Ім’я полковника Андрія Мельника було для нас, молодших членів Української Військової Організації, досить відоме. Ми знали його з оповідань колишніх вояків, як теж із сторінок визвольницьких анналів. Але в той час, коли я дозрівав, між нами колувала нелегальна книжка «Дурні діти» Крук-Мазепинця, що знову пригадала нам це ім’я, зарисоване в повній величі, тоді вже як політичного в’язня львівських тюрем.
Мрією проходило, якби-то побачити цю легендарну постать на власні очі. Довго ждати не треба було. Одного дня 1928 року і для мене відкрилася брама Бригідок. Входячи до цієї тюрми, я зовсім забув за полк. Андрія Мельника. В той час забув я про багато більше справ. Єдине, що крутило мною, як у вирі, була тема оборони. Не зрадити друзів, не зрадити справи і боронити себе.
Ненадійно ключник впровадив мене до келії полк. Андрія Мельника, а був він тоді на п’ятому році в’язниці, останній з процесу «басарабівців».
Ми представлялися. Я держав руку полк. Мельника в моїй і позвітував моє ім’я. Він знав уже про мене. Читав пресу і мав побачення зо своєю суд¬женою.
Відійшов я до призначеного мені ліжка. Розкладав свої речі і пильно, хоч крадьки, поглядав на полковника, не хотів я, щоб другі це завважили. Він був високий, стрункий, з обличчям праведника та з очима, що – здавалося – бачили все глибоко в душі. Уродливий, навіть у цих буднях і на п’ятому році тюрми не затратив свого людського, привабливого чару. Завжди милий. Хоч деколи, може, надміру вирівняний.
З його цілої постаті віяло чимсь неземним, криштальним, і на перший погляд видавався мені, як лицар з казок братів Гріммів.
Незважаючи на вроджену мою педантність, мої речі незграбно літали то в одне місце, то в друге, без толку і без прийнятих у в’язниці системи та поряд¬ку. я безмежно радів у ту хвилину, що досягнув нарешті того, щоб потиснути по-козацькому руку полковника, і тішився, що в цій келії, понурій і негарній, буду з ним говорити, разом їсти водяну зупу, грати в шахи, молитися, ходити
на прохід, а головне — буду знати його погляди на життя, а може, теж його особисті спогади з військового та революційного життя.
В мене було тоді 18 романтичних весен, хоч прокурор та поліція звали мене “революціонером високої якости” і поклали мені на голову § 58 карного закону, цебто «державну зраду», не дивлячись на те, що я в той час ще був дити¬ною. Але саме тому очікував я від тієї зустрічі багато. Багато більше, як людина взагалі може від когось дістати.
І я не розчарувався.
Полк. Андрій Мельник негайно помітив моє хвилювання. Підійшов до мене ближче, поклав руку мені на плече і давав мені перші поради, як вести себе в тюрмі. Від того часу, від часу моєї розгублености – хоч у тій камері було сім осіб – мене він обрав собі за учня: Чи ж міг я бажати собі щось більше?
Я грав з ним у шахи – подарунок митрополита Андрея – незмірно великі шахи, таких я досі ніде не бачив. На проході, коли він приставав, а це було проти в’язничного припису, мені було вільно пристанути разом з ним. Ми часто розмовляли. Він спонукував мене писати завдання. Виробляв мої по¬гляди на світ, життя, людей, революцію, підпілля. Ми докладно не один раз проходили визвольні змагання. Наперед процес наростання національної свідомости, опісля невдачі та успіхи. Ми теж заторкували соціальну проблема¬тику, уклад політичних сил в Європі, орієнтацію на Антанту. Так переходив я школу політичного знання. Полковникові було тоді 37 років життя. Звичайно, міг з мене сформувати людину, яку сам захотів. І він дійсно з умілим досвідом вояка зумів застосувати відповідну стратегію сумлінного педагога – узяв про¬від над моєю майбутньою дорогою.
