веде сотню в бій до наступу, ніколи не прилягаючи до землі, міг би подумати, що він не тільки забагато рискує своїм життям, але й добровільно шукає смерти. А коли врешті й досягла його «куля зрадливая, в Москві-матушці свяченая» — то не вбила, тільки поранила.
Ще перед першою світовою війною Андрій Мельник захворів на легені, потрібно йому було гірського повітря, і лікарі вислали його до Тироля. Незважаючи на те, на фронті він почував себе добре, а хоч і не зникла зовсім хвороба, то нічим він до того не давав по собі пізнати. В 1916 році над Стрипою, коли комендантом Легіону був отаман Варивода, переведено лікарські оглядини всіх старшин і стрільців. Лікарська комісія визнала, що стан здоров’я Андрія Мельника не дозволяє йому на фронтову службу. Однак він не покинув фронту, лишився при своїй сотні. Хоч і жалко було стрільцям, що нема сильного здоров’я в їхнього коменданта, та не могли вони натішитися, що він таки остався при них, хоч міг відійти в запілля. Не часто буває, щоб вояцтво водночас і шанувало, і любило свого старшину. Андрій Мельник був саме одним з таких вийняткових старшин.
Варто було б згадати про одне, чого я ніде не бачив, щоб було надруковане, ані не чув, щоб про те говорили. Діялося це в Карпатах, під кінець листопада, а може, й на початку грудня 1914 року. Хорунжого Труха вислано простежити положення в селах на північ від Бескиду, чи вже обсадило російське військо і в якій силі. Склалося так, що і я був у тій стежі. Гриць Трух, знаменитий провідник, повів нас горами й дебрами – а все швидким маршем. Ішли ми з заходу на схід, попід північним схилом Бескиду. Траплялося, що ночували ми в тих самих селах, де стояли москалі, наші селяни берегли нас і скривали. На четвертий день, стомлені й голодні, бо вже поїли й запасні «порції», добилися ми до якогось села під горою Пікуй і знайшли там свою сотню Вітовського. В усіх нас одна тільки думка була: нарешті відпочинок. Тим часом надійшов сотн. Вітовський з команди під-полк. Гійома, до котрої належала й наша сотня, з дорученням негайно вислати стежу, шоб знайшла зв’язок справа. Хто зголоситься добровільно і зловить зв’язок до полудня наступного дня – дістане 14 днів відпустки до Відня, а коменданта стежі нагородять золотою медалею. Хто ще краще міг би це виконати, як Гриць Трух? І він зголосився добровольцем на коменданта стежі, а з ним пішли Михайло Матчак, Соловій, Ярем і я. Зайво казати, як дуже ми втомилися, бродили снігами по непролазних нетрях, а найгірше було сходити з гір у долину, де лежало село, не пам’ятаю вже його назви, минуло ж бо від того більш як півсотні літ. Якось ми туди дібралися в 11 годині вночі. Гриць Трух пішов шукати коменданта, а ми тим часом розбалакували зо стрільцями з сотні Дідушка і довідалися від них про цікаву історію. Приїздив до них на фронт австрійський престолонаслідник Карло і між іншим декорував срібною медалею Андрія Мельника, тоді ще тільки хорунжого. Студіювавши в Відні, Андрій Мельник чудово володів німецькою мовою. Коли прийшла на нього черга звітувати, за що його представлено до відзначення, архикнязь Карло зацікавився, казав собі розповісти ближче про те і, вважаючи, що срібної медалі замало, відчепив свою шаблю та припняв її хорунжому Андрієві Мельникові на очах всієї сотні. Не стрічав я досі, щоб це було занотоване в чиїхось спогадах, читав я тільки про срібну медалю від Карла. Але ж чув я це на власні вуха не від одного і не від двох свідків тієї події. А полковник Андрій Мельник, як відомо, людина дуже скромна, не любив говорити про себе, замовчав і про ту подію.
На другий день о год. 9 вранці Гриць Трух звітував підполковникові Гійомові про віднайдений і наладнаний зв’язок до права. А що з медалею та з відпустками до Відня? Обіцяв пан кожух – тепле його слово.
Можна б пригадувати з власного життя і з розповідей других про надзвичайну ввічливість і готовність до товариської послуги полк. Андрія Мельника. Назву один такий випадок, чув я про нього від старшини усусуса.
