Володимир Мартинець. (текст із сайту : https://zbruc.eu/node/86648)
Був уже найвищий час скликати Конґрес. Перші проєкти з літа 1927 р. накреслювали реченець його скликання на осінь 1927 р. «Союз Українських Націоналістів» у Празі визначив був тоді низку рефератів, що мали дати підставу для вироблення програми українського націоналізму. Але вже перші спроби здійснення цього пляну виявили його нереальність, а що більше — передчасність Конґресу. Дотеперішнє відірване існування націоналістичних груп і перебування багатьох націоналістів поза організаціями та ще й розкинених по різних країнах, нарешті факт, що вони досі навіть ні разу не сиділи за спільним столом, не були сприятливими передумовами для спільної праці й, що далеко важливіше, для спільних поглядів у різних справах.
Восени 1927 р. Конґрес не відбувся, але вперше з’їхалися члени різних націоналістичних груп і поодинокі незорганізовані націоналісти. Це була І Конференція УН. Вона прийшла до висновку, що ніколи не відбутися Конґресові й ніколи не створитися єдиній організації при дальшому триванні організаційної розпорошености й відірваности незорганізованих націоналістів. Звідси створення першого ПУН як осередку, що навколо нього скупчувалися б націоналістичні сили. Визначений цією Конференцією реченець Конґресу на весну 1928 р. також виявився передчасним, крім інших причин також з огляду на нез’язованість питання відношення поодиноких націоналістичних організацій, як до ПУН, так і до різних політичних груп (край.) Замість Конґресу відбулася навесні 1928 р. II Конференція, що зайнялася передусім вирішенням цього питання, бо без цього не було б потрібного психологічного підложжя в ширших нац. колах до прийняття єдиної організації.
На підставі ухвал II Конференції ПУН визначив реченець Конґресу на 1-го вересня 1928 р., а коли це виявилося нездійсненим через надто короткий проміжок часу для належної підготови конгресових матеріялів, пересунено його реченець на грудень 1928 р. Тепер — на відміну — виникли перешкоди зовнішнього порядку: арештування націоналістів на українських землях в зв’язку з листопадовими подіями (до речі, за нечисленними винятками заарештовано ввесь актив, між ним особи, що мали брати участь у Конґресі) та польські й большевицькі «демарші» за кордоном.
Справою націоналістів, а зокрема Конґресу, почала цікавитися польська поліція, ҐПУ, закордонні представництва польської й совєтської держави, різні чужинні політичні чинники, а нарешті неприхильні до націоналістів українські політичні групи, при чому найбільше зацікавлення викликала доба й місце Конґресу. Відбувати Конґрес у той час — означало б засудити його на невдачу.
Тому ще раз і востаннє відкладено реченець Конґресу на січень 1929 р. (в 10 річницю проголошення соборности України), і вжито різних заходів обережности. Правда, вони відбилися в дечому некорисно: бо й зменшено до мінімуму первісно визначену кількість учасників (вдодаток представники з Америки не змогли вчасно отримати віз і приїхали аж по Конґресі), і до мінімуму скорочено час нарад. Як місце Конґресу визначено Відень, але про це учасники мали довідатися в останній момент. Вони з’їжджалися до Праги, неначе б тут мав відбутися Конґрес; а тут було все заздалегідь підготоване для негайного перевезення їх до Відня.
У Відні найнято окремий готель для всіх учасників враз із харчуванням, при чому також були до нашої диспозиції відповідні залі нарад для засідань пленуму й комісій, так що учасники впродовж цілого тривання Конґресу не потребували покидати готелевих приміщень, отже могли бути цілком ізольовані від світу. Це було потрібне з огляду на можливу сліжку ворожих аґентів, а також, щоб припадково не стрітися в місті з тамошніми знайомими українцями та не викликати їх цікавість, бо тоді унеможливлено б довірочність справи. А втім для декого, а передусім для крайовиків і взагалі для тих, що мали «ліві» документи, не було потрібне «маніфестувати» на вулицях свою присутність.
На Конґрес прибуло 30 учасників, включно з 2 гістьми. За територіяльною приналежністю 15 з них було наддніпрянців, а 15 західніх українців. З рідних земель прибуло 5 учасників.
Усіх рефератів, що їх завчасу подано з проєктами резолюцій, було 39. Ось їх спис:
1) Інж. Д. Андрієвський: Український націоналізм.
2) Інж. Д. Андрієвський: Державний устрій України.
3) Інж. Д. Андрієвський: Дві концепції.
4) О. Бабій: Українська література.
5) В. Богуш: Економічні взаємовідносини поміж Україною й Росією в СССР.
6) О. Бойдуник: Уваги до економічної політики України.
7) О. Бойдуник: Уваги до статута організації націоналістів.
8) Проф. Вікул: Релігійне питання в Україні.
9) Я. Герасимович: До морської політики України.
10) Др. Д. Демчук: Основи українського націоналізму.
11) Б. Дніпрянський: Революція національна й пролетарська.
12) Б. Дніпрянський: Проблема сталого миру на Сході Европи й Україна.
13) М. Загривний: Шкільна політика.
14) П. Кожевників: Організація Українських Націоналістів.
