(пам’яті учасника руху Опору Д. Д. Барковського)
Юрій Заіка
доктор юридичних наук, професор, м. Київ
Про українське підпілля у м. Кременчуку, хоча більшість його учасників були розстріляні німецькими окупантами, багато років можна було говорити лише пошепки. Рідні, які намагалися отримати відомості про долю арештованих родичів у відповідних офіційних інстанціях, отримували чемні за формою і неправдиві за змістом відповіді про відсутність будь-якої інформації про ці трагічні події.
Уперше про діяльність організації українських націоналістів під час німецької окупації обережно написав відомий краєзнавець доктор історичних наук Л. І. Євселевський у книзі «Кременчук у роки Великої Вітчизняної війни» (1993): «В окупованому Кременчуці діяла організація українських націоналістів (ОУН). Члени організації підтримували зв’язок з Рівно й іншими містами Західної України. Відтіля надходила література. В краєзнавчому музеї, де працювали керівники організації, відкрили виставку „Україна в 1917-1918 рр.‟. В центрі вітрини був Четвертий Універсал Центральної Ради, українська національна символіка, портрети діячів Центральної Ради. Їх діяльність, спрямована на відродження національної свідомості, не відповідала інтересам окупантів. Гестапо вживало заходи проти оунівців. У 1942 році заарештували К. Й. Корольчука – директора музею, Д. Барковського – наукового працівника, М. Щепанського — редактора газети „Дніпрова хвиля‟» [ 1 ].
Мій дід, Дмитро Давидович Барковський, народився 4 липня 1907 р. у мальовничому селі Андріяшівці, що на лівому березі річки Сули на Полтавщині, у багатодітній родині Давида Федоровича Барковського і Харитини Спиридонівни Литовки.
У 1928 р. закінчив Кременчуцький педагогічний технікум і почав учителювати у школі сільської молоді села Пустовойтово Глобинського району Полтавської області. Проте, коли активісти почали ходити по хатах і забирати «надлишки» хліба, Д. Барковський, якого залучили до «активу» як сільського вчителя, відмовився брати участь у таких «заходах». Про можливий арешт його попередила донька «класового ворога» (колишнього поміщика) М. І.Ткаченко, яка працювала разом із ним у школі. Д. Барковський змушений був покинути рідну домівку і виїхав на Донбас, де також почав учителювати у Вітківській вечірній робочій школі 2 ступеня на Донеччині. Пізніше був призначений директором цієї ж школи. Проте туга за рідним краєм не залишала його.
У листі до дружини Борковський писав: «Увечері я люблю дивитися у той бік, де заходить тепер сонце, бо там мій рідний край… Там в селі біля гайку стоїть хатка у садку. Там живе моя славна ковалівна (дружина була із поважної сім’ї сільських ковалів − Ю.З.), ясна моя зіронька, квітка, чарівниця моя, там ти раю мій любий, милий, привітний ясний… Та боязно, лячно стає, як почуєш хвилюючі тривожні погані чутки, що йдуть з рідних місць і здумаєш, що там пекло розводять, і валять мій любий рай, неволять там „оті‟…[7].
У середині 30-х років Д. Барковський із дружиною і донькою переїжджають із Донбасу в Кременчук до батька, який усе своє життя пропрацював на міській пошті. Д. Барковський починає викладати українську мову і літературу у Крюкові (село Садки), а пізніше переходить на роботу у Кременчуцький краєзнавчий музей, де займається інвентаризацією експонатів і готується до його відкриття.
Д. Барковський був освіченою людиною, добре розумівся на українській історії та поезії, любив живопис. Був палким прихильником Олександра Олеся. Заохочував дітей до віршів. Вчив есперанто і вважав, що ця штучна мова допоможе зблизити людей. У побуті розмовляв вишуканою українською літературною мовою.
Доньку назвав Мирославою, а сина – Олесем. Підготував оригінальну українську абетку та їздив зі своїм проектом до Наркомату освіти УРСР.
Як зазначав один із свідків на допиті у слідчого СМЕРШ у 1944 р.: «О том что Барковский был ярым националистом утверждать можно было точно… Сам он всегда разговаривал на украинском языке» [5, арк. 32−33].
Любив музику. Ще до війни придбав скрипку і самотужки навчився на ній грати. Вдома мав багато різних книжок − Т. Шевченка, І. Франка, І. Котляревського, Павла Грабовського, Марка Вовчок, М. Гаршина, Д. Мамина-Сибіряка, «Робінзона Крузо» Д. Дефо, «Історію України» М. Аркаса, теку ілюстрацій до творів М. Гоголя, альбом репродукцій Ф. С. Богородського та ін. Завжди був чисто поголений. Полюбляв вишиті сорочки, а взимку ходив у чумарці. Був, як і його батько, вегетаріанцем.
Часто їздив до Полтави, де зазвичай зупинявся у родичів. Під час 15-денного семінару підвищення кваліфікації учителів української мови і літератури, який проходив у липні 1940 р. у Полтавському обласному інституті удосконалення вчителів, потоваришував із багатьма колегами.
Після початку війни і відновлення роботи краєзнавчого музею Д. Барковський був призначений його директором, а потім науковим співробітником історичного відділу, у склад якого входила і кімната мистецтв. У музеї організовувалися тематичні виставки, присвячені історичним подіям української історії, революції 1917−1918 рр., Четвертому Універсалу Центральної Ради, оформлено стенд із книжками і цитатами із творів Т. Г. Шевченка, стенди окремих персоналій – С. Петлюри, Є. Коновальця, Миколи Міхновського (кий вперше обґрунтував концепцію і принципи створення незалежної Української держави) [5, арк.12].
Працівники музею виступали з лекціями у товаристві «Просвіта».
Д. Барковський підтримував стосунки із режисером місцевого театру Федором Терентійовичем Мітіним. У театрі були поставлені п’єси «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Безталанна», «Поворот до Європи» [6].
На початку війни німці за певних умов звільняли полонених радянських солдат, насамперед українців. Барковський брав участь у роботі відділку Червоного Хреста, сприяв звільненню військовополонених, які мали родини в околишніх селах (Пузиково, Майбородівка, Пустовійтово Глобинського району Полтавської області), розшукував їхніх родичів, оскільки умовою звільнення було те, що родичі і сільські старости брали їх на поруки. Серед звільнених − мешканці села Пустовойтово Глобинського району Полтавської області Довгаль Володимир Григорович, Кругляк.
У своїх починаннях Д. Барковський знаходив підтримку у дружини – Ольги Григорівни, і сестри – Марії Давидівни, які також були вчителями, а Марія за часів німецької окупації працювала у міській управі.
Осередок українських націоналістів у краєзнавчому музеї складали колишні вчителі – Кіндрат Йосипович Корольчук, виходець із Західної України, який до війни працював вчителем хімії. У музеї був спочатку завідувачем художньої майстерні, а потім його призначили директором музею замість Д. Барковського. Як прихильник національної української ідеї К. Корольчук притягувався по справі Спілки української молоді, але, покинувши місце постійного проживання, уникнув арешту.
Негативно сприймав нові німецькі порядки і колишній директор Кременчуцької школи № 9 Іван Дорофійович Цимбал, надзвичайно ерудована і інтелігентна людина, яка ще до війни користувалася великим авторитетом у місті. Під час тимчасової окупації Цимбал працював у музеї старшим фотографом. У художній майстерні виготовлялися символи української незалежності – тризуби, фотографії українських діячів епохи революції – Петлюри, Скоропадського, Коновальця, а живописцями (так називалась посада) також малювалися їхні портрети, які потім рпоширювалися навколишніми селами серед старостів.
«Активными участниками, вернее, проводниками националистических идей в гор. Кременчуге были кроме Барковского и Корольчука также редактор местной украинской националистической газеты „Днепрова хвыля‟ Щепанский…;‟Барковский часто уходил в газету „Дніпрова хвыля‟, где сотрудничал». [5, арк. 32 ]. Із Михайлом Щепанським, своїм однолітком, Д. Барковський підтримував тісні стосунки, був постійним дописувачем газети. Як свідчать публікації газети, вона стала справжньою трибуною українського національного руху і самостійницької думки. Саме за допомогою М. Щепанського Д. Барковський збирався здійснити свою давню мрію – розпочати видання українського дитячого журналу [5, арк. 30−31].
