13-го січня, напередодні свята святого Василя, у великому залі Коломийського Народного дому відбувся вечір-спогад «Я приходитиму, коли мене уже не буде», присвячений 105-ій річниці Дня Народження великого майстра сцени і кіно, актора і режисера Коломийського театру, одного з провідних акторів Київської кіностудії ім. Олександра Довженка, виконавця головної ролі у культовому кінофільмі «Захар Беркут» Василя Симчича.
На жаль, у світі кіно і театру Василя Симчича знають менше ніж його побратимів із т. зв. групи «романтичного кіно» Івана Миколайчука, Івана Гаврилюка, Костянтина Степанкова та інших. Тож ведуча дійства керівник літературно-драматичної частини Коломийського театру Ольга Руданець з подивом прочитала у «Вікіпедії», що Василя Симчича величають «заслуженим артистом України», хоча при житті держава не надала йому такого звання. Тому пані Оля подумала, що автор публікації не міг припустити, що такий заслужений актор і режисер як Василь Симчич, не міг не бути «заслуженим». «Він став народним улюбленцем,- наголосила ведуча, – і тих титулів, які надають акторам, йому замало».
Про Василя Симчича написано сотні публікацій, створено документальні фільми, надруковано цікаві книжки, зокрема його племінниці мистецтвознавця Романни Затварської «Я приходитиму, коли мене уже не буде», доцента Інституту культури Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Марії Ігнатюк «Безсмертя Беркута»,члена-кореспондента Національної академії наук України Ростислава Коломійця «Феномен Коломийського театру. Практика ймовірностей», де цілий розділ присвячено Василеві Симчичу.
Василя Симчича називали своїм «батьком» Іванко та Марічка Миколайчуки, «аристократом духу з головою біблейського пророка і глибокими очима мудреця» Іван Гаврилюк, «велетом українського духу» і «борцем з провінційністю» Микола Симчич, «яскраво індивідуальним, самобутнім, неймовірної працездатності і одержимості в роботі, величним з народною мудрістю, дуже гнучким актором» Леонід Осика, «актором, вартим дивізії» сотенний ОУН УПА Мирослав Симчич – Кривоніс, «майстром перевтілення» Оксана Затварська. « Над ним завжди височіла світлим ореолом харихма його таланту. І це справді було щось неземне, одухотворене. Воно прочитувалось в його постаті, ході, рухах, бесіді… А ще якась надзвичайна людяність, яка горнула до себе молодих»,- написав у передмові до книжки «Безсмертя Беркута» Дмитро Чеборак, директор Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича, Заслужений артист України.
Згадали на урочистості і про трагічну сторінку з життя Василя Симчича, коли в 1947 році він був ув’язнений червоними «визволителями» і ледь не загинув коли йому та його побратимам – представникам творчої інтелігенції Коломиї енкаведистські душогуби-лікарі ввели тифозну вакцину. Тільки троє залишились живими : директор гімназії Олексій Ковбус, письменник Іван Білинкевич та актор Василь Симчич, бо здогадались, що вакцина смертельна і висмоктали її один одному. Ті ж заручники, які сподівались, що, вірні клятві Гіппократа, лікарі не можуть вчинити такого злочину, померли протягом двох днів. Так був знищений цвіт коломийської інтелігенції. Цю подію вперше описав я (М.С.) у моїй публікації «Слово про Василя Симчича» ( «Новий час», 21.01. 1995 р.), а в 2011 році Роман Іваничук у романі «Вогненні стовпи».
Своїми спогадами про Василя Симчича поділились: син актора Зіновій Симчич, провідний актор Коломийського театру, котрий гідно продовжує справу батька, мистецтвознавець Марія Ігнатюк, композитор Михайло Тимофіїв, дочка Оксани Затварської Заслужена діячка мистецтв України Ярина Курило, фізик, поет і журналіст Микола Симчич прочитав свій вірш «Сцена, або небесний монолог актора», присвячений Василеві Симчичу,Заслужена діячка мистецтв України, керівник ансамблю «Покуття» Дана Демків, актор Коломийського театру Захар Новицький. На урочистості були присутні колишній мер Коломиї і екс-посол України в Грузії Ігор Довганюк, композитор і піаніст Олександр Козаренко, актори Коломийського театру, численні шанувальники таланту Василя Симчича.Вертеп пластунів так майстерно виконав щедрівку, що З. Симчич прямо на сцені вручив дитячому колективу грошову винагороду. Дійство продовжилось і на фуршеті, вишукано влаштованому сином ювіляра З.Симчичем та його дружиною Наталкою, де, зокрема прозвучали гуцульські мелодії, майстерно виконані на сопілці М.Тимофіївим та гуморески «Регіт» і «Мат-родіна камунізма» Миколи Симчича у авторському виконанні.