15) П. Кожевників: Проект устрою О. У. Н.
16) Інж. Л. Костарів: Національна революція на Західніх Землях України.
17) Інж. Л. Костарів: Проблема морської оборони України.
18) Інж. Л. Коставів: Промислова політика України.
19) Інж. Л. Костарів: Уваги до статуту О. У. Н.
20) Є. Коновалець: Сучасне становище на українських землях.
21) Є. Коновалець: Військова справа.
22) В. Мартинець: Соціяльна політика України.
23) Доц. Моралевич: Фінансова політика України.
24) Др. С. Нижанківський: Проблема майбутнього державного устрою України.
25) Др. С. Нижанківський: Фашистівська Італія.
26) Ген. М. Капустянський: Військова політика України.
27) З. Пеленський: Міжнародна політика України.
28) М. Сціборський: Аґрарна політика України.
29) М. Сціборський: Торговельна політика України.
30) С. Чучман: Політичне становище в Західній Україні.
31) Р. Яри: Закарпаття.
32) П. Штепа: Уваги до ідеології та політичної плятформи О. У. Н.
33) * * : Причини невдачі наших визвольних змагань.
34) * * : Військова справа в Україні.
35) * * : Справа інтервенції.
36) * * : Політичне становище на Буковині.
37) * * : Басарабія.
38) * * : Література й мистецтво України.
39) * * : Суверенна Україна та національна революція.
Наради Конґресу проходили за виробленим пляном у діловій і разом із цим в дружній атмосфері. Матеріяли нарад були заздалегідь підготовані. Темою нарад були передусім суперечні й сумнівні справи, а поза тим затверджено узгіднені висліди, осягнені ще під час підготови Конґресу. Найбільша затримка вийшла — що й було передбачувано — в ідеологічній комісії, де, зокрема, зударялися з собою погляди Ю. Вассияна, Д. Демчука та Д. Андрієвського. Але й тут по довгих дискусіях, що тривали не раз допізна вночі, кінець-кінцем дійшли до позитивних вислідів.
Найбільше часу забрало уложення програми українського націоналізму, що виходила з основної засади: добро Української Нації є основою та метою чинности українського націоналізму. Чи то шкільна політика, чи міжнародня, чи соціяльна — всі вони змагають до одної спільної мети: дати національній ідеї найвідповідніші основи для здійснення її в Самостійній Соборній Національній Українській Державі. Саме нав’язуючи до цього, Конґрес кермувався кількома практичними засадами, що їх я так з’ясував у статті «По Конґресі» («Розбудова Нації», чч. 1—2, 1929):
«Перша, що червоною ниткою проходить через усі постанови, — це надання найширших прероґатив майбутній Українській Державі. Держава матиме останній рішаючий голос у всіх справах. Це торкається не тільки взаємовідносин поміж різними суспільними групами, але також і всіх інших справ, що так чи інакше в’яжуться з інтересами нації. Досить вказати на господарську ділянку, де держава шляхом націоналізації лісових площ, головних галузей промисловости й перевозу та деяких родів торгівлі, як також шляхом контролі, перетворюється в найвищий господарсько-суспільний чинник. Це саме бачимо в шкільництві, де державі забезпечується право керування й догляду, та в справах релігії, хоч засадничо визнано відокремлення Церкви від держави.
Друга засада полягає в тому, що український націоналізм, змагаючи до змін на всіх ділянках життя Української Нації, приймає за вихідний пункт сучасний стан і залишає все те, що є корисним для нації. Вистачить вказати, на такі факти при революції 1917 р., як вивласнення поміщицтва — переважно чужонаціонального й господарсько підупадаючого — на Сході України, націоналізація промисловости тощо. Безперечно, все це — в умовах большевицької дійсности, — викривлено й втиснено в ложбище інтернаціоналізму. Все ж воно має в собі багато здорового й корисного для успішного розвитку нації, оскільки будуть проведені відповідні корективи в умовах національної державности. Отже, український націоналізм змагатиме, з одного боку, до змін теперішнього державно-політичного стану шляхом національної революції, а з другого боку, до зміни внутрішніх господарсько-суспільних умов шляхом послідовних реформ.
З цим в’яжеться також і відрізнення трьох етапів у творенні Української Держави: підготова й відновлення, закріплення та, зрештою, нормальний розвиток. Хоч це, правда, і не цілком виявляється в призначених для оголошення резолюціях, все ж цього дотримано в усіх постановах Конґресу.
Ясно, що ця засада продиктована практичними міркуваннями. І військова, і міжнародня, і господарська та всяка інша політика мусить бути відмінною в різні періоди державного будівництва. Найкраще це видно при розгляді питання організації державної влади».
Бо треба підкреслити, що Конґрес став на засадах народовластя, як кінцевої форми державного устрою, до якого змагатиме. Але разом із тим брав на увагу згадані три етапи творення Української Держави, що зв’язані з потребою особливих, тимчасових форм державного устрою. Про це так писав я в згаданій статті:
«Підчас національної революції створення й діяльність великих законодавчих органів чи установ самоврядування не тільки були б неможливими, але й некорисними. Разом із тим, і диктатура серед нормальних відносин була б неоправданою. Проте під час визвольних змагань національна диктатура є єдиною відповідною формою державної влади, бо перехід влади з рук пролетарської диктатури в руки національної диктатури найменше відіб’ється на організації нації. Також і перехід від диктатури до нормального державного устрою не може відбутися раптово. Мусить бути певний переходовий стан, коли — при співучасті провідної верстви, що виявить себе у визвольній боротьбі, — провадиметься підготовка нових органів влади.
