(У 25-.ліття жертв похідних груп ОУН. Промова Голови ПУН-у
О. Штуля-Ждановича на відзначенні у Торонто й Монреалі)
Важко і боляче говорити про втрату найближчих, найкращих, тих, що вмираючи, відривали нам кусники серця й душі та забирали їх навіки в могилу. Але серед життя на чужині, серед туги за високим і прекрасним, що може бути для нас світліше, як спогад про ті дні, коли ми були молоді й знаходили в собі силу та відвагу «життя на опашку носить» і тією силою упокорювали смерть, заставляли її приходити, за словами О. Ольжича,- «ЯК служка, бентежно, несміло» …
Щоб згадати ті дні й людей, що їх формували, – подруг і друзів, – не важко перескакувати океани. Що бо сьогодні наші переїзди через океани в порівнянні з тим, як ми підкоряли простори, сміялись з небезпек і вмирали, сміючись, ідучи за покликом свого серця! В. Стефаник, описуючи, як мати поспішає до далекого міста, в якому трапилось нещастя її синові, каже: «А колія так гнала, наче б в ній горіло материне серце» … Цей літературний образ найкраще характеризує ті часи, коли ми рвалися на Схід. Рвалися переважно пішки, з малими вузликами в руках, але вогонь наших сердець давав нам змогу мчати, й ми не раз випереджували моторизовані армії.
Був це незрівнянний порив. Порив молодости й мрій, патріотизму і посвяти, бажання героїзму й історичних вчинків. Але при всій романтиці, при всьому легковаженні об’єктивних обставин, це був порив організований. Організація бо похідних груп ОУН тривала більше року, була вислідом напруженої праці великого апарату, була підсумком майже двадцяти років цілеспрямованих зусиль УВО й ОУН, в яких жертвою впав Євген Коновалець.
І сьогодні я бачу очима душі червневе небо, усіяне українськими
зорями, що висіло над Сяном і над Бугом, коли ми переправились
на береги нашого Ханаану. Я чую плюскіт води, я чую її теплінь після холодної роси світанку, мені пашать мокрі ноги, порізані гострою осокою. Я чую запах трави на волинських сінокосах із-за корчів бачу в місячному сяйві постаті вартових, що поставлені тут, щоб загородити нам дорогу.
Та земля наша широка, й на ній досить стежок для тих, у кого горить серце бажанням чину. При всьому любовному захопленні, ми рушали в небезпечну дорогу без ілюзій. Розуміється, настільки, наскільки молодість може бути без ілюзій … Провід Українських Націоналістів проте не мав ілюзій, може, тому його й обвинувачували в «постарінні», й це обвинувачення стало підставою трагічних подій розколу націоналістичного табору. Та ця «вина» сьогодні виглядає зовсім інакше, як тоді. В політичній роботі, де ставиться на карту історичний шанс й життя тисяч чи сотень тисяч людей, зрілість – необхідна прикмета. Провід УН доручив керівництво діями похідних груп Олегові Кандибі-Ольжичеві, який чудово знав всю нелюдськість системи націонал-соціялізму й нам передав свое знання заздалегідь. Він не вірив у перемогу Німеччини, доводив неминучість її поразки ще тоді, коли, як дімок з карт розпалась бундючна Польща, коли упала Греція, Югославія і Франція. Не мав він також ілюзій, що СРСР розпадеться магічним способом, бо знав безпомилково, що московський народ боронитиме свою імперію, яку відразу поставив вище, ніж нестерпний і для нього режим. Тому, згадуючи романтичну атмосферу нашого походу, у 25-ліття київських жертв я не можу забути всіх тих, які тоді й ще тепер, самі не бувши ні діючими, ні формуючими силами, закидають Організації УН наївність і легковажність, ба навіть зайвість жертв. Сьогодні, коли нам поріділо й посивіло волосся, подивімося тверезо на ті події, оцінімо їх і зробімо висновки на сьогодні й на завтра.
