Михайло Марченко. Вояк Червоної армії, а згодом Київського куреня.
20-го вересня рано німці бігають по полю біля Борисполя поміж копицями сіна із багнетами на карабінах і шпигають під копицями. А нас під копицями по двоє. Як хто почує крик німців, то зразу вилізе на час з під копиці, а хто не прокинувся, бо змучений, то може і дістав німецьким багнетом. Хоч і поранених не було, нас того дня під Борисполем німці позганяли коло шість тисяч полонених в один табір, і так для нас цей фронт скінчився. Перше, що ми отримали того дня на харчі, то була одна картопля в лушпині і більше нічого.
Київ готувалася боронити армія Будьонного в кількості півмільйона або більше, усі мабуть попали в полон крім штабу з Будьонним. Я довідався два тижні пізніше, що німці зайшли у Київ 19-го вересня!
Перше, що німці зробили, то вистроїли і запитали — хто є єврей, щоб вийшли. І далі пояснили, що усі євреї за три місяці поїдуть до Палестини. Таким чином німці їх заохотили виступити із рядів полонених. Оскільки із харчами було дуже зле, то ми звертали увагу коли німці набирали людей на роботу, бо таким чином можемо мати кусок хліба. І тут набирали невипадково в групи по сімдесят полонених. Та й питають у полонених, скільки ти німців убив на війні? Я кажу сім. Питається німець — а як? Я кажу з гармати. Німець каже «ґуд-ґуд». Питається другого, що стоїть біля мене, він відповідає — п’ять. Німець «ґудґуд». Потім третього — коло мене. Один каже йому — ти дурний?! Він же тебе розстріляє! Тоді він відповідає — ні одного. А німець його влупив поза вухо, і каже — «нікс ґут солдат». І відвів його в другий бік. Таким чином німці зі сміхом набирали на роботу тих, що були добрі совєтські солдати та похвалилися, що на війні вміли воювати. Чи то було весело чи то не було весело, але то ще не було страшно.
І так першого тижня в жовтні німці набирали по сімдесят полонених на роботу, потім ділили на дві групи, щоб брати на вантажні машини, і повезли під Київ ями копати. Привезли на місце — в Бабин Яр. Це продовження після Львівської вулиці поза Київ на шість кілометрів до села Куренівка. Місце пісковате, кущі — лозина. Бачимо — де-не-де німці в касках, автомати на плечах. Трохи дощило. Посходили з машин, тут були на іншій машині лопати для усіх. Німці позначають і міряють на землі ями — десь трохи більше п’ятнадцять метрів довжини і шість метрів ширини. Тут німці кажуть копати на глибину три метри, та із кожного боку по довжині робити сходи, щоб можна було зійти до ями. Таких груп по тридцять п’ять чоловік було багато. Поміж кущами ми вже бачили інших, що копали ями так, як і ми. Німці казали, що коли буде свисток, то усі мають сідати там у ямі. За якийсь час чуємо стрілянина і крик… Потім за хвилину кажуть далі копати яму, доки не скінчимо. Перед кожною ямою зауважуємо, що був один стіл і на столі кулемет «Максим». Коло нього німець, склянка і
фляжка горілки. Погода вогка. За великими деревами видно по одному німцеві — тільки голова блищить у касці. Коли скінчили копати яму, німець каже — «фертік». Виходимо з ями, бачимо, що недалеко з вантажної машини сходять люди, розібрані — тільки в спідньому одязі. Приводять їх до ями, німці командують, щоб ці люди сходили до низу. Нас приближують з лопатами біля ям. Стало сумно і страшно. З-поміж цих людей один каже — сьогодні ви нас б’єте, а завтра будуть бити вас. Німці наказують нам, щоб ми закидали їх у ямі — так, живих! Ми між собою говоримо, що ми цього робити не будемо. Німці почали кричати: «Шнелшнел». Ми відповідаємо всі в один голос разом — ми військові, солдати були. І цього робити не будемо. Коли ми відповідали разом, то мова не була зрозуміла, але німці догадалися в чім справа. Оскільки вони вимагали неможливе, то опинились в скрутному положенні. І негайно змінили цю вимогу. Тоді кажуть тим, що були у ямі, щоб виходили на гору і наказують брати лопати від нас. А нам наказують, щоб ми сходили до ями. Нас, тридцять п’ять сходить до ями. Тоді німці євреям наказують брати лопати і закидати нас живих. Євреї з великим рухом почали закидувати глиною на нас і кажуть одноразово, — “Ви совєтські солдати, ви так воювали?” Кинули кілька разів глини на нас, аж німці крикнули —
«галт» до тих євреїв. Вони перестали. Німець наказує нам виходити з ями і наказує забрати назад лопати від них. Відвели нас від ями в один бік, а євреїв у другий бік. Тоді прийшла група німців-спеціалістів і позакладали вибухові міни по боках у ямі і знову позаганяли тих євреїв до ями. Їх було безліч — більше за нас. Тоді німці зірвали ці міни у ямі з живими євреями. Великий вибуховий гук був від цих мін, і так засипало тих євреїв. Євреї кричать, стогнуть, тоді той німець коло столу, що напевно був п’яний, не пам’ятаю — чи взяв зі стола чи на столі — почав стріляти по ямі кілька серій. Далі кличуть нас і наказують негайно закопувати ту яму. Закидали ми яму до рівня землі. Нам наказали, щоб ми потоптали і далі закидали. Ми, як топтали, то зі страху нам здавалося, що земля дихає і щось рухається під нашими ногами. Коли закінчили, то німці нам наказали, щоб набрати дерева — кущів лозини, те все, що тут росте, і насадити назад на цій ямі, щоб так воно і заростало. Оскільки земля піскувата, то ми говоримо — як на весні будуть великі дощі, то може те все вода понести в долину на село Куренівку кілометр-два, або і три. От-так-то була робота військовополонених совєтської армії, — за дротами в таборі коло Борисполя числом майже
шість тисяч вояків.