Поділ на три етапи видно також і в тезах військової та міжнародньої політики, що має спочатку маніфестувати українську проблему, як рішаючу для розв’язання східно-європейської проблеми, а далі — шляхом належного використання міжнародніх взаємовідносин — перейти до здійснення своєї максималістичної програми. В основу цієї останньої покладено народній принцип, що вимагає опанування всіх українських етнографічних земель, і принцип територіялізму, що вимагає здобуття найбільш відборонних природних державних меж, які рівночасно забезпечували б Українській Нації господарську самовистачальність. Таким чином програма українського націоналізму є суцільною системою, в якій бачимо одну ідею та різні засоби її здійснення — залежно від часу й обставин.
Програма українського націоналізму тісно зв’язана з Організацією Українських Націоналістів, що єдина мала б цю програму здійснювати, бо ж ніяка клясова або територіяльно обмежена партія не могла б це робити. Саме політична програма українського націоналізму передумовлює, що організація, яка мала б її здійснювати, мусить бути всеукраїнською, що змагатиме до поширення себе на всі українські землі та на всі терени замешкання українців-еміґрантів та що, не будучи ні партійною, ні клясовою, а навпаки відокремленою від партійних клясових угруповань, змагатиме до охоплення української національної справи в цілому. Нарешті залізна карність, рішучість, витривалість і найбільша активність членів мають бути основою організації, що бере на себе здійснення програми українського націоналізму.»
Про наради Конґресу видала Президія його 3. II. 1929 таке звідомлення:
«Наради Конґресу розпочалися в 10 год. 15 хв. 28 січня б. р. у Відні.
У нарадах брало участь 30 членів Конґресу, що прибули з різних українських земель, Чехо-Словаччини, Франції, Німеччини, Ґданська, Бельгії й Австрії, та двоє гостей. 3 огляду на різні перешкоди не могли прибути запрошені на Конґрес представники з Югославії, Туреччини й Люксембургу. Представник із Злучених Держав з огляду на зміну накресленої дати приїхав після закінчення нарад. Усіх учасників запрошено персонально, а не на підставі того чи іншого заступництва поодиноких організацій.
Наради відкрив голова Проводу Українських Націоналістів полк. Є. Коновалець. У своїй промові він дав огляд розвитку націоналістичного руху впродовж останніх років і з’ясував завдання Конґресу.
Після привітальної промови гостя Конґресу, представника групи українців Північного Кавказу, що стоять на засаді Незалежної й Соборної Української Держави, К. Плохого, проведено вибори Президії Конґресу.
До Президії ввійшли: М. Сціборський — голова, ген. М. Капустянський і Ю. Вассиян — заступники голови, В. Мартинець — головний секретар, В. Арсенич, Я. Герасимович та інж. Ю. Руденко — секретарі.
Після затвердження порядку ведення Конґресу й програми нарад усталено склад таких комісій:
1) ідеологічна комісія (голова Ю. Вассиян),
2) соціяльно-економічна комісія (голова доц. Моралевич),
3) військова комісія (голова полк. Є. Коновалець),
4) політична комісія (голова др. Д. Демчук),
5) культурно-освітня комісія (голова О. Бабій),
6) організаційна комісія (голова інж. Л. Костарів).
28 січня на пленарному засіданні були виголошені реферати: «Сучасне становище на українських землях» (полк. Є. Коновалець), «Український націоналізм» (інж. Д. Андрієвський), «Державний устрій України» (інж. Д. Андрієвський) і «Міжнародна політика України» (З. Пеленський).
1 січня на пленарному засіданні виголошено реферати: «Аґрарна політика» (М. Сціборський), «Промислова політика» (інж. Л. Костарів), «Торговельна політика» (М. Сціборський), «Фінансова політика» (доц. Моралевич), «Соціяльна політика» (В. Мартинець), «Література й мистецтво» (О. Бабій), «Релігійне питання» (проф. Вікул), «Військова справа» (ген. Капустянський), «Організація Українських Націоналістів» (П. Кожевників).
30., 31. I. та 1. II. працювали комісії, на засіданнях яких виголошено різні інші реферати, обговорено тези головних рефератів та ухвалено засади українського націоналізму. Крім того, прийнято устрій Організації Українських Націоналістів.
2-го лютого на пленарному засіданні були виголошені звіти всіх комісій, які обговорено в дискусії, а — після внесення доповнень та поправок, — затверджено засади українського націоналізму. Устрій Організації Українських Націоналістів прийнято, після голосування щодо поодиноких пунктів, одноголосно.
3-го лютого на пленарному засіданні покликано Провід Українських Націоналістів, Головного Суддю й Головного Контрольного Організації Українських Націоналістів.