Якими були шанси нашого виграшу, нашої перемоги? Коли під перемогою розуміти створення української держави, то шансів на це не було, властиво, жодних. Московська імперія валилась на наших землях, але ясно було, що 1917 рік не повториться. Тоді імперія валилась тотально, тоді сідав птах щастя на землю, той птах, який сідає раз на сотні літ, як казав Яновський.
Тепер ясно було (хоч, може, й не всім), що на місце однієї організованої сили приходить друга, що на місце однієї окупації приходить друга. Обидві однаково нам ворожі й однаково жорстокі та нещадні, що шукають нашого знищення.
Чому ж було кидати живі сили, що їх так дбайливо й за такої напруги виростила Організація УН, під смертельний град нищівних ударів, між дві стіни, що зударялися? Чи не краще було вичекати, залишити ворогів кривавитись без нашої участи?
В часи великих зрушень не може бути чекання. В добу зламів, кожен народ мусить себе виявити. В добу зламів, історія робить скоки, й хто «вичікує», той залишається позаду.
А нам так треба було йти вперед. Більше, як французам, полякам,
бельгійцям, голляндцям, грекам, чи народам Юrославії. Навіть чехи не залишалися без кінця пасивними, розуміючи вище названий закон історії. З названих і не названих народів, ми були чи не в найгіршому становищі. Україна була придушена і причавлена. Розбита її армія не могла нічого зробити під час Другого Зимового Походу. Далі прийшла облуда українізації, а за нею нещадна русифікація і нищення душі народу. Більшовизм здійснив не тільки знищення голодом, масовими репресіями єжовщини, вистрілювавням провідної верстви в часи постишевщини, а й сіяв деморалізацію і розклад насилуванням всіх устійнених понять. Нам необхідно було за час війни відродити душу народу, привернути йому віру у власні сили й здібності, не зважаючи на жодні жертви. Адже ці жертви – ПУН знав- тепер падатимуть в боротьбі, а жертви боротьби завжди більш видайні, ніж жертви пасивного умирання в підвалах ЧК чи від голоду.
Тому Організація УН заплянувала кинути мережу своїх похідних груп на всю Україну – від Чернігова до Одеси, Криму й Кубані, від Полісся до Харкова й Донбасу.
Цим чином українські націоналісти почали нищити ворожі нам легенди, в які ми й самі почали вірити. Першою вмирала на наших очах і завдяки нам легенда про брак соборности. Націоналісти з Західніх Земель вростали в грунт Києва, Харкова, Одеси, Кубані й Донбасу, як акліматизовані наперед дерева. Виправдалася наша теорія про єдність душі народу. Збруч і Буг ми форсували, але за нами ті межові ріки засипались корінням євшан-зілля, всі межі змітались вогнем нашої любови.
Після голоду й єжовщини Сталінові й усім московським можновладцям здавалось часом, що українська проблема “остаточно розв’язана», що Україні перебито хребет і вирвано серце. Та виявилося, що Україна живе під згарищами азійської пожежі й під руїнами духових вартостей. Прокинулось село, віджили міста зі збільшеним відсотком українського елементу, що нахлинув сюди в часи індустріялізації і нищення села. Виявилося, що не тільки ОУН визріла організаційно й концепційно, а й що не вмерли державнотворчі здібності нації, ії свідомість, її відчуття кровної єдности, солідарности спільноти, їі вже державницьке думання і бажання та уміння розв’язувати всі проблеми, починаючи від дуже складної- національних меншостей.
