Олександр Вакуленко
У цьому році виповнюється 350 років, від тоді, як Батурин став столицею Лівобережної України.
Українське козацтво, не закріпивши досягнення, здобуті під час воєнних компаній у часи Хмельниччини, створенням могутньої незалежної держави – впливового гравця на політичній мапі Європи, почало втрачати ініціативу, що мало фатальні наслідки для України, яка опинилася на узбіччі історичних шляхів.
Особливо загострилася ситуація після того, як Московія та Польща, підписавши Андрусівський договір, поділили між собою українські землі. У відповідь обурена козацька верхівка на Старшинській раді в Чигирині 1668 року ухвалює рішення про об’єднання України в одну державу під протекторатом Туреччини. На жаль, у козацькому середовищі звичною справою було не так дбати про власну державу, як обирати на свою голову чергового покровителя. Невдовзі гетьману з Правобережжя Петрові Дорошенку вдається поширити свій вплив майже на все Лівобережжя. Залишивши на тій території наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, Дорошенко повертається на правий берег. Але доля відвернулась від українців. Не витримавши тиску з боку промосковськи налаштованої старшини та відчувши загрозу з боку численного московського війська, Многогрішний погоджується на повернення Лівобережної України під зверхність московського царя. Звернення Дорошенка до Многогрішного із закликами діяти разом проти ворогів України виявилися марними. У березні 1669 року у Глухові козацька рада у присутності московського князя Григорія Ромодановського обрала Многогрішного гетьманом Лівобережної України.
Місцем резиденції Многогрішного стало місто на березі ріки Сейм – Батурин. Так 350 років тому, після необачного кроку Многогрішного, внаслідок якого козацька Україна знову поділилася на дві гетьманщини, Батурин став столицею Лівобережної України.
Лише через два роки почалося зближення Многогрішного і Дорошенка. Довідавшись про це, генеральна старшина таємно схопила Многогрішного у Батуринському замку і відправила його на розправу до Москви.
Новим гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Самойловича, який тримав булаву довгих 15 років, поки його місце не зайняв Іван Мазепа. Життя усіх трьох гетьманів Лівобережної України завершилося трагічно. Самойлович та Многогрішний померли в далекому Сибіру, Мазепа – на території, що перебувала у той час під владою Туреччини.
Трагічною виявилася й доля Батурина, перетворене у попелище військом Меншикова.
У часи, коли Іван Мазепа розпочав боротьбу за відновлення незалежності Української козацької держави, місто вважалося неприступною фортецею із чималим запасом боєприпасів та продовольства. Захисникам Батурина вдалося успішно відбити атаки війська Олександра Меншикова. Увійти у місто агресори зуміли лише після зради наказного прилуцького полковника Івана Носа, який повідомив ворогам про таємні підземні ходи Батуринської фортеці. Проникнувши у місто, карателі здійснили акцію, яку зараз називають методом випаленої землі. Полягли тоді тисячі українців. Серед споруд неушкодженим залишився лише будинок колишнього генерального судді Лівобережної України Василя Кочубея, який писав доноси про плани Івана Мазепи Петру 1… ,,Крови людської в місті й передмісті було повно, калюжами, а село Гончарівка, де раніш жив Мазепа, стало чорним полем’’, – записано в Чернігівському літописі про Батурин.
Тарас Шевченко змалював подію, що сталася 2 листопада (13-го за новим стилем) 1708 року у містерії ,,Великий льох’’:
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних… Коло мене
І сестра, і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали.
Минув час. Знову у Батурині розташувалася гетьманська резиденція. Цього разу – Кирила Розумовського, який сподівався відбудувати місто, але реалізувати свої плани йому не вдалося. Піднятися до того рівня, яким був за Івана Мазепи, Батурин так і не зміг.
Починаючи з 1990 року, на початку літа, Батурин поринає у вир подій, головними персонажами яких стають козаки. Щороку, у червні, тут відбувається ,,Свято козацької слави’’. У листопаді вшановують жертв трагедії 1708 року. 1993 року створено історико-культурний заповідник ,,Гетьманська столиця’’, що зараз має статус Національного.
У наш час Батурин взагалі не впізнати. За Президента України Віктора Ющенка у колишній гетьманській столиці проведено масштабну реконструкцію. Із небуття постали Покровська та замкова Воскресенська церкви. Відновлені Цитадель Батурина, гетьманський будинок та скарбниця. Реставровано палац Кирила Розумовського (архітектор – Чарльз Камерон. 1799-1802 рр.). У центрі Батурина встановлено пам’ятник Гетьманської слави. У цій скульптурній композиції зображено п’ять гетьманів – Дем’ян Многогрішний, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик та Кирило Розумовський, – діяльність яких пов’язана з Батурином.
Запам’яталися слова Віктора Ющенка під час урочистого відкриття цього пам’ятника у 2009 році. Він побажав, щоб це святе місце стало одним із могутніх осередків духовного єднання українців ,,навколо нашої спільної історії, спільного погляду в майбутнє, навколо ідеї творення незалежної української європейської держави’’. Справді, Батурин – це земля особлива, свята у своїй історичній трагедії. Це – місце очищення нашої совісті, місце самоусвідомлення тих, хто ще блукає у лабіринтах пошуку життєвої позиції. Саме тут, на місці масової загибелі людей, які прагнули бути господарями на своїй рідній землі, з’являється усвідомлення, що омріяну, здобуту величезними зусиллями незалежність українці повинні оберігати як свою найсвятішу цінність.
Фото автора