Головою Проводу одноголосно іменовано полк. Є. Коновальця, який після цього перебрав керму Конґресу. Головним Суддею одноголосно іменовано Я. Дуба. Головним Контрольним одноголосно іменовано доц. Моралевича.
На внесення Голови Проводу одноголосно затверджено членів Проводу: М. Сціборського, В. Мартинця, П. Кожевникова*, інж. Д. Андрієвського, Ю. Вассияна, ген. М. Капустянського, др. Д. Демчука, інж. Л. Костарева*.
В год. 13 голова Проводу оголосив Конґрес закритим».
* * *
Коли полк. Є. Коновалець проголосив закінчення Конґресу, нам — зокрема членам першого ПУН — неначе впав колосальний тягар із плечей.
Конґрес У. Н. закінчував перший, підготовчий, майже дворічний, період діяльности українського організованого націоналізму, період безперервних шукань, період із перевагою теоретизування в тому часі, коли практична чинність обмежувалася здебільшого до творення основи-відскочні для майбутньої діяльности О. У. Н.
Правда, перед нами стояло тепер куди більш відповідальне й трудніше завдання, ніж досі, — здійснення наших щойно встановлених теоретичних кличів і ідей. Все ж ми почувалися куди певнішими, ніж це було перед двома роками, коли то піднеслися перші голоси про потребу скликання Конґресу УН і створення єдиної організації українських націоналістів. Діло не тільки в тому, що за цей час пророблено з успіхом велику працю на ідеологічному полі, що початково творило просто накопичення труднощів і сумнівів, але разом із цим за цей час так на рідних землях (Галичина, Волинь), як і на еміґраційних теренах (ЧСР, Німеччина, Ґданськ, Литва, Австрія, Франція, Люксембург, Бельгія, Італія) розбудували ми організаційну сітку, правда, зложену з різних націоналістичних організацій (Група УНМ і Леґія УН з філіями, Союз УНМ та ін.), але підпорядкованих Проводові У. Н. неначе відділи одної організації. На цих самих крайових і еміґраційних теренах здобули ми досі значні позиції в суспільно-громадських, студентських, військових та інших товариствах і організаціях, та хоч і тут виступали різні націоналістичні організації під своїми фірмами, але акція була вже підпорядкованою одному центрові — ПУН. Нав’язано також взаємовідносини з Закарпаттям, Буковиною, а коли йде про пенетрацію й поширення наших ідей, навіть із сов. Україною (СУЗ), та з українською еміґрацією в Спол. Штатах Півн. Америки, Канади, Арґентини й Бразилії. Наша пресово-пропаґандивна акція дала вже значні успіхи між націоналістичними колами й створила нам широкі шари симпатиків, а разом із цим уже створила нам певне ім’я в нашій суспільності. Нав’язано зовнішньополітичні взаємини в кількох державах чи то безпосередньо, чи за посередництвом УВО (Литва, Німеччина, ЧСР, Ґданськ). Також мали ми вже нагоду змірятися з партіями та пізнали силу їхню і нашу; наша перевага була в нових ідеях, у більшій активності-рухливості молодого, ідейного й здисциплінованого складу членів та в соборності ідей, людського матеріялу (члени одної організації походили з усіх наших земель) й територій діяльности (всі землі України й усі еміґр. терени мали бути, а то й вже були тереном нашої діяльности). Вкінці всі націоналістичні гуртки й організації, підпорядкувалися Проводові У. Н., рівночасно зв’язали свою долю з У. В. О. і цим надзвичайно скріпили своє становище. Отже, ще перед створенням моноліту — О. У. Н. — український організований націоналізм творив уже монолітну основу майбутньої ОУН, і мав уже свою питому вагу. Ця вага впродовж останніх двох років зросла надзвичайно і ще до створення ОУН організований націоналізм під кермою ПУН уже став на внутрішньо-політичному полі немалого значення політичним чинником, а вдодаток й на зовнішньому полі ставив він перші кроки.
Отже, Конґрес УН і створена ним «Організація Українських Націоналістів» (ОУН) це був не так початок чогось, що твориться від самих початкових основ, а скорше продовження, еволюційне продовження вже існуючого твору. І саме це було причиною, чому ми почувалися певнішими зогляду на майбутність, бо коли правда, що «кожний початок тяжкий», то цей початок уже був за нами. Перед нами було не кладення угольних каменів, бо ці вже покладені, але розбудова — розбудова організації й розбудова нації.
_____________________
*) П. Кожевників був поставлений під суд ОУН невдовзі по Конґресі. Трибунал складався з головного судді та двох б. членів ЛУН — всіх трьох наддніпрянців; боронив О. Сеник-Грибівський, оскаржував В. Мартинець. Хоч доказово не стверджено, на чиїй службі він був, суд виключив П. Кожевникова з ПУН і ОУН. Згодом Кожевників виявився німецьким розвідником.
Невдовзі — по проведенні перевірки спеціяльно для тої цілі зорганізованим контррозвідчим апаратом — віддано під суд Л. Костарева, що його також виключено з ПУН і ОУН, хоч і щодо нього не доказано, на якій службі він був. Згодом він виявився большевицьким розвідником.