Під тиском, під тягарем неволі, український народ, як і дотепер, жив і творив. Вороги тільки, як не раз – на жаль – ми тепер, мали ілюзію, що він мертвий. Народ виростив своїх фахівців. У примусовому втіленні в ворожу нам систему, народ знайшов спосіб навчатися державної техніки організації життя. Тому, коли взяти за приклад Київ, можна сказати, що ми, українці, дорівняли, а то й перевершили вславлені своїми організаційними здібностями народи, починаючи від самого окупанта. Без його допомоги, за його спротиву, налагоджено зараз же, коли Київ палав, постачання води, газу, світла й частково міського транспорту. Керуючись почуттям національної солідарности, село повезло валками харчі до столиці, хоч і в нього не було зайвого. І тільки виразна зла воля окупанта, який хотів шляхом голоду довести нас знову до ступеня
тварин, припинила це відродження побуту.
За нашою ініціятивою, патріоти й віддані фахові працівники почали відкривати школи, від початкових до високих. Появилася преса, творилася кооперація, відкривались варстати, готові були до пуску фабрики. Скрізь потворились місцеві управи: районні, обласні, служба порядку, що ладна була упоратися з усіляким саботажем, бож всім відомо було, що ворог який відступав, залишив саботажні групи, які підмінували Київ, залишив підпільну мережу для паралізування всякого відродження життя на наказ Сталіна:залишити за собою спалену землю, згідно з традицією Чінгісхана.
Скрізь похідні групи були в цій роботі дріжджами, ініціяторами,
інспіраторами, тими, що кликали до відваги виявити себе, показати обличчя зрілого й свідомого своєї мети народу. До членів похідних груп, як скалки заліза до магнету, тягнулися свідомі й творчі елементи. Місцеві органи правління і вияву думки народу вивершились у Всеукраїнській Національній Раді, яка з усіх закутків нашої батьківщини отримала негайно вислови підтримки й підпорядкування. Сьогодні більшовики, у своїй літературі намагаються висміяти людей, що очолювали ці зусилля народу
організувати своє життя. Вони найчастіше закидають, що це не були люди відомі. Часом це дійсно були люди невідомі, але яка революція спирається на відомих людях? А крім того чи не найкращий доказ стихійности й сприйнятливости всього руху лежить саме в тому, що загал, народ, маса, прийняла тих людей, не питаючи, хто вони, а дивлячись на те, що вони роблять?!
Ця творча дія, це неймовірне і негайне зусилля, його національна
напруга- злякали ворогів. Два розбійники, що змагалися за нашу землю на життя і на смерть, разом побачили, що з-під землі виростає сила України, ворожа їм обом. Німці з глупоти й параноїчного засліплення, москалі з далекозорости, значну частину зусиль вирішили кинути на розправу з цією новою силою, що загрожувала відібранням їм всіх успіхів перемоги – сучасної – одним, майбутньої – другим. Окупант тихим порозумінням пішов разом з більшовицьким nідпіллям, і відразу створилась задушлива атмосфера нищення і провокації.
Так прийшов удар у грудні 1941 р., коли в Києві заарештовано редакцію «Українського Слова». Цим арештам nередували арешти Біди і сестер Суховерських у Києві, розстріли в Житомирі, арешти й розстріли в Дніпропетровському, на Кубані, в Полтаві. Тоді О. Ольжич наказує підготову до переходу в підпілля. Перейти в підпілля відразу, означало б зняти всіх членів ОУН з їхніх експоноватних становищ, а наша ж дія, спрямована на заякорення українського ладу, що протиставився ладові окупанта, була така коротка, хоч і незвичайно ефективна. Тому її треба було продовжувати, знаючи, що за це необхідно було заплатити жертвами.
Декого евакуйовано з Києва, декого покликано з провінції.
І тоді треба було бачити, як неохоче, з якими протестами сходили
люди зі становищ, на яких їм загрожувала смерть. На наказ Голови ПУН-у виїхав з Києва ген. М. Капустянський, стягнено до інших завдань інж. О. Бойдуника. Але, напр., Олена Теліга виразно заповіла, що такого наказу не виконає, що Києва не залишить, бо це їй виглядало б, ніби вона залишає в небезпеці тих, кого вона притягнула до праці, які були тепер наражені на ліквідацію німецьким окупантом.