Хтось сказав, що в українській суспільності Галичини були три визначні, шляхетні і непересічно привабливі постаті: митрополит Андрей, професор Старосольський та полковник Андрій Мельник. Записував я це в свою пам’ять. Порівнював ще раз і ще раз. Молодою душею провірював це ствердження бага¬то разів. І я з цим згідний. Чар його особи був безмежний, і рідко хто міг йому опертися. Навіть начальник в’язниці Маєвскі давав чимало пільг полковникові від себе, поза законом, без інтервенцій митрополита Андрея чи д-ра Степана Федака. Тюремники не могли опертися тій постаті, колись ними самими понівеченій, побитій, — і коли полковник переходив попри них, мимоволі ставали на струнко.
В камері ніхто нічого не рішав, не порадившись наперед з полк. Мельни¬ком. Ніхто ніколи не перешкоджав йому в медитаціях чи в читанні. І не було такого галасу, як по інших келіях.
Для всіх нас, а для мене зокрема, — він став учителем. Він навчав мене революційного діла. До цього священного діла треба чистих рук, людський демон мусів зникнути в той час. Тільки чисті люди, високоетичного заложення можуть стояти по нашому боці барикади. Шляхетні, чисті зразки високої мо¬ралі вибере сам нарід, і вони мають горіти ідеєю народу, брати його в оборону і спалювати на вогнищі за святу народню справу. Тільки такі люди матимуть на те право, мерзотникові навіть гинути невільно за священну ціль.
Революція, українська майбутня революція повинна прикликати до себе нову людину, підпорядковану ідеї, органічно пов’язану з народом, з народньою традицією. Ні майно, золоть слави, ні демон, ніщо дочасне не повинно володіти в тій криштальній і водночас твердій, витривалій душі.
Полковник Андрій Мельник жив у виробленому світі своєї душі. Мав свою власну філософію. Глибоким роздумом і читанням, довгими студіями створив світогляд провідника. Ніцшеанську людину не треба штучно пересаджувати на український ґрунт. Маємо в нашій історії далеко кращі приклади, щоб їх наслідувати. Для нього Іван Богун і Павло Полуботок були клясичними при-кладами героїв. Зовсім непотрібно пересаджувати квіток з чужого городу, бо вони в українському підсонні можуть вирости каліками. Українське багате
сонце, атмосфера й український нарід зродили прекрасну українську традицію. Її слід відновляти, одягати в золоті рами душі, її любити і жити для неї свій вік. Нічого не треба позичати, ми все маємо своє. Ми нарід, багатий на геройські подвиги, на кузню характерів.
Старий Кальниш найглибше промовляв до душі своєю безприкладною рівністю сприймання і був для полк. Мельника символом української траге¬дії, а одночасно передвісником та апостолом поштовху до нових поривів. Ця рівність у житті, що її так палко проповідував полк. Андрій Мельник, одного дня показалася на прикладі з природи. Ми стояли коло вікна і глядіти крізь дротяну сітку в безкраю небесну блакить. Високо на небі ширяв птах.
– Погляньте, – сказав до мене полковник, дивіться, яка клясична
рівність пташиного польоту. Ні одного зайвого руху. Крила складені в незрівняній симетрії, голова рівно спрямована проти опору повітря. Яка невисказана рівність льоту… Людина повинна брати приклад для свого життя з цього рівного льоту…
Полковник не визнавав у людині демона. Не визнавав теорії Дрепера, не імпонувало йому вчення Дарвіна. Бачив тільки таку людину, в котрої був рай у душі. Людина повинна бути еманацією хотінь, а не випадкових діл.
Також рішуче відкидав полковник валенродизм, хоч і проповідували його деякі визначні люди і великі поети.
В житті був скінченим естетом, я пробував самостійно креслити своє¬рідну ідеологію націоналізму, що в той час все більшє й більше захоплював нас як модерна політична течія, і зацитував слова Івана Франка з вірша «Я син народа». Це мене захоплювало. Але не викликав він такого ж самого за¬хоплення у вражливого на естетику полковника, його вухо просто не могло слухати часом грубих слів того вірша, хоч полковник високо цінив творчість Івана Франка.