ПОСТАНОВИ КОНҐРЕСУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
І. ЗАГАЛЬНІ ОЗНАЧЕННЯ
1. Український націоналізм — се духовий і політичний рух, зроджений із внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави й цілі творчого буття.
2. Українська Нація є вихідне заложення кожної чинности та метове назначення кожного прямування українського націоналізму.
3. Органічна зв’язаність націоналізму з нацією є факт природного порядку, і на ньому основано ціле розуміння істоти нації.
4. Нація є найвищий тип людської спільноти, що при найбільшій своїй психологічній та суспільній зрізничкованості має одну свою внутрішню форму, витворену на ґрунті подібного природнього стану, спільного пережиття історичної долі та невпинного змагання здійснятися в повноті силової натуги.
5. Внутрішня форма нації є основний чинник її динамічного тривання й разом із тим принцип синтетичного формування, який дає життю нації на протязі її історичного розвитку суцільну духову окресленість, зазначену в різних її конкретно-індивідуальних виясненнях. У цьому означенні внутрішня форма — це ідея нації, що основує та вможливлює її історичне ставання.
6. Історичне ставання — цей наглядний вираз постійної актуальности національної ідеї — вказує на безглядний ідеал нації, який полягає в її змаганні втриматися в системі світової дійсности в ролі безпосередньо-чинного підмету з найширшою сферою впливу.
7. На шляху до власного самоздійснення в формі найбільшої інтенсивности історичного значення, нація чисельно збільшує запас своїх біофізичних сил на поширеній рівночасно територіяльній базі; у цьому відношенні відбувається в ній процес постійного переформлювання різних етнічних первнів у синтезу органічної національної єдности; з погляду цієї своєї чинности нація все перебуває в стані власного росту.
8. Найвидатнішим силовим засобом росту нації є її духова тугість, узмисловлена у витворених вартостях культури, що, з одного боку, затіснюють спійність нації, а з другого, простелюють їй шлях відосереднього впливу на оточення. Культура не є тільки чинником національної окремішности та її відборности назовні, але першим з-поміж чинників безпосереднього значення на оточенні духової сили нації, за яким з більшим успіхом наступає цивілізаційне й політично-господарське його опанування.
9. Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава.
10. Держава є зовнішня форма такої взаємочинности всіх діючих сил нації, яка відповідає основним її якостям і в той спосіб вможливлює нормальний її розвиток у всіх можливих виявленнях; держава — це стан кожночасної окреслености нації формою організованого співвідношення сил, замкнених в органічну цілість-систему, відмежовану назверх як самостійна збірка одиниця.
11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо щолиш у державній формі свойого життя вона посідає всі внутрішні й зовнішні ознаки історичного підмету.
12. Державна форма життя найвимовніше потверджує конкретне узмістовлення чинного характеру національної ідеї, а тому першим природним прагненням нації є прикриті межі своєї державної виконности з цілим краєвидом свойого етнічного розпросторення, щоб таким чином державно оформити ввесь свій фізичний організм — цю найважливішу елементну підставу своєї будучности.
13. Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава.
14. Для створення, закріплення й розвитку держави необхідна засаднича умова: щоб держава була висловом національної істоти у спосіб найбільш творчої видатности всіх складових органів нації, отже, виявляла систему організованої їх взаємочинности на засаді інтеґралізму суспільних сил з їх правами й обов’язками відповідно до їх значення в цілості національного життя.
15. Український Націоналізм висновує для себе з провідних засад державної організації практичні завдання, підготовчі для здійснення державного ідеалу соборними зусиллями українців-державників, зорганізованих на принципах: чинного ідеалізму, моральної своєзаконности та індивідуального почину.
16. Першим зав’язком та переємником завдань українського націоналізму є покликана до життя Конґресом Українських Націоналістів Організація Українських Націоналістів, побудована на засадах всеукраїнства, надпартійности й монократизму.
II. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ
1. Форма української державної влади буде відповідати послідовним етапам державного будівництва України, а то національного визволення, державного закріплення та розвитку.
2. У часі визвольної боротьби лиш національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу Української Нації та найбільшу її відпорність назовні.
3. Щолиш після відновлення державности настане доба її внутрішнього порядкування та переходу до стану монолітного державного тіла. У цей переходовий час голова держави матиме за завдання підготувати створення найвищих законодатних органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств, з узглядненням відмінности окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.
4. На чолі упорядкованої держави стане покликаний представницьким органом голова держави, що призначить виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законодатним тілом.
5. Основою адміністративного устрою Української Держави буде місцеве самоврядування; зокрема кожний край буде мати свій представницький законодатний орган, покликаний місцевими організованими суспільними верствами та свою виконавчу владу.
III. СОЦІЯЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПОСТАНОВИ
1. Вступні тези.
1. Українська Держава буде змагати до осягнення господарської самовистачальности нації, збільшення народнього майна та забезпечення матеріяльного благобуту населення шляхом розбудови всіх галузей народнього господарства.
2. Господарське життя країни буде побудоване на основі співпраці держави, кооперації та приватного капіталу. Поодинокі ділянки народнього господарства будуть розділені між ними, будь стануть предметом їх рівночасного й рівнорядного діяння, у залежності від корисности цього для цілости народнього господарства та для інтересів держави.