І заки всіх членів похідних груп переведено на підпільне існування, прийшов київський удар. Тим болючіший, що від нього загинули люди незамінимі: Олега Теліга з чоловіком, Іван Рогач, Орест Оршан-Чемеринський з дружиною, Іван Кошик, Євген Гупало, Іван Рошко-Ірлявський і інші.
Мені доля судила бути з цими людьми, працювати й жити з ними, знати їх думки й почування. Це були справжні воїни революції, а Олену Телігу, з чистотою її горіння, ми звали сумлінням революції. Після арештів, ми з Ольжичем перебували на одній конспіративній квартирі, у пані Лілі, якій за її ризик і відданість належалось би почесне місце на цьому бенкеті, як представниці тих, що відразу пішли з нами! При всій нашій кипучій діяльности, щоб рятувати й належно розставити решту людей, чим займались Я. Гайвас, Ф. Бак-Бойчук, Микола Кузьмик, ми перебували в стані розпачу.
Між присутніми тут є багато тих, що знали моменти важкої відповідальности за підлеглих собі і за друзів чи то в підпіллі, чи то на фронті. Ці знають, що це за тягар відповідальности за життя бійців, за життя посестр і побратимів. Скільки болю спричиняє переглядання кожного власного кроку, скільки страху перед помилкою, скільки жалю за тими, хто – «побратимам був моїм, це більше, ніж брат, а на ім’я йому- Петро, Данила, Гнат», як казав Л. Мосендз, а я додам – Олена чи Михайло, чи Іван. У такі моменти чується фізичну близькість, яку переживає тільки мати, чи то носячи дитину в своєму лоні, чи в болях її народжуючи.
Я тоді не ніс відповідальности за події, а був тільки їх коліщатком.
Але з арештованими в’язало мене щось більше навіть, як з рідним братом, бо були це побратими. І ніхто не уявляє собі того болю, що його доводилось тоді переживати.
Ми були в якомусь містичному зв’язку з розстріляними в Бабиному
Яру. І Ольжич, і я були певні, що їх розстріляно під ранок 13 лютого 1942 р., бо тоді ми відчули біль у наших душах і нашому тілі, наче Доріян Грей перед своїм портретом.
І коли ми не впали від тих куль, то ми давали й даємо від себе все, щоб залишитися і далі в містично-реальному зв’язку з Героями.
Сьогодні згадуємо київські жертви похідних груп, а водночас і всіх членів їх, віддаємо шану й тим, кому судилось залишитись у живих. Складаючи моральні квіти на їх безіменні могили без хрестів і пам’ятників, скажімо собі, що вони залишили по собі красу нехтування смертю, красу смерти в юні роки, в розквіті сил, і для нас вони залишаться назавжди втіленням безсмертя й краси, як античні герої і боги. Бо нам судився розклад старости, розклад за життя, а їм була дана ласка цього уникнути.
То ж не плакати нам над їх могилами, не сльозами вшановувати їхню пам’ять, а твердою рішучістю – продовжувати їхнє діло. Та що б ми не робили, ми винні їм баrато. Ми винні їм також рукотворний пам’ятник, який ми повинні спорудити тут, на вільних землях вільного світу, за два роки, у 25-ліття смерти О. Ольжича, що вивершив криваву піраміду жертв нацизму. Якщо у нас живе хоч краплина живого почуття до тих, що склали свої голови в свідомій боротьбі, то ми цей задум здійснимо, щоб і граніт свідчив перед світом про нашу боротьбу проти звірства нацизму, про братерськість всіх громадян української держави духа в Бабиному Яру й інших курганах, що зберігають до Другого Пришестя святі кості дітей України усіх національностей. Бабин Яр – найвиразніший символ об’єднання смертю всіх дітей нашої багатої і гостинної Землі, наказ, щоб вони були в мирній і дружній співпраці об’єднані в житті, в творчості, а найперше – в боротьбі за можливості цього вільного життя і вільної творчости.