Тому не диво, що дехто з колишніх усусусів, перейшовши після визволь¬них змагань у демократично-радикальний табір, схилялися до думки, начебто в полковника була пиха та гордовитість. Це рішуче слід відкинути. Полковник відзначався гострозарисованим естетизмом, його разила всяка дисгармонія, незугарність, нерівність, немелодійність не тільки в ділах чи словах, але і в думках. Він був естет з уродження.
В своїй уяві будував державу Плятона. Часто вертався до біблійських прикладів, оцінюючи деякі прояви в нашому національному житті. Відкидав Каїнову ролю в суспільстві. Зате найчастіше черпав приклади до громадського життя зо старої грецької скарбниці. До болю не міг стерпіти зрадників, пере¬кинчиків чи донощиків, чи то Ефіяльтів та Азефів на більшу міру, чи то зви¬чайних тюремних «капусів».
Як гарно вмів він сполучати виховний провідний мотив з реальними при¬кладами, що їх кожен мусить знати і знайти, хто вступив на шлях підпільника, густо всіяний загрозами життєвих небезпек. Вони чигають на революціонера на кожному його кроці, і він мусить уміти пройти повз них, як попри Сциллу й Харибду, пройти певно і щасливо, щоб не заплямити чистої душі, переможно перейти проби всіх приман і небезпеки душевних заломань.
Полковник часто цитував з пам’яті приклади з старогрецької літературної та філософської скарбниці. Малюючи образ провідника – брав за приклад Одіссея, що вмів твердо й рівно пройти попри чарівні співи сирен, не зу¬пинитись, бо там ждала смерть. Багато буває в житті людини таких приман, що кличуть покинути свій нарід, забути на обов’язки супроти нього, кличуть, як чарівні сирени Одіссея:
“До нас, до нас! В нас ясно сонце гріє.
Немає місця в нас журбі…
З фіялок, гіякинтів, з рож, з лелії
Вінці сплетемо в дар тобі…”
Але провідник, раз обравши собі дорогу, мусить рівно йти нею, не сміє спохитнутися, сумніватися в своїх постановах, не вільно йому зійти з раз об¬раного шляху.
Провідник мусить світити зразком чеснот. Громада, що її він узявся вести, хоче бачити, щоб жив він Божим духом, щоб не було в нього нічого з цього світу. Як аскет, він мусить думати тільки про загальну справу. Громаді вільно жити своїм власним життям у добробуті чи серед спорів, навіть в обиватель¬щині. Але горе провідникові, коли він теж упімнеться за своє право людини, – його ореол меркне в людей, і з тією ж хвилиною гине його слава. Юрба шукає собі провідника нового.
Теорії Ле-Бона не захоплювали полковника, а вже зовсім відкидав він Достоєвського з його «бєсами» в людині. Толстого з його проповідуванням “непротивлення злу” просто не міг зрозуміти. Це літературна форма казки. Знав він добре Макіявеллі, але не йшов за ним сліпо, в багато дечому виправляв його рекомендації, особливо там, де вони попадали в конфлікт з моральною чистотою. Найкращою для нього формою політичного твору лишався неперевершений, на його думку, досі старий Плятон, йому полковник поклонявся душею і з нього заохочував щедро черпати та прикладати до нашого грунту. Його «Держава» ще й тепер може бути найбільш природна на нашому грунті.
Ось як ішла моя наука, що її полковник Андрій Мельник довгими годи¬нами викладав мені в Бригідках.
Мав я багато інших учителів пізніше, направду великого масштабу людей. Студіював я в професора Томи Гаріка Масарика, президента чехословацької держави, вчився в Едварда Бенеша, міністра заграничних справ, черпав науку і знання від Крофта, Швегла та других, що в своїй державі і в середній Європі належали до найвизнатніших людей.