В 1918 році, коли усусуси стояли на півдні України, вислано його за якимись службовими справами до Києва. При тій нагоді стрілецьке товариство надавало йому повну торбу всяких доручень і прохань: і того відвідати, а те, може б, удалося купити і т.д. і т.д. Поїхав він до Києва і зголосився в полк. Андрія Мельника. Полковник завалений працею, що й дихнути нема коли, але як же ж відмовити колишньому товаришеві зо стрілецьких років? Казав йому прийти за годину. Занотував найперше всі стужбові справи. А потім, немов передбачаючи інші речі і не ждучи на прохання. сам запитався, чи не має він яких особистих і приватних справ, бо тяжко буде йому це полагодити, не знавши Києва. Забрав його з собою до авта наперед полагодили все службове, а потім возив скрізь по місті, де буде потрібно. Типова і чисто “мельниківська” поведінка: без зайвих слів, тільки діло.
І такий він був завжди, на кожному кроці і в кожній ситуації.
Цікаво буде послухати, як ставилися до нього навіть деякі особи з ворожої нам тоді нації. Одного літа в Карпатах познайомився полк. Мельник випадково з якоюсь польською родиною. Хоч не шукав він того знайомства, але та родина – високо поставлена на польській суспільній драбині – була зачарована культурним і милим у товариських взаєминах інженером, запрошувала його до себе, і якось не годилося відмовитися. Запрошували його часто. Недовго потім полк. Андрій Мельник виїхав на постійно за кордон і перейняв становище Голови Проводу Українських Націоналістів. В коментарях деяких польських часописів при згадці про те було сказано, що «бандит Андрій Мельник утік за границю перед арештуванням». Ця польська родина хоч і патріотична, та не могла знайти слів обурення на таку поставу польської преси: як можна називати бандитом таку культурну й освічену особу? Навіть якби не був він приязний до Польщі. Це понижує не інженера Мельника, так казали вони, тільки нас, польський нарід, в імені якого присвоїли собі право говорити ті газети.
Кілька років пізніше, перед німецько-большевицькою війною, довелося мені побувати в Кракові. Саме тоді приїхав туди полк. Андрій Мельник. А був це час, коли внутрішні непорозуміння в Організації Українських Націоналістів кипіли, як у казані. Один мій знайомий з опозиційної до полк. Андрія Мельника частини виговорював несотворенні речі про нього, аж прикро було слухати і я попросив його замовчати. Це було на тижні. А в неділю всі ми знайшлися в церкві. Після Богослуження полк. Мельник пристанув на часок на краківських «плянтах» і розмовляв з ген. Миколою Капустянським. Завважив я, як мій знайомий кружляє довкола них, натягає шию, як журавель, пильно їм придивляється і, може, наслухує, про що говорять. На другу неділю підступив він до мене і питався, чи відомо мені, звідки походить полк. Андрій Мельник, з якої родини і з якого суспільного середовища. Коли ж я сказав, що полк. Андрій Мельник народився в селянській родині в Волі Якубовій коло Дрогобича, він не хотів йняти мені віри. «Це неможливе! – казав він мені. – А принаймні дуже тяжко в те повірити. Його вигляд, його очі, з котрих промінює інтелігенція, його рухи й мова – все промовляло б за тим, що виводиться він не з народніх низів, тільки з самих верхів нації. Він має в собі щось, що притягає до себе і сповняє повагою. Як я жалію, що не мав нагоди познайомитися з ним або принаймні побачити його перед тим, заки наслухався всякої погані! Ніколи б я тому не повірив! Полковник Мельник повинен якнайбільше показуватися серед людей, за ним не треба промовляти або агітувати – вистарчає, щоб люди його бачили!»
І не думайте, що це пересада. Ця людина дійсно щиро і з переконанням про те говорила і назавжди відвернулася від тих, хто очорнював полк. Мельника.
Коли прийшлося мені писати ці рядки, вже по смерті полк. Андрія Мельника,- перед моїми очима неначе ще раз пересунулося все його й моє життя, від стрілецьких років аж до революційного підпілля. Багато дечого я аж тепер, на схилі життя, зрозумів, і моє перо не в силі описати того, що чує серце. Відійшла від нас людина, що могла й повинна бути зразком для виховання цілих поколінь нашого народу…