Краса і велич чину похідних груп і київських та взагалі їхніх жертв не вичерпується самим виявом героїзму. Як були подумані похідні групи для збудження придушеного народу, так вони своє завдання блискуче виконали. Вони були першим етапом боротьби в період другої світової війни. Першим кроком до наростання цієї боротьби. Перші бо удари були початком закладання тривких основ підпілля, щоб боротьба за визначену мету міняла тільки форми. Черговим етапом – була партизанська акція. Бо перехід в підпілля повів за собою творення збройних боївок, які вступили в співпрацю з УПА Тараса Бульби-Боровця, щоб потім зовсім влитися в неї і розгортатись в ній, не зважаючи на всі важкі перипетії цієї формації й усієї боротьби. А цього року сповнюється також 25-ліття розгортання УПА.
Досить сказати, що основоположником відділів УПА на Володимирщині був визначний член похідних груп, друг Білий,
а на Луччині – сот. Волинець. Членів похідних груп призначувано
в організаційному житті на чужині, як і на рідних землях, на передових позиціях. Та робимо їм кривду, коли їх не пізнають, а вони в своїй скромності цього не наголошують. То ж маю надію, що наші святкування стануть нагодою створення Комісії, яка увіковічить історію похідних груп і випустить відзнаку, яка буде присвячена всім поляглим і всім живим. Я вірю, що й цю ініціптиву привітає наш загал, а ті, що гордо носитимуть відзнаку, будуть гідні її, і цю гідність підтвердять своєю працею. Знаємо, що далеко легше вмерти для ідеї, зокрема в молодості, ніж жити для неї. Але ті, що були відважні в бою, будуть відважні й у праці щоденній. Похідні групи бо формували наші характери, й ми не посоромимо
мертвих наших посестер і побратимів.
Дія похідних груп ОУН визначила історичний етап, а цей етап відкрив цілий новий історичний період. Від лютого місяця 1942 р. я, як безпосередній учасник похідних rруп, як той, хто відправив на Схід сотні людей, а серед них – завіз до Києва Олену Телігу, купив за самогон місце у машині для Ірлявського, дуже часто зустрічався з запитом: яке ми мали право найкращих людей підставляти під удари? Чи виплатились ці втрати?
Людське життя не має ціни, ми не знаємо, скільки воно коштує, чим його можна оплатити й виплатити. Ми знаємо ціну автомашини, помешкання, пари черевиків, навіть ціну їх вичищення, але не знаємо ціни людського життя. Це сумно, але це так. Про це ми часто забуваємо, кидаючи високі чи й зовсім дешеві фрази, чи вбиваючи людину нерозважним вчинком або словом. Тому про те, чи виплатились наші втрати, зокрема ж втрати передових членів Похідних Груп, разом з Олегом Ольжичем – говорити важко. Я ставив Ольжичеві це питання в ту ніч, коли ми в Києві чекали арешту, бо в розпачі ми виявились слабими і не змінили квартири. Я не здавав собі справи, що ставлю йому надто особисте питання, бож він також належав- і то в першу чергу – до людей незамінимих і був завжди в першій лінії де ризикують життям.
Він відповів: якщо найкращі не йдуть у вир боротьби, то хто ж тоді має йти? Чим же вони тоді мали б бути найкращими?
Яке значення має літературна творчість, якщо її автор не готовий потвердити її своїм ділом?
Цю відповідь я давав тим, що топталися по моїй душі, докоряючи за смерть Олени Теліги. Я поминаю: чи ставили вони це питання справді з болю втрати, відчуваючи велич цієї втрати, чи тільки, щоб виправдати своє перебування на дальших лініях боротьби, або й взагалі в затишку, а то й у запічку.
