Андрій Мельник — полковник армії УНР, військовий і політичний діяч, один з найближчих соратників Євгена Коновальця.
Організатор формації Січових Стрільців у Києві. З 1938 року — голова Проводу ОУН. Був в’язнем німецьких концтаборів, а з 1945 року перебував в еміграції.
Про те, чим жив, із ким спілкувався та які ідеї плекав Андрій Мельник, журналістці «Громадського радіо» Мілі Мороз розповів історик Олександр Кучерук, завідувач музеєм Української революції 1917−1921 років.
«Андрій Мельник народився 1890 року, у невеличкому селі Воля Якубова на Галичині. Але це село було одне з найпередовіших в українському сенсі. Наприклад, досить частим гостем певного періоду в домі Мельників був Іван Франко. Ну, не до кожного ходив Іван Франко в гості, а до Мельників ходив. Його батько, Атанас Мельник був дуже активною людиною. Він, коли став сільським головою у відносно молодому віці, викупив єдину в селі корчму, і перетворив її на товариство „Просвіта“. Там була бібліотека, хори, гуртки, і так далі. Отакий у нього батько був», — розповідає Олександр Кучерук.
За його словами, мати і батько Андрія рано померли від туберкульозу. Ліки від цієї хвороби винайшли лише після війни, а тоді це було повільне згасання і смерть. Андрій і сам мав слабке здоров’я, йому робили дві операції на легенях. Молодий Мельник закінчив гімназію на відмінно, вступив до Віденської вищої школи і з початком Першої світової війни пішов у Січові стрільці.
«Його організм був все-таки ослаблений, там, коли він навчався, свідки розповідали, що він уже не міг бігти, і його друзі несли на руках. Але він не кидав. Стан його здоров’я дозволяв не йти в армію, але він пішов у Легіон Січових стрільців, став там сотником», — стверджує історик.
«Влітку 1916 року на фронт приїхав майбутній австрійський імператор, а на той час ерц-герцог Карл, який потім став імператором Австро-Угорщини. Військовиками, які відзначилися, він вручав нагороди. Серед інших він вручив медаль за Хоробрість і Андрію Мельнику. Але чимось йому ця людина заімпонувала, щось йому таке розказала, ми не знаємо, але він знімає свою імператорську шаблю, і вручає Андрію Мельнику. Міг би якомусь німцю чи австрійцю — ні, він нагородив цього русина. Медаль міг отримати кожен, а шабля була одна імператорська, і її отримав саме Андрій Мельник».
Олександр Кучерук відхиляє усі твердження про те, що Мельник чи Бандера воювали на стороні гітлерівців. За його словами, участь в батальйонах, підпорядкованих Вермахту була вимушеним кроком, аби пройти вишкіл для боротьби за незалежність.
«Українські сили намагалися використовувати будь-які можливості для відродження української державності. «Ролланд» і «Нахтігаль» були спеціальними диверсійними загонами, вони готувалися Вермахтом, точніше Абвером, це була своєрідна еліта. Коли з’являлася можливість отримати для українців таку підготовку, це робилося. Нам необхідні були військові кадри. Тому спеціально посилали українців у Французький легіон, посилали їх у Фінляндію. Та ніхто не збирався воювати за Німеччину. Власне потрібна була підготовка», — зазначає Олександр Кучерук.
За «Ролландом» і «Нахтігалем» стояли бандерівці, а за батальйоном Сушка — мельниківці. Славу і імідж Бандері вже зробили пізніше, і в основному це зробили радянські спецоргани, вважає історик.
«Для німців було однаково, що Бандера, що Мельник, що Бульба, що Левицький. Яка різниця? Це підтверджується тим, що всі вони, врешті-решт опинилися в таборі Заксенгаузен, сиділи у в’язниці в сусідніх камерах».
«Буквально тільки почалася війна, практично вся ОУНівська верхівка була арештована. Усі очільники сиділи у в’язниці, і тільки наприкінці війни їх випустили. Тобто, персонально вони не могли діяти, але структура ОУН діяла: згадаймо 30 червня, згадаймо Українську національну раду в Києві, того ж Ольжича чи Олену Телігу. Потім пізніше партизанську і напівпартизанську боротьбу, із якої потім сформувалася УПА. Це власне була та сила, яка була підготовлена ОУН. Мельник і Бандера створили цей рух, і цей рух став самодостатнім. І навіть те, що вони знаходилися в ув’язненні, не перешкоджало діяльності створеного ними».
Бандера був заарештований у 1941 році, а Мельник − у 1944 році. За словами Олександра Кучерука, перед Заксенгаузеном Андрