КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.
Автор: © Юлія Водько, 17 років,
місто Київ
****
Свище чорний знак негоди,
Вабить в даль туманна путь.
Боже військо знищує народи,
Йде війна, а люди ждуть.
Йде тисячі, сотні років,
Безборонних безликих літ.
Під потопом мільйонів кроків
Йде війна і міцніє лід.
Йде без сонця і без свободи.
Йде, бо і з нею йдуть.
І ітиме з усіми доти,
Доки там її ще десь ждуть.
****
Молоко у сонячній кишені.
Сонячна кишеня молока.
Хтось кричить: «Вона без стелі,
Надто твоя темрява тонка!»
Ще уранці йшла босоніж
Не зважала: люди – безліч їх.
Крок ступила, бачить – голі ж
Ноги, а ще більш серця у них.
Напилась би кришталевим блиском
Сонця – та нема над нею.
Підвела б сувору риску
Кров’ю, та чиєю?
****
Надворі ранок… Соловей щебече.
Привітно сонце землю оглядає.
Проміння тихо гріє мої плечі,
Мене, малу, до пісні закликає.
Вкраїнська пісня… Скільки тут печалі,
І сліз, і смутку, тихої журби.
Нещасну долю в спів переливали
Для порятунку, та не для ганьби.
Знайшли у серці іскру, що палає,
Горить, не тліє істинним вогнем.
Народна пісня душу окриляє,
Буяє квітом під рясним дощем.
****
Світить сонце на нас. Та не гріє.
Чорна хмара затьмарила світ.
Воля прадідів ледве зоріє.
Хто врятує із полум’я бід?
Той, хто сонця на небі не бачив?
Не чував соловейка в гаю?
При долині калина хай плаче,
Бо втрачає родину свою.
Як посміли брати споконвіку
Поламати калину красну.
І нема ворогам нашим ліку,
Що звели в темний морок весну.
Та боротися є у нас сила,
Бо негода зріднила думки.
Ми відірвем врагам чорні крила
І зупиним криваві струмки!
****
Горить. Не згасає. Пече.
Наче кров закипає у жилах.
Рана. Кров. Неначе мечем
Зла зміюка серця простромила.
Знову темрява. Біль. Мерехтіння.
З уст блаженно тече молитва.
Знову крик відчайдушний. Сумління –
Це ж іще незакінчена битва.
Це Майдан. Це Небесні очі,
Закривавлені, дивляться в душу.
Це зірки, що чекають ночі,
Це гіганти, що скелі рушать.
****
Сто героїв, котрих не забудем ніколи.
Ваші очі є скрізь: на Майдані, у школі.
Ще вогонь не погас, котрий ви запалили,
В небесах ваші зорі для нас засвітились.
Сто героїв, чиї вчинки варті молитви.
Сто мечів, які викресалися з битви.
Сто сердець, які вміли любити й світити.
Сто птахів, що у пам’яті будуть жити.
Тяжіла в думах тиха та розмова
З росою вранці, з місяцем вночі.
І колихала трави ніжна колискова.
Дрімала Леся в мріях живучи.
Ти світлом пролилася у майбутнє,
І як не важко йти вперед тепер.
Сміялись вороги, та все на кутні,
А ти ішла у бій, немов сапер.
Палав огонь в очах, і крок ставав твердішим.
«Ні, не для того я своїм мечем
За правду, волю билась, щоб пізніше
Вмивалась Україна кров’ю і плачем»
Прийшлося поступитись злій годині:
Здіймались в небо сотні журавлів,
Лиш ти служила, Лесю, Україні ‒
Землі цій рідній прадідів й батьків.
Волинськім краю і Надстир’я росам
Завдячуєш перлинами пісень.
Стежкам життя і мудрості покосам
Плекала мову рідну день у день.
Міцна, мов кремінь, вилита зі сталі,
Ти стільки стріла на своїм шляху.
Ти жінка із найтоншого кришталю,
Як спомин, серцю завдала гріху.
Душа живе, вона ніколи не старіє.
Відлуння звуків, посміху і гри.
В поезії вона лиш молодіє,
Небесним сяйвом лине догори.
Твоя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала.
А ми, вкраїнці, твої щирі люде,
В польоті з нами ‒ твої два крила.
Червона лава. Жар. Облава
Глибока річка. Переправа.
Пече лице, згорає серце.
Йому давно знайоме все це.
Як хочеться усе забути.
Хоча б на мить у сни пірнути.
В пустелю сонця з головою,
Щоб залишитися собою.
Остання плівка. Стерся спогад.
Але пульсує в жилах здогад.
Так може серце скам’яніти,
А як з таким на світі жити?
Остання куля вже у скроню,
І серця стук згорить в долоні.
Зворотній відлік, чверть секунди…
Лунає постріл…Тихо всюди!
****
Якщо світ запалає вогнем,
Квітами стануть твої руїни.
Ми проллємось над ними дощем
На вільних крилах своєї країни.
Якщо сонце все спалить дотла
Й пожере нас сріблястим попелом ‒
Віра залишиться лиш в молитвах,
Кинутих викликом нашим зопалу.
Якщо правду задушать кривавою бурею
І не дадуть на останок дихнути,
Ми згоримо чи воскреснем обурені, ‒
Стане цей час нам вогнем спокути.
Якщо все, що лишилося нам, ‒ це вірити,
То збудуймо державу, яку ми хочемо!
Бо зійде урожай, якщо зерна сіяти,
І Тараса слова стануть знов пророчими
****
Ти чуєш, як говорить Україна
В обіймах білосніжної весни?
Бо наша мова ніжна, лебедина
І справді древні всі її пісні.
Вона багата, жвава і красива.
Вона п’янить, дурманить, спокушає.
Вона, мов Діва, світла і щаслива,
Сама до слів мелодію шукає.
Ти чуєш, що говорить Україна,
Про що шумлять, співають всі ліси?
Ти відчуваєш, хоч ти ще дитина,
Що справді вічні мови голоси.
****
Перетнути межу закону
Стати в’язнем своєї совісті
Загорітися мрією
Врятувати світ і себе.
Де знайти нові сили
Для важливих подвигів
Долаючи величезні відстані
У пошуках себе.
Розкривати істину
Під пильним оком ворога
І не втратити холод розуму
Готуючись до війни.
Бачити з віддалі
Свого супротивника
Не піддатись спокусі
Влучного, але поспішного
Першого пострілу.
Запам’ятати як заповідь
Перше слово миру
Скаже той лише
Хто страждав від війни.
І ніколи собі не дозволити
Зробити помилку
У тактиці свого життя.