Наскільки було важко відповідати тоді, настільки легко тепер, коли видно, що чин похідних груп розпочав новий період украінської історії, як він позначився на сьогоднішніх подіях, не на еміrрації, не в святкових залях, не в ціні квитків на святкування, а на рідних землях.
Хіба може бути в когось сумнів, що чин похідних груп відомий в Україні, й то молодому поколінню, коли одна за одною з’являються в видавництвах окупанта книги й статті про той період. Хіба так святкував би він 50-ліття жовтневої контрреволюції? Хіба треба було б ворогові згадувати похідні групи й їх дію, коли б він не мусів їх поборювати? На це реторичне питання не треба забирати часу відповіддю.
А ворог не тільки згадує дію похідних груп у Києві, але навіть намагається їм визнати протинімецьке наставлення. Він навіть не відмовляє цим тричі клятим націоналістам у національному
хребті й бажанні зміцнити хребет народу. Хіба це не свідчить, що про нашу дію і молоде покоління знає, і то знає з доброї і правдивої сторони?
Та справа не тільки у тому, що про наш чин знають. Ідея – це найстрашніший вибуховий матеріял. Нічого тирани не бояться
так, як ідей, зокрема ж ідей свободи, ідей волі народів і їх визволення, думки про їх самобутність. Кинене похідними групами ОУН зерно впало на пригожий і родючий rрунт Української Землі, живий і плідний rрунт його душі. Принесені тоді думки, відомості, зразки творчости – викликали новий культурний процес. Нема ж ніякого сумніву, що поява молодого покоління, яке звуть шестидесятниками, виросло з тієї атмосфери, яку залишила війна, але не війна знищення, а війна із своїми зрушеннями думки, з тим ферментом, що його викликали сіячі похідних груп.
І коли тепер проходять знову арешти в Україні, то це арешти тих, які заразилися бацилами свободи й бацилами національної самобутности, що їх посіяли похідні групи. Сьогодні арештовують послідовників Олени Теліги й Ірлявського. І як самими слізьми не вшануємо гідно жертв похідних груп, так самим розпачанням не вшануємо тих, що були арештовані останнім часом в Україні.
Справа бо не в самих арештованих. Справа в тому, що коли
Сталінові майже 20 років тому здавалось, що духовий хребет
українського народу фізично перебитий голодом, а духовим
знищенням провідної верстви в часи постишевщини, то сьогодні
ясно, що ті рани загоєні, що національний організм знову відживає в містичній єдності поколінь, в містичному причасті ідей українського націоналізму й самостійництва, кинених в родючий rрунт похідними групами ОУН.
Можна різно насвітлювати, оцінювати й коментувати сьогоднішні
події і сьогоднішній стан в Україні. Певно, сьогоднішні носії відродження це не організовані націоналісти похідних груп. Але ж минуло 25 років, і сьогодні бійці за духову суверенність українського народу- це духові діти членів похідних груп. А діти ніколи не є такі точно, як батьки, це бо закон природи, й врешті-решт закон правильний, бо в застої немає росту. Але нема ніякого сумніву щодо споріднення цих двох поколінь, споріднення прямого, як між батьками і дітьми.
Тому нехай ніхто не дивується, що ми шукаємо такого чи іншого контакту з нашими дітьми, бож це кров від крови й кість від кости українського народу, це нащадки тих наших посестер і побратимів, що загинули в Бабиному Яру та поклали свої кості в цій же священній землі. Нехай на декому з них і лежить намул насильства окупанта, але вони члени нашої нації, і під намулом, під руїнами згвалтування – вони українці.
В кожному народі є одиниці кращі й гірші, є більш і менш свідомі,
є навіть зрадники. Несвідомих треба усвідомлювати, зрадників судити, але зрікатися нікого не можемо.