«В столе у него (Барковського Д. – Ю. З.) можно было заметить литературу националистического содержания, так, например, воззвания, манифесты, брошюры, изданные каким-то националистическим обществом в г. Ровно и др. западных городах» (5, арк 30). Колись узимку увечері додому до Д. Барковського зайшов якийсь галичанин у зеленому військовому однострою, змарнілий і дуже застудженій. У нього була невеличка, але важка скринька, бо в ній був друкарський шрифт. Він заночував, а вранці, як згадував син Барковського – Олесь, батько дав цьому чоловіку мої дитячі санчата, і вони цю скриню кудись повезли. Після арештів в музеї під час обшуку знайшли «чистий папір газетного формату» [5, арк. 7].
Очільники газети «Дніпрова хвиля» − редактор М. Щепанський, начальник відділу української пропаганди міської управи (Якимець), начальник міського відділу народної освіти (Й. І. Швидь), директор краєзнавчого музею, директор театру були безпосередньо пов’язані один з одним по роботі і добре знали один одного. Так, заступник бургомістра і редактор «Дніпрової хвилі» (після арешту М. Щепанського) Василь Тарасов був учнем дружини заввідділом народної освіти і секретаря управи Йосипа Швидя і перебував з ним у дружніх стосунках.
Проте діяльність українських націоналістів, які претендували на створення самобутньої держави із своєю історією і культурою, була не до вподоби німцям.
25 листопада 1941 р. у наказі Служби безпеки зазначалося, що з огляду на те що «рух Бандери підготовив повстання з метою створення незалежної України, всіх прихильників руху Бандери на місцях заарештувати і після ретельного допиту як злодіїв таємно ліквідувати» [3, с. 99].
Репресії почалися із редакції газети «Дніпрова хвиля» наприкінці лютого 1942 р.; 19 лютого вийшов останній номер газети, де відповідальним за випуск було вказано М. Щепанського.
У донесенні начальника поліції безпеки і СД від 20 березня 1942 г. № 183 вказано «8 березня 1942 року була арештована група прихильників Бандери у Кременчуці» [2, с. 556].
У березні 1942 р. в Кременчук прибув один із членів похідних груп і організатор осередків ОУН в Східній Україні Євген Стахів. Після того, як він випадково зустрів на вулиці секретарку редакції «Дніпрова хвиля» Цибулю і дізнався від неї про арешт редактора газети В. Щепанського, Петра Олійника, Надії Мойсеєнко, всього 15 осіб, він намагався попередити про небезпеку арештів тих, хто був ще на волі. Попередив Черненків, які жили біля махорочної фабрики. Як зазначає Є. Стахів: «Ще були в музеї наші люди, наказав їм сидіти тихенько і припинити активність. Добре, що їх ніхто не знав, то й не зрадили» [4, с. 109].
Здається, хвиля арештів обминула краєзнавчий музей, але ні. На початку серпня 1942 р. гестапо робить спробу арештувати І. Цимбала. Проте Цимбал під час арешту вчинив опір і був убитий разом із дружиною і паралізованою тещою (в окремих джерелах згадують його матір, а не тещу).
Д. Барковський передчував небезпеку. Він поділився з дружиною своїм невтішним передчуттям: «Вже горить», − а в день арешту залишив дома годинника.
6 серпня 1942 р. гестапо арештувало директора музею К. Й. Корольчука, наукового співробітника Д. Д. Барковського і фотографа музею Г. Фесенка; останнього звільнили через дві години. Після п’ятигодинного допиту повернулася на роботу і екскурсовод музею Олена Рікман.
У будинку Д. Барковського також провели обшук. Як згадувала донька Барковського − Мирослава, коли вже німці заходили у двір, мама дала їй пакунок, там були листівки, і сказала віднести його до річки (поруч з двором була річка Крива Руда). («Мені було дуже страшно, коли я проходила повз німців»). Після обшуку у родини забрали всі більш-менш цінні речі, фотографії. Дружина Д. Барковського, яку також допитували у гестапо, згадувала, що у кімнаті допитів на підлозі були заюшені кров’ю рештки вишитої сорочки, яку носив її чоловік, та розкидані вибиті зуби…
Пізніше Г. Фесенко, який був у одній камері з арештованим Барковським і Корольчуком, і якого звільнили того ж дня, розповідав: «было видно, что их не должны были освободить, так как сильно били их там,.. они лежали в гестапо в полумертвом состоянии…» [5, с. 12]. А 9 серпня, коли дружини Д. Барковського і К. Корольчука принесли у в’язницю передачі, знайомий поліцай ( його пізніше самі німці розстріляли за щось напередодні свого відступу) сказав, що б передачі більше не носили, бо вже нема кому…
За два роки гітлерівської окупації в Кременчуці було розстріляно понад 97 тисяч військовополонених і цивільних. Коли місто звільнили від німецьких окупантів у вересні 1943 р., тракторці розгортали рови, в яких були закопані загиблі. Серед десятків тисяч замордованих дружини Барковського і Корольчука не змогли віднайти останки своїх рідних….