За перших два тижні ми почали спадати зі сили, бо коли відступали з західного фронту до Києва, то все ж таки харчувались, хоч і нерегулярно. Але у таборі то зовсім було мало що їсти. Коли зупа була, то не було посуду, приходилося їсти із бляшаної консерви, що німці викидали, або часто в звичайної бляшки позагинавши ріжки, щоб зупа трималася і не виливалася. Але зупа яка? В баняку видно дно, та кілька картоплин і трохи пшона, хіба те що тепла…
В перших днях як ми попали в полон, то німці нас розділили по національностях, — українці, росіяни, кавказці, євреї, казахи, узбеки. Хоч не всі так респектували, бо до української групи пристали декілька росіян та євреї, які не хотіли розставатися з друзями. Тут культура відігравала роль ініціативного порядку та почуття до українців.
Дев’ятого жовтня приходить до табору український старшина, що заявляє своєю рішучість, вибирати із полону українських вояків числом сімсот чоловік. І негайно перепроваджує нас до Києва на вулицю Покровську 18, це між Короленка 19 та Подолом. Це був сотник Петро Захвалинський, який зумів врятувати біля тисячі полонених українців з табору, де була загроза смерті від голоду.
Сотник П. Захвалинський, бувший старшина Армії УНР у 1918 р. у Києві, де був комендантом поліції під проводом Отамана Симона Петлюри. Так що Київ для нього був
знайомим. Тут він зібрав цих сімсот вояків у школі по вулиці Покровській і промовляє до нас, —”Відсьогодні Ви є зародком майбутньої Української Армії!”
Ця процедура була вдалою завдяки поставі першого німецького райхскомісара Східного фронту Генерала Фельдмаршала Фон Браухіча, який уважав, що український народ заслуговує щонайменше на автономію.
Перша формація відбулася таки на цій Покровській вулиці 22-го жовтня 1941 р. Тут сотник П. Захвалинський опрацьовує плани для охорони головних пунктів міста Києва, наприклад промислові та харчові центри, електростанцію, цукроварню та інші важливі пункти цивільного порядку. Але всякі підготовки та інструкції тим часом робилися без зброї, одягнуті були в совітській уніформі того часу, бо іншої не було. 29-го жовтня відбулося з’єднання із Буковинським Курінем, на ч. 15 вул. Короленка, що день перед цим прибув із
Буковини, і який очолював Петро Войновський. Тут ми злучилися у цих кошарах, що замешкало НКВД за совєтських часів, перед площею Богдана Хмельницького та Святою Софією. Тут тим часом ми є під назвою Київсько-Буковинський Курінь, числом до півтори тисячі людей.
Сотник Захвалинський і Курінний Войновський розподіляють деякі частини людей поза Київ на пости нової поліції до Чернігова, Василькова, Білої Церкви та інших районів. Не довго ми натішилися сотником Захвалинським, бо відходить невідомо куди. Але багато пізніше стало відомо, що сотник Захвалинський був арештований німцями через палкий свій патріотизм — сидів він у тюрмі на вулиці Мельникова аж до літа 1942 р. Опісля німці його звільняли та все ж таки відіслали до 115-го Батальйону, бувшого Буковинського Куріня, на Білорусію. І тут теж він віднайшов своїх та прославляв той самий патріотизм, що німців дуже дражнило.
І через рік німці посилають його у відпустку до родини у Францію. Щоб не було йому підозріло, дають йому ранг майора, а по дорозі його знищують. І тут його трагічна смерть!
У Києві, коли німці віддаляють сотника Захвалинського, на його місце ставлять майора Шудру. Цей новий офіцер мав добрий патріотичний настрій, це бувший прикордонник совєтської армії, біля п’ятдесят років, стрункий, високий ростом, промовляв сухим голосом, енергійно. Його постать мала добрий вплив на вояцтво. Так само сотник Захвалинський був високий ростом, полтавець, прибув з далекої Франції до Києва позаду німецького
фронту. Він був надзвичайний промовець, його слова йшли прямо до наших сердець, щирий патріотичний відгук розбуджував нас усіх. Скоро нам було зрозуміло про наше минуле, і ми зрозуміли краще совєтську брехню. Так само він відкрив нам очі про визвольні змагання Української Народної Республіки від 1918 року та проголошення Універсалом 22-го січня Самостійної України!
Записав Орест Білак у Франції. 1985 рік, за словами автора — учасника подій.