Ми не можемо бути байдужі ні до тих, що борсаються в тумані
ворожого обману, ні тим більше до тих, що борються своїми
засобами й своїми методами. Але зокрема ми не можемо бути байдужі до тих, що виявляють стійкість, виявляють характер, не лякаються натиску, ні прямого, ні посереднього, й за це йдуть до тюрем. Еміграція мусить дати підтримку визвольним процесам на рідних землях, підтримку всякому проявові спротиву, всякому вияву незалежности думки й національної свідомости. Інакше – чому ми залишили рідну землю?
Якщо тільки для того, щоб особисто влаштуватися, то горе нам і ганьба. А тому ми не сміємо спокійно спати, ні їсти, ні виховувати наших дітей. Ми мусимо присвятити нашу увагу обороні переслідуваних в Україні. Більшовики зчиняють крик за. кожного грецького, еспанського чи американського комуніста, навіть шпигуна. Як сміємо ми не підносити, і то систематично – протесту проти арештів в Україні? Вияв національної солідарности, ідейної солідарности – необхідний співчинник боротьби.
На широких просторах України, в лавах похідних груп, в лавах УПА, ми боролись за відродження душі народу. Боролись проти німецьких окупантів, проти московської аrентури, а згодом окупації. Але – на превеликий жаль – ми боролись і між собою за такі ж дрібниці, як і тепер. Це послаблювало нас, це була зайва й непрощенна витрата енергії на побічне.
Але тоді ми боролися з ворогом, і це покриває недотягнення
міжусобиць.
А що діється сьогодні? Хто сьогодні на еміграції може сказати,
що свої сили віддає безпосередній боротьбі з окупантом?
Таких дуже мало. Але внутрішня боротьба триває і проти всякого
здорового глузду спалахує тут і там з високою температурою,
злочинно відвертаючи увагу від головного завдання, відтягаючи енергію від виконання головного обов’язку. І за що ми б’ємося між собою? За впливи, коли всі організації слабнуть і треба битися за їх втримання; за ту чи іншу кому в газеті, коли треба б битися за те, щоб наші діти взагалі хотіли читати наші газети й книжки … Ми б’ємося між собою за вигадані речі, за «контакти», за закиди в совєтофільстві тим, що все своє життя віддали й віддають боротьбі, й це дуже добре знають автори закидів.
Ми, Організація Українських Націоналістів, ніколи не змагалися за впливи, зокрема ж за монопольність. Ми не раз складали заяви про нашу готовість співдіяти в творенні єдности зусиль і дали на це докази, вступаючи й льояльно співдіючи в державному центрі УНР чи в інших коаліційних інституціях. Ми не раз, також уже й моїми устами, складали заяви про відновлення єдности націоналістичного Руху, ці бо заяви були схвалені двома останніми Великими Зборами Українських Націоналістів. Але ми не чули, на жаль, подібних заяв з другого боку, а ще гірше- ми не бачили ніяких проявів відповісти на наші заяви. Навпаки, остання моя спроба зустрічі з відповідальним провідником ЗЧ ОУН не відбулася, і то не з моєї вини.
А всім ясно, що брак координації, брак консолідації, безглузда
конкуренція, намагання підпорядкувати собі все життя, що слабне, коли старше поколения вимирає, а молодше не приходить, шкодять визвольній боротьбі, розмінюютьїї на дрібну монету, що нам забороняють ті, які клали голови, щоб здобути стабільний національний капітал, а не мідяки дрібних розгр дрібних амбіцій.
Ось перед нами СКВУ, що відбудеться в 50-ліття Національної
Революції і в 25-ліття жертви похідних груп ОУН.
Ця подія покаже, за що хто б’ється – за національну рацію чи партійну перемогу. СКВУ для нас- тільки одна ланка в ланцюзі зусиль до об’єднання еміrрації за встановлення конструктивної
співпраці бодай у суспільно-громадській ділянці. А є речі важливіші.