Після арешту Щепанського редактором газети було призначено Василя Захаровича Тарасова, члена комісії по перегляду і збереженню літератури у бібліотеках міста, який і працював на цій посаді до серпня 1942 р., а з 1 квітня 1943 р. був призначений заступником бургомістра Кременчука. Невдовзі у квітні 1943 р. він був заарештований німцями і засуджений на рік ув’язнення [5]. Завідуючого відділом української пропаганди при міській управі Якимця, у віданні якого знаходився музей, після початку арештів змістили з посади і перевели секретарем сільської управи в с. Демидівка. Невдовзі в цьому селі і у с. Власівка, звідки Якимець був родом, німці заарештували двадцять чоловік.
Є. Стахів згадував про розгром кременчуцького підпілля: «Від нього в мене залишилося тяжке враження. Там гестапо жорстоко розправилося з нашим підпіллям…»
Одна із невідомих сторінок історії Організації українських націоналістів в Кременчуку − це історія про зраду організації. Є. Стахів називав зрадником наступника редактора газети «Дніпрова хвиля», який очолив редакцію після арештів і пізніше підписувався в газеті як «Дніпров»
Призначений після арешту К. Корольчука директор музею І. Ф. Білявський, із яким я мав розмову вже після його реабілітації у 1994 р. (Білявський був засуджений у 1944 р. на 10 років «за контрреволюційну діяльність». До речі, Білявський зазначав, що під час допитів, які проводив слідчий СМЕРШ, до нього не застосовувалися незаконні методи вибивання свідчень: «Ніхто і пальцем не зачепив») вважав, що організацію видав фотограф музею Фесенко, якого Д. Барковський вважав провокатором. Окремі свідки по справі під час допитів у 1944 р. вважали, що зрадником був заступник голови міської управи Якимець, з прізвищем якого пов’язують масові арешти сільських вчителів; називали також співробітників музею, які виявили на ґанку замасковані листівки, які Д. Барковський привіз із Полтави. Називались і прізвища тих, хто із страху, кар’єрних міркувань, користі, особистих неприязних стосунків міг стати на шлях зради. Свої міркування висловлювали і родичі загиблих − дружина Д. Барковського і донька К. Корольчука.
На жаль, в окремих публікаціях, присвячених кременчуцькому руху Спротиву, містяться фактичні помилки. Так, не був арештований і розстріляний гестапо учитель А. Ф. Демиденко, який викладав методику грамоти і рідної мови для учителів молодших класів на курсах вчителів Кременчуцького району і, вірогідно, не мав стосунку до організації. Не піддавався репресіям з боку німців і заввідділом міської освіти Й. І. Швидь, який помер на 96 році життя. Не був керівником підпілля і І. Ф. Білявський, якого призначили директором музею після арешту К. Корольчука і Д. Барковського. З’являються нові відомості. Так, вже реабілітували засуджених наприкінці тридцятих років «за контрреволюційні злочини» колишнього бургомістра Кременчука О.О. Алєя і редактора «Дніпрової хвилі» В. З.Тарасова…
Остання трагічна сторінка історії кременчуцького підпілля залишається ще не дописаною.
А правнука Дмитра Давидовича Барковського назвали Дмитром…
Джерела та література:
- Євселевський Л. І. Кременчук у роки Великої Вітчизняної війни: До 50-
річчя визволення Кременчука від німецько-фашистських загарбників. – Кременчук, 1993. – 44 с. - Косик Володимир Україна і Німеччина у другій світовій війні. Париж-Нью-Йорк-Львів. Наукове товариство ім.Т. Г. Шевченка у Львові. 1993. – 670 с.
- Літопис Української повстанської армії в світлі німецьких документів.Кн.3 : з червня 1941 – травень 1943 р. Ред Петро Й. Поточний. Вид. УПА. 1991. Торонто. 272 с.
- Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. Київ:Рада, 1995. — 320 с.
- Архів УСБУ по Полтавській області. Справа 18342.
- Архів УСБУ по Полтавській області. Справа 17717.
- Домашній архів сім’ї Барковських.