Жив я близько наших генералів – Павленка, Курмановича, Грекова, Петрова, – мав нагоду пізнати чимало визначних українських політиків, ди¬пломатів, поетів та письменників. Слухав їхні лекції, дискутування, розглядав їх через призму власної моєї душі.
Прийшов час, і я теж став революційним та громадським діячем, засвоївши собі світогляд тодішньої доби.
Та ніхто з тих гарних постатей, що їх я стрічав пізніше на моєму життєвому шляху, відколи покинув я Бригідки перед майже 40 роками, ніхто з них не міг прикрити, змінити чи викривити тих яскравих випадків на життєві теми з часів моєї «бригідської академії». Вони лишилися в мене тими вічно-вартісними ідеями, що ними людина мусить жити і мусить їх собі засвоїти, випливаючи на широке громадське море. Такі-бо витончені прекрасні прикмети мусить мати людина, що йде по дорозі українського революціонера. Ніхто не зумів знищити того, що посадив у мені в найкращому моєму віці полковник Андрій Мельник.
Сталася трагедія. Згинув полк. Євген Коновалець, полк. Андрій Мельник став на його місці. Перебрав провід у часі назрівання внутрішнього конфлік¬ту в Організації Українських Націоналістів.
І конфлікт цей таки прийшов і то в часі, коли на горизонті зарисувався світовий катаклізм.
Людська, але скептична думка зродилася в мені. Чи він, полк. Андрій Мельник, буде поступати в цьому конфлікті так, як учив мене? Які методи буде він стосувати в поборюванні відосередних сил, що так грізно почали на¬ступати? Кожна революція ширить дезорієнтацію і витворює пристрасті, що їх нікому не опанувати, доки самі не вигорять.
Навіть найдосконаліша в світі висока християнська етика не в силі була тому запобігти. А в підпільному житті так важко, так дуже важко очистити себе від намулу темних і неясних справ… Вночі легко витягнути револьвера і на свого колись друга, а тепер суперника, та ба, навіть на рідного, найдо¬рожчого брата! Темна ніч прикриє братовбивчий злочин, навіть не буде кому запитатися: “Каїне, а де ж твій брат Авель?”
Та тут відразу треба сказати, що полк. Андрій Мельник не тільки теорію викладав мені днями й вечорами в келії львівської в’язниці. Свою політи¬ку революційної діяльності, політику благородного, криштально чистого революціонера-визвольника виклав полковник і практично в зустрічі з жах¬ливими буднями, не легшими від тих, що загризали й вождів великої фран¬цузької революції. Моральне розслаблення української дійсности було грізне й жорстоке, яке тільки могла зродити й виплекати сарматська земля.
Нелегко було витримати в часі того божевільного розкладу на стійці про¬відника, справжнього аристократа великих ідей. Але полковник витримав до останку. До кінця його днів не має на руках і на душі найменшої плямки, навіть тіні підозріння нечесної гри. Не проливав братньої крови, але й не було в нього засад у шуканні нових берегів. І не пішов на службу чужих сил.
Пролетів він і другу половину свого життя тим же самим помахом крил, не збивши з рівного, простого льоту, як той птах, що на нього глядів крізь ві¬кно Бригідок.
Багато разів стрічався я пізніше з полк. Андрієм Мельником, та всі ті зу¬стрічі бліднуть супроти цієї першої, найсильнішої і найхарактернішої. Потім приходили тільки доповнення та висновки з того, що було сказане в днях ке¬лійної науки. Нові зустрічі тільки впевнили й підсилили мене в переконанні, що це людина непересічна, людина з шовку і водночас з криці, людина, що ні¬коли не відступала з раз прийнятих постанов і своєю поставою та прикладом змушувала інших триматися того самого. Майже сорок років тому до мене приклав він шовк. І вивів мене шовком на гарну дорогу розумувань, показав її, провадив нею та утривалив мене на ній безспірними доказами, ідеями твор¬чого й корисного розуміння людського призначення — і це був найкращий, а чи і не єдиний, спосіб навіки полонити душу молодого хлопця.