2. Аґрарна політика.
1. Інтересам народнього господарства України відповідає існування та розвиток селянського господарства.
2. Вивласнення поміщицьких земель без викупу, проведене в час революції на Сх. Україні, державна влада затвердить законом, якого силу поширить на всі землі Української Держави.
3. Державна влада зробить корективи в розподілі землі на Сході України, необхідні з огляду на стихійний, неупорядкований характер розподілу вивласнених земель у час революції.
4. Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности та про забезпечення благобуту селянства шляхом підтримання господарства.
5. Селянське господарство буде побудоване на праві приватної земельної власности, обмеженім державною реґуляцією вільного продажу й купна землі, з ціллю запобігти в той спосіб надмірному зменшенню чи збільшенню земельних наділів.
6. Державна влада буде всебічно сприяти інтенсифікації селянських господарств та пристосуванню їх до ринків, буде підтримувати розвиток сільсько-господарської кооперації, давати сільському господарству дешевий продукційний кредит, та буде дбати про аґрикультурну й аґриосвітню справу та про забезпечення хліборобської продукції державним забезпеченням.
7. Лісові площі будуть вивласнені без викупу та передані державі, або органам самоврядування. Лише невеликі площі, непридатні до удержавлення й муніципалізації, будуть у руках приватних власників.
8. Аґрарне перенаселення буде реґульоване шляхом приміщення селянських рештків у національній продукції та відповідно проведеної колонізації.
9. Міські землі та нерухоме майно залишаться в руках приватної власности. Держава й орган самоврядування реґулюватимуть міське будівництво та усуватимуть мешкальні кризи й земельну спекуляцію шляхом скупчення в своїх руках відповідних реґуляційних земельних фондів.
3. Промислова політика.
1. З метою усамостійнення народнього господарства та його всебічного розвитку, що зокрема диктують потреби державної оборони та конечність дати варстат праці лишкам сільської людности, держава буде сприяти упромисловленню країни.
2. Підприємства тих галузей промисловости, що є важливі для існування та оборони країни, будуть удержавлені. Інші підприємства будуть залишені приватному капіталові поодиноких осіб і асоціяцій на основі вільної конкуренції та приватної ініціятиви. У випадках, визначених законом, держава матиме право першенства перед приватним капіталом у набутті співвласности приватних підприємств.
3. Держава дбатиме про раціоналізацію всіх родів промисловости, зокрема їх машинового урядження, та про підготування кадрів фахівців і технічних робітників, що задовольняли б вимоги сучасної техніки.
4. Для піднесення добробуту сільського господарства і для підготовання фахових робітників для великої промисловости держава буде сприяти розвиткові сільсько-господарської промисловости в формах виробничої кооперації.
5. Держава подбає про організацію виробничої та збутової ремісничої кооперації, підтримуючи ремісництво в межах, що відповідають сучасному характерові продукції та ринків.
4. Торговельна політика.
1. Торговлеві операції, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, будуть розподілені між приватним капіталом, кооперацією і державою, яка то остання перебирає торгівлю виробами удержавленої промисловости та головні роди перевозу.
2. Маючи на увазі нормальний внутрішній процес обміну й розподілу, держава дбатиме рівночасно про забезпечення українським продуктам та виробам найвигідніших умов збуту на світових ринках, а для оборони національного господарства назовні вживатиме метод охоропного і сприяючого характеру та метод протекціоналізму, що знайдуть застосовання у формі мит та торговельних договорів.
5. Фінансова політика.
1. Податкова система буде сперта на засаді єдиного, рівномірного, поступового й безпосереднього податку при залишенні обмеженої кількости посередніх податків.
2. Держава дбатиме про розвиток банківництва в усіх галузях господарського життя. Емісійний банк буде установою, найбільш незалежною від сутополітичних чинників та підлягатиме контролі з боку виконавчої влади та громадянства.
3. Справа реґуляції державних боргів, що припадуть на українську державу як частина боргів окупаційних держав, буде упорядкована за засадами справедливости й в рямках господарської спроможности.
6. Соціяльна політика.
1. Реґулювання взаємовідносин поміж суспільними групами, зокрема право остаточного арбітражу в справах суспільних конфліктів, буде належати державі, яка дбатиме про співпрацю виробничих верств Української Нації.
2. Члени всіх суспільних груп будуть мати право коаліції, на основі якого вони будуть об’єднуватись у професійні організації з правом синдикалізування за територіяльним принципом і за галузями виробництва та матимуть своє представництво в органах державної влади.
3. Працедавці і працівники матимуть право вільних персональних і колективних умов у всіх справах, що стосуються взаємних інтересів, у рамках законодавства та при контролі держави.
4. У приватних та державних промислових підприємствах будуть створені виробничі ради з представників підприємств, керівників та робітників, з правом взгляду й контролі техніки продукції.
5. У хліборобських, промислових і торговельних підприємствах будуть утворені ради працівників, як представничі органи для полагоджування справ працівників у взаємовідносинах їх із професійними спілками, працедавцями та державою. Зокрема, вони укладатимуть сами або в порозумінні з професійними організаціями колективні умови, а в промислових підприємствах братимуть участь у виробничих радах.
