Микола Сулятицький,
Голова Івано-Франківської обласної ОУН
«Мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів»[1] – наголошував у часи радикальних суспільних перемін 1905 року Іван Франко в «Одвертому листі до галицької української молодежі». Тут же він закликає стати до «великої праці – здвиження нашої національної будови в усій її цілості» [2] – тобто, витворити тривкий становий хребет української нації з майбутнім простуванням до постання незалежної соборної держави на усіх її етнічних територіях. Погодьмось, що висловлювати такі відверті державницькі сентенції в тодішній затхлій атмосфері суспільно-політичного безпросвіття під’яремної Галичини було досить поступовою дією у формуванні нової східноєвропейської нації. Так, можливо, що ці думки, з огляду на ще не усуціль виогранені засади українського націоналізму як цілісної ідеології мали ще не досить цілісну понятійно-значеннєву структуру, однак Каменяр, дослухаючись до постулатів політолога з питань європейської етнічності та націоналізму Джона Гатчінсона, який зосібна відзначав, що «не політики чи законодавці, а передусім історики і митці, які утворюють ті культурні та академічні спільноти, якраз і покликані відкрити цю творчу силу в усіх її вимірах та надихнути нею всіх членів нації»[3] – чітко усвідомлював провідну роль творчої інтелігенції у витворенні єдиного національного організму українців.
Тому, вочевидь, можемо стверджувати, що Франкові ідеї стали основоположними у формуванні у першій половині XX століття засадничих ідей українського націоналізму, сформульованих згодом ідеологами М.Міхновським, Ю.Липою, Д.Донцовим.
Палка Франкова поезія таїть в собі потужні націотворчі начала, представляючи широкоамплітудну площину мрій і сподівань українців. Велич і гордість української нації витворюється почерез шереги суспільно-політичних страждань і перед складними викликами тогочасся долає важкі цивілізаційні митарські наймитування і соціальну несправедливість:
«Той наймит – наш народ, що поту ллє потоки,
Над нивою чужою.
Все серцем молодий, думками все високий,
Хоч топтаний судьбою»[4],
як і в інтродуктивному закличному пролозі «Мойсея» теж уприявнюється фатумна приреченість цивілізаційного маргінесся співвітчизників:
«Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому…заснути я не можу»[5]
Тому в обставинах такого невтішного безпросвіття тільки поклик героїчного минулого мав здатність подолати меркантильно-матеріалістичні вихиби тодішнього незавидного побуття українців революційними перемінами:
«Вічний революціонер –
Дух, що тіло рве до бою,
Він живе, він ще не вмер»[6]
– неабияк суголосить інтродуктивному мотто Декалогу українського націоналіста – «Я – дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя». Крицевість духовної міці нації визначається часовою тривкістю і гартом пропонованих ідей, перевірених у багатостолітньому протистоянні за утвердження вистражданих у борні прагнень. Франків незборимий дух –
«Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисяч літ родився,
Та аж вчора розповився
І о власній силі йде» [7]
– камертонує четвертій заповіді націоналіста – «Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба».
Поетовому «Вічному революцйонерові» недарма пророкувалася доля визнання як українського національного гімну, оскільки ключові ідейні сентенції – «Не ридать, а добувати, // Хоч синам, як не собі, // Кращу долю в боротьбі»[8] асонують постулатам націоналістичного маршу-гімну – «Бо плач не дав свободи ще нікому // А хто борець, той здобуває світ».
Як і згадуваний вище Каменярів «Революціонер», так і його «Каменярі» в часи радянського ідеологічного опричництва були чи не найкультивованішими творами, однак їхнє ідейно-тематичне потрактування зводилось на манівці якогось незрозумілого аморфного панінтернаціоналізму без конкретного національного означення, що неабияк деформувало справжню сутнісну картину твору, хоча поетичне творіння молодого Івана Франка має глибоке українське коріння з буйною кроною національних борінь і непростих викликів тодішньої доби.
Тому не випадково, що ідеологічна могуть закличчя «Не хочемо ні слави, ні заплати // Заплатою нам розкіш боротьби» // Солодше нам у бою умирати, // Як жити в путах, мов німі раби» оунівського маршу ніби викресані із огнива Франкових «Каменярів» –
«І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють»[9],
як і наступний гранітний відлам націоналістичного славня – «І ось ідемо в бою життєвому // Тверді, міцні, незламні, мов граніт – теж ніби писаний Каменяревою десницею:
«Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках»[10].
Два наступні твори Івана Франка «Не пора» і «Великі роковини» є переконливим свідченням його твердонаціоналістичних орієнтирів, тому і були вилучені із проскрибованого режимом п’ятдесятитом’я, оскільки їхнє тематичне смислове означення усуціль відсівало полову штучнонадуманого соціал-інтернаціонального огуддя на ниві Каменяревого слова.
В першому з них Іван Франко постає відвертим виразником націоналістичного світогляду з потужною державотворчою проукраїнською домінантою, де він піддає остракізму московсько-польський чи ще будь-який інший шовінізм у відношенні до своєї нації і, вочевидь, його заклик «Не пора, не пора, не пора // Москалеві, ляхові служить…»[11] ніби виогранився в чітку сентенцію Декалогу українського націоналіста – «Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації».
