В Пісках осінь 

Борис Гуменюк

В Пісках осінь 
глибока наче свіжа двометрова вирва від снаряду 
акурат під гойдалкою на дитячому майданчику
зовсім близько від того місця де сиділи наші пацани 
побиті осколками вікна в квартирі на четвертому поверсі 
в домі на лінії вогню
в домі де давно нікого немає 
переломлюють місячні промені 
спалахують у світлі розривів снарядів
з темені вихоплюються дивні тіні
наче люди що одне одного кохають
рухаються назустріч одна одній 
предмети оживають 
може й справді родина повернулася 
і все ще колись тут знову може бути
ілюзія того що тут після всього можливі люди
можливе життя.

Якоїсь миті здається 
що це не вітер колише фіранками 
а хтось куди матеріальніший
перегортає сторінки сімейних альбомів 
дитячих зошитів в косу лінійку
сторінки улюблених книжок 
витріпує хідники з балкону 
торохтить на кухні начинням 
лагодить заіржавілі крани у ванній кімнаті 
кому не було куди їхати
кого не було кому забрати
чиясь душа продовжує існування
в самотині 
неприкаянно
шукає іншу душу
чи себе.

Самотній чоловік – останній мешканець квартири – 
загинув ще в липні 2014-го
відтоді в чотирьохповерхівці на три під’їзди 
ніхто не живе.
Дві літні бабусі із сусідніх будинків
після кожного масованого обстрілу влаштовують перекличку
щоб з’ясувати скільки їх живих на районі ще зосталося
а це може бути по три-чотири рази на добу
(нові традиції з початком війни швидко приживаються)
цього разу до діда вони не докричалися 
старий не обізвався
жінки здогадалися
все
доведеться йти.

Прийшли
заледве дочовгали на горішній поверх
підняли з підлоги ікону Богоматері
яка впала зі стіни разом зі стіною
обтерли від штукатурки кінцем фіранки
поклали небіжчику на груди
загорнули тіло в простирала
яких вдосталь знайшлося в понівеченій вибухом шафі
пів дня волочили сходами вниз до того місця 
котре ще недавно було входом у парадне
неглибоку яму викопала тут таки.
Коли починався обстріл жінки покидали роботу 
щоб хутчіш заховати до підвалу
два рази бігали 
хоча яке там бігали? – шкандибали 
спершу від мін
потім від градів
за час війни 
жінки безпомилково навчилися розпізнавати чим б’ють
по виходу по прильоту по звуку
але того дня таки поховали чоловіка 
просто тут на прибудинковій ділянці
в сутінках
де дружина покійного 40 років поспіль плекала грядку
вирощувала найкращі в околиці айстри і чорнобривці
якій поталанили померти від старості 
за рік до війни.

Осінь наче цуценя покинуте край дороги на Карлівку
плаче до неба з прифронтової куряви і туману 
цуценя надто маленьке щоб знати про бога
а зустрівши воднораз людину 
не хотіло б знову зустрітися з людьми.

Птахи збираються у зграї
цуценя хоче у небо разом з птахами
але Господь на дав йому крил
Він не придумав нічого кращого
як вкласти долю тварини в руки людей.

Дарма 
усі ми помиляємося
замість притулків і лікарень
яких однакого на всі не вистачає 
варто збудувати церкву для тварин
на відміну від людей вони заслуговують кращого:
всі заслуговують кращого 
окрім людей.

Тим часом мій фронтовий товариш 
записався до осені волонтером
інший мобілізувався до зими санінструктором
третій пішов до весни добровольцем
до літа вони всі стануть безіменними солдатами
я теж мушу так багато всього встигнути
у мене так багато обов’язків
аби побути собою часу практично не залишається
хоч бери пропадай безвісти
що я тут роблю 
не пригадую
здається я хотів укласти Євангеліє від птахів.

«Тут живуть люди»
«мін немає»
написи білою учнівською крейдою 
на посіченій осколками стіні
«амінь»
не згадаю що це означає 
мабуть «цілься»
так: «цілься» 
наступною буде команда «вогонь».

За видноколом догорає осінь
цуценя вмовкає
тиша 
віє холодом
лягає на повіки
білий попіл зими.