Божественним рефреном пам’яті, світлом, що наповнює серця і душі любов’ю до Гуцульщини, до України, до всього світу, лунають слова Василевого приятеля і кінорежисера Еміля Лотяну: «Василь Симчич був і залишається одним із найкращих акторів нашого часу, людиною рідкісної краси, справжнім сином Карпат. Будемо його пам’ятати і любити як і раніше». Звання Заслуженого улюбленця Мельпомени присвоїв Василеві Симчичу народ, і воно віками яскраво сяятиме на небі української культури.
Микола Симчич
СЦЕНА, або Небесний монолог актора.
Світлій пам’яті кіноактора і режисера Коломийського театру, мого стрия Василя СИМЧИЧА.
Мені однаково чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Ккраїну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
ЇЇ, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені…
Тарас Шевченко
Стоїчно поглядаю із небес:
А хто є хто, а хто – ніхто на світі.
Франко, сарака, гавкав, наче пес,
А я зі сцени закидаю сіті…
Дрібнота, кілька, де-не-де пстружок…
І раптом – велелюддя на Майдані!
Там подружились лицар і дружок,
Дівча, студент і гонорова пані.
І ми кричали з Миколайчуком:
«Героям слава! Україні слава»!
А беркути гумовим канчуком
До смерти забивати мали право.
Яке блюзнірство «беркутами» звать
Карателів, садистів, яничарів.
Коли продажна політична «знать»,
Тоді й народу не минути чварів.
Мій Беркут на екранах – мудрий клич:
«Громадою тримаймося, горяни!
Діянням честі землю возвелич –
Не пахолки, а плем’я полум’яне»!
Була то не держава, а гарем,
Де злодійню «тітушки» підпирали.
І стала сцена Божим Вівтарем,
З якого до народу промовляли
Князі, гетьмани, славний наш Кобзар
І Каменяр, і січове стрілецтво,
Герої Крут, нескорений Базар,
Свободи одчайдушне молодецтво.
Упівці вийшли, сотник Кривоніс –
Мої найкращі друзі-побратими.
А в мене сцена – то надійний кріс
Із ролями – набоями святими.
Скорботно плине кача крізь роки
По тій Тисині, що стікала кров’ю.
Моя ж крилом торкнулася рокит –
Господь велів каратися любов’ю.
І в гурт наш романтичного кіно
Поповнення прийшло – «Небесна сотня».
Ми з ними поріднилися давно,
Щоб не зіяла небуттям безодня.
Наш дух, мов скеля в Києві постав,
Коли орда посунула зі Сходу.
Час боротьби, час істини настав
Для Всесвіту і нашого народу.
Єднаймось, браття, будьмо, як одно
Супроти окупанта-супостата.
Це вже не гра, і це вже не кіно –
До бою всім потрібно нині стати.
Цей бій клекоче в душах і в умах:
Ознака розпанаханої ери.
Повзе війна в безумстві і в трунах,
І янголами стали волонтери.
Мов зірка непогасна мій театр
Промінням слави обрії умиє,
Щоб зігрівало полум’я від ватр
Весь світ гуцульським сяйвом Коломиї.
Березовам доземно уклонюсь,
Де я пастушив вівці і корови.
За рідний край я Господу молюсь –
Спорідненість по духу і по крови.
Стоїчно поглядаю із небес:
А хто є хто, а хто – ніхто на світі.
Франко, сарака, гавкав, наче пес,
А я зі сцени закидаю сіті…
Микола СИМЧИЧ