Присвята Івану Котляревському «Великі роковини» – це згусток потужної націоцентричної енергії Каменяра, тут чи не кожна строфа поеми перегукується із засадничими націоналістичними Декалогом і гімном. Як перший пункт заповіді українського націоналіста – «Здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї» переплітається із закликом Франкового героя гетьмана Богдана Хмельницького – «Згинем, браття, або вгору // Піднесем свободи стяг…», «Або ляжем головами, або виб’єм ворогів»[12], так і приостання позиція організаційного матрикулу – «Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави» синхронізує «великороковинське»:
«Лиш борися, не мирися
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь»[13].
А фінальна кода Каменяревої присвяти зачинателю нової української мови і літератури з адораційною присвятою Україні словами теперішнього нашого національного гімну – «Довго нас наруга жерла // Досі нас наруга жре // Та ми крикнім: Ще не вмерла, // Ще не вмерла і не вмре»[14] детермінує смислову аналогію оунівського гімну:
«Доволі нам руїни і незгоди,
Не сміє брат на брата йти у бій,
Під синьо-жовтим прапором свободи
З’єднаєм весь великий нарід свій».
Дещиця Франкових творів ніби уприявнює наше сьогодення і, попри більш як столітню давність, належно актуалізує минувшину. Так, тридцять третій вірш циклу «Тюремні сонети» звернений до соціального укладу імперської Росії, антицивілізаційні вихиби якої було добряче помітно навіть із тодішнього підавстрійського закордоння:
«Росіє, краю туги та терпіння,
Чи ж не такий ти час проходиш нині?
В тривоги й самолюбія пустині
Позабивались старші покоління»[15],
та ще й неабияк актуальні в теперішніх реаліях трагічних протистоянь на сході нашої держави:
«Тремтить вся сила краю, як заклята,
А тим часом на лютий бій за волю
Летять малії діти-голуб’ята,
Кістьми лягають у сніжному полі»[16].
Ліро-епічним реквіємом долучаються до попередніх розмислів Франкові передноворічні спогадування полеглих борців за волю, тим самим апелюючи до наших сучасників з вимогою належного пошанування сьогочасних героїв-захисників України:
«Злічім, брати, і тих борців за волю,
що сей рік в бою правім полягли,
вшануймо пам’ять їх святов сльозою
і на политій кров’ю їх земли
за їх слідом, за провіднов звіздою
ідім туди, куди вони ішли…»[17].
Тодішнє колоніальне становище Галичини в складі Австро-Угорської імперії було сповнене жорстких викликів суворих суспільних реалій. У вірші «Галичино, думай о собі сама!» Іван Франко зображає не тільки змаргінізоване закрайсвіття нашої західноукраїнської землі на тлі європейського цивілізаційного простору, але багато чим нагадує насущні формально-приязні, замішані на удавано-стурбованій заквасці прагматичні стосунки із змеркантилізованим західним світом перед лицем загрозливих східноімперських вітровіїв:
«Розбурхались води, розлилися ріки
І ниви, і села руйнують навіки, –
У краї й куточку сухого нема –
Вже голод шириться й зараза тифозна, –
А з Відня газета зве офіціозна:
Галичино, думай о собі сама!»[18],
тоді як найменші загрози внутрішньоєвропейській безпеці витворюють повсюдносвітній «гевевт» як у сучасні Франку часи, так і в теперішній Європі:
«Колись, як мадярський люд в повені гинув,
Ми слали рятунок синам Шегедину, –
Від них тепер помочі ждати дарма!
Як Мурчія гибла, – ми й там були звані, –
Днесь з Угор рятунку не жди ні з Іспанії, –
Галичино, думай о собі сама!»[19],
що нагадує поетично-інвективний аналог Олександра Олеся про «мовчачу Європу»
«Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала»
Сконструйований за контрастним принципом Франків Пролог із поеми «Мойсей», попри припочаткові мінорно-настроєві нути національного безвихіддя, – пролонгується високорегістровим ідейним пророкуванням реалізації державотворчих сподівань українців:
«Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі»[20],
подібно ж і як в заключних акордах нашого національного гімну – «За Карпати відіб’ється, згомонить степами, // України слава стане поміж народами» чи ж «Соборна українськая держава // Вільна, міцна від Тиси по Кавказ» відповідно націоналістичного маршу.
Іван Франко – великий національний письменник, наставник і натхненник українців, ревний утверджувач національної ідеї, він звертає увагу на наші сучасні суспільні проблеми, радить, вчить любити свою Україну та повсякчас бути на сторожі захисту Волі свого українського народу.
- Франко І. Зібрання творів: У 50-и томах. – К.:Наук. думка, 1976. – Т.45. – С.404.
- Там само.
- Гатчінсон Д. Культурний і політичний націоналізм. – Націоналізм: антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С.655.
- Франко І. Зібрання творів: У 50-и томах. – Т.1. – С.61.
- Франко І. Там само. – С.201.
- Франко І. Там само. – Т.1. – С.22.
- Там само.
- Там само. – С.24.
- Франко І. Там само. – Т.1. – С.66.
- Там само – С.68.
- Франко І. «З вершин і низин» (1893). – С.69-70.
- Франко І. Великі роковини. //Дніпро. – 1990. – № 5. – С.114.
- Там само.
- Там само – С.115.
- Франко І. Зібрання творів: У 50-и томах. – Т.1. – С.167.
- Там само.
- Франко І. Там само. – С.293-294.
- Там само. – С.382.
- Там само.
- Франко І. Там само. – Т.5. – С.202.