Ворог все удосконалює форми й засоби наступу на нас. Він у цьому напрямку працює систематично, пляново, з великим вкладом людей, засобів, енерrії та думки. Де наша стратегія на десятиліття? Хіба можна розбити Московську імперію, витрачаючи енергію на опановування тієї чи іншої еміграційної установи? Хіба ми сміємо так себе осмішувати, так ображати тих, що клали голови в безпосередній боротьбі? Хіба ж хтось, хто думає нормальними категоріями, може твердити, що будь-якого одного середовшца вистачить на те, щоб виробити концепцію боротьби, коли проти нас стоять могутні вороги й з ними замирюються могутні наші потенціяльні союзники. А коли вистачить сил провести її в життя? Хіба розбиття і внутрішня нездорова конкуренція будь-коли доводила до мобілізації сил, яких у нас так багато знищив ворог, а не мало пропадає і через «добрих людей» та нашу власну недолугість?
Поляглі, що їх пам’ять сьогодні згадуємо, велич похідних груп і велич жертв бійців та командирів УПА вимагають від нас єдности в дії на відтинку допомоги рідним землям, на відтинку збереження українськости в діяспорі, на відтинку пропагування наших змагань, на відтинку культурному, як і на всякому іншому. Навіть об’єднаних сил наших і народу на рідних землях не є забагато.
І тут і там, на рідних землях і на еміrрації, найбільше енерrії марнується через байдужність, через несвідомість. Дивлячись на пасивність більшости, організована меншість може обрати два шляхи: або підпорядкувати собі все, або мобілізувати пасивних, залучаючи їх до співвідповідальності, рахуючись з ними, підносячи їх і притягаючи. Ми вибрали цей другий шлях вже на початку нашої дії і кличемо всіх на цей шлях, єдино правильний, перевірений вже практикою – нашою і чужою. Усіх засліплених кличемо прозріти, а всіх, хто бачить зло в засліпленні- закликаємо до активности, бо нікуди нам не зайти, зокремаж не добитись нам до землі обітованої зі сліпими чи засліпленими поводирями Я не міг не згадати актуальних справ, говорячи про похідні групи ОУН. Герої бо цього походу не вмерли, вони виконали свої завдання і відійшли на вічний відпочинок. Ми ще не виконали нашого завдання. Ми далі в поході або мусимо бути в поході. Хто про це забуває, тому хочу тут нагадати. А нагадуючи це, мушу нагадувати й про наші завдання. Похідні групи ОУН йдуть далі, бійці УПА борються далі, нехаи 1 в іншій формі, як вони всі були іншою формою боротьби, що почалась 50 років тому.
50 років – це великий шматок часу для однієї людини, для одного покоління. Але в історії вічної нації- це мить перед лицем Божим. Коли б було інакше, не було б історії, не було б шляху, на якому з перспективи видно характер народів, їхні зусилля, осягти, їхню вартість, їхню волю творити в віках безсмертні вартості, що й чинять свідомі свого призначення нації.
І тому сьогодні, в 25-ліття похідних груп ОУН, у 50-ліття Української Національної Революції і віднови державности, будьмо мужні. Вириваймось з павутиння буднів і болота другорядного і рвімось до вершин. Знаємо, що наші поневолені брати покладають на нас і нашу дію великі надії. Будьмо гідні їхнього довір’я! Догори піднесімо серця. Не зважаючи ні на що, ми живемо напередодні світанку. Заграву нової революції відчуймо нашими збудженими серцями. На рідних землях культурні процеси швидким темпом починають перероджуватися в політичні. Вшановуючи пам’ять тих, що поклали основи цього переродження, не тільки поминаннями їх імен і їх душ, але ділом приспішуймо новий етап Української Національної Революції нашим вкладом, нашим зусиллям і відданістю.
Вічна слава поляглим Героям! Усі наші сили на здійснення мети, за яку вони поклали свої буйні голови!
(«Українське Слово», ч. 1328-1330,
23 квітня – 7 травня 1967)