6. Працедавці і працівники матимуть право вирішувати взаємні незгоди шляхом третейських судів. На випадок недосягнення згоди за ними залишається право страйків та льокавтів. Остаточне залагодження конфліктів належатиме державним арбітражним урядам.
7. Нормальним днем праці буде 8-годинний день праці з тим, що, наскільки дозволять на це обставини, держава подбає про його скорочення.
8. Визнаючи засадничо волю праці, держава дбатиме про видайність праці, з одного боку, шляхом видання закону, що визначатиме умови кваліфікованої праці й концесійованих зайнять та нормуватиме внутрішній реґулямін підприємств, зокрема розпорядок і технічний процес, з другого боку, при помочі контрольних органів та інших державних установ.
9. Ведучи державний уряд праці та контролюючи приватні бюра посередництва праці, держава дбатиме про матеріяльну поміч безробітним, що її буде давати при посередництві професійних організацій із фондів, зібраних від працівників і працедавців, а у виняткових, визначених законом, випадках з допомогових фондів громад і держав.
10. Держава заведе єдину організацію загального забезпечення, обов’язкову для всіх верств суспільности, беручи рівночасно на себе обов’язок утримувати всіх громадян понад 60 літ життя, позбавлених вланих засобів прожитку.
IV. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА
1. Здійснення постуляту української державности передумовлює активізацію внутрішнього політичного життя українського народу, заманіфестовану назовні для зазначення української справи як рішаючого чинника в питанні східньоевропейського політичного стану.
2. Повне усунення всіх займанців із українських земель, що наступить в бігу національної революції та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна союзницька політика.
3. Відкидаючи в засаді традиційні методи української політики, орієнтуватися у визвольній боротьбі на якогось із історичних ворогів Української Нації, українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзних в’язань із тими народами, що вороже відносяться до займанців України, як рівно ж шляхом належного використання міжнародніх взаємовідносин для осягнення суб’єктивної ролі України в міжнародній політиці.
4. У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава змагатиме до осягнення найбільше відборонних меж, що охоплюватимуть усі українські етнографічні терени й забезпечуватимуть їй належну господарську самовистачальність.
V. ВІЙСЬКОВА ПОЛІТИКА
1. Організація української військової сили буде поступно розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану України: ворожої займанщини, національної революції, державного закріплення.
2. В обставинах ворожих займанщин підготовку українських народніх мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організаторів та вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок.
3. Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний нарід, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанщини та вможливить упорядкування Української Держави.
4. Оборону упорядкованої Держави перебере єдина, реґулярна, надклясова, національна армія й фльота, що враз із територіяльними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинности.
VI. КУЛЬТУРА Й МИСТЕЦТВО
1. Українська Держава буде змагати до піднесення рівня культури й цивілізації в Україні, узгіднюючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчости, з духовою природою українського народу, його історичними традиціями й вимогами сучасности, та викорінюючи лихі наслідки чужонаціонального поневолення в ділянці культури та психіки народу.
2. Тільки розвиток тої культурної творчости й тих мистецьких течій, що зв’язані зі здоровими проявами в минувшині Української Нації та з культом лицарськости й вольово-творчим відношенням до життя, зможе збудити здоровий гін нації до сили й могутньости.
VII. ШКІЛЬНА ПОЛІТИКА
1. Кермування й догляд за шкільництвом як засобом виховання народніх мас у національно-державному дусі та встановлення шкільної системи, що піднесла би на належний рівень розвитку освіту українського народу, буде належати державі.
2. В основу народнього шкільництва ляже система української, державної, обов’язкової й безплатної, єдиної школи, яка забезпечуватиме всебічний, гармонійний розвиток людини та обійматиме й практичне, фахово-професійне виховання.
3. Приватні освітні установи та чужомовне навчання будуть допущені за дозволом держави в кожному окремому випадку та підлягатимуть контролі державних чинників.
VIII. РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА
1. Уважаючи релігійне почуття внутрішньою справою людської особи, Українська Держава в цьому огляді стане на становищі повної волі релігійної совісти.
2. Приймаючи засадниче відділення Церкви від держави, влада, задержуючи необхідну контролю над церковними організаціями, співпрацюватиме з українським духівництвом різних культів у справах морального виховання нації.
3. У школу буде допущена наука релігії тих культів, що не будуть виявляти денаціоналізуючих тенденцій.
4. Українська Держава буде сприяти розвиткові української національної Церкви, незалежної від чужоземних патріярхатів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти в Україні.
IX. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
1. Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свойого політичного діяння та не визнаючи всіх тих міжнародніх актів, умов та установ, що стан українського національно-державного розірвання сотворили та закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе у категоричне противенство до всіх тих сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляться, та протидіятиме всяким політичним заходам одиниць і колективів, що будуть відхиленням від повищих засад.
2. Не обмежуючись у своїй діяльності на той чи інший терен, але змагаючи до опанування української національної дійсности на всіх українських землях та на чужих теренах, заселених українцями, Організація Українських Націоналістів вестиме всеукраїнську політику державництва без надавання їй партійного, клясового чи якого-небудь іншого суспільно-групового характеру, та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і клясовим угрупуванням з їх методами політичної праці.
3. Спираючись на творчі елементи українського громадянства та об’єднуючи їх коло українського національно-державного ідеалу, Організація Українських Націоналістів ставить собі завдання оздоровити відносини всередині нації, викликати в українському народі державно-творчі зусилля, розгорнути українську національну силу на всю її широчінь, і таким чином забезпечити великій українській нації відповідне місце серед інших державних народів світу.
ВІДОЗВА КОНҐРЕСУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Боротьба Української нації за незалежність у 1917—20 рр. скінчилася поразкою. Поневолення України змінило тільки форму. Кількість окупантів української землі збільшилася.
Але в огні боротьби вибуяло в українському народі незламне прагнення волі й остаточно оформився ідеал Незалежної Соборної Української Держави, який серед тяжких обставин сучасности владно кличе Українську Націю до продовження боротьби аж до остаточної перемоги.
Цей ідеал ліг в основу нового українського світогляду й нового творчого чину — в основу
українського націоналізму.
За короткий час націоналістичний рух перейшов внутрішнє організаційне оформлення. Слідом за стихійним повстанням численних
угруповань українських націоналістів,
що провадили діяльність без спільної керми й пляну, Конференція Українських Націоналістів 3—7 листопада 1927 р. покликала
Провід Українських Націоналістів.
У тісній співпраці з поодинокими націоналістичними групами Провід підготовив і скликав 27 січня — 3 лютого 1929 р.
Конґрес Українських Націоналістів, в якому взяли участь представники з різних українських земель і чужин.
Конґрес покликав до життя й чину єдину
Організацію Українських Націоналістів,
що має охопити всі існуючі націоналістичні групи, та ухвалив головні засади українського націоналізму.
Маючи за свою мету відновлення, впорядковання, оборону та поширення
Незалежної Соборної Української Національної Держави,
українські націоналісти змагатимуть до зібрання творчих сил унутрі нації та до зміцнення її відпорности назовні.
Тільки повне
усунення всіх окупантів з українських земель
відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави.
Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів
Української Нації, але в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України,
національна диктатура, що витвориться в бігові
національної революції,
забезпечить, у тяжкий час боротьби, силу Української Держави.
Щойно після відновлення державности, національна диктатура перейде, через участь у владі провідної верстви, до створення законодавчих органів на засаді
представництва всіх організованих суспільних верств
з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.
Місцеве самоврядування буде основою адміністративного устрою упорядкованої Української Держави, на чолі якої стоятиме,
покликаний представницьким органом, голова держави.
У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава змаматиме до осягнення меж, що охоплюватимуть
всі українські етнографічні терени й забезпечуватимуть їй належну господарську самовистачальність.
В основу внутрішньо-політичної діяльности ляже забезпечення духових потреб і матеріяльного добробуту населення та збільшення національного майна шляхом
розбудови всіх галузей народного господарства.
Визнаючи в засаді
право приватної власности,
державна влада затвердить законом, переведене на Сході України,
вивласнення поміщицьких земель без викупу,
поширить силу того закону на інші українські землі, удержавить ліси та обмежить право вільної продажі землі.
Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности шляхом
підтримання середнього селянського господарства,
сільсько-господарської кооперації й промисловости.
Упромисловлення України переводитиметься на основі
приватної ініціятиви поруч удержавлення підприємств, що мають значення для оборони й нормального розвитку країни.
Вільна торгівля поруч монополів
на вироби удержавлених підприємств і на головні галузі транспорту ляже в основу торговельної політики. Система мит і торговельних договорів охоронятиме національне господарство.
Єдиний, рівномірний, поступовий і безпосередній податок,
при обмеженій кількості посередніх податків, забезпечуватиме державні фінанси.
Співпрацю всіх виробничих верств Української Нації осягне державна влада
реґульованням взаємовідносин поміж суспільними групами,
зокрема між капіталом і працею, на засадах
волі праці, права коаліції і вільних умов
працівників і працедавців. Разом із цим буде затверджений
восьмигодинний день праці
із скороченням його в міру витворення сприятливих умов та заведене
загальне соціяльне забезпечення.
Переводячи засадничо
відділення Церкви від держави,
влада співпрацюватиме з Церквою у справах духового виховання населення на підставах християнізму.
Обов’язкова, безплатна школа,
разом із приватними освітніми установами, перебере на себе виховання українського народу в національно-державному дусі та піднесе рівень української культури й цивілізації.
Єдина, реґулярна армія й фльота,
збудовані на підставі загальної, обов’язкової повинности, разом із територіяльними козачими частинами, оборонятимуть Українську Державу.
Визнаючи ці засади, Організація Українських Націоналістів протиставляється всім партійним і класовим угрупованням і змагатиме, через опановання цілого українського національного життя на всіх землях України й на чужині, до найширшого розгорнення української національної сили та до забезпечення великій Українській Нації відповідного місця серед інших державних народів.
Відень, у лютому 1929 р.
За Президію:
Микола Сціборський
голова.
Володимир Мартинець
секретар.
[В.Мартинець “Українське підпілля. Від УВО до ОУН: спогади та матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму”, 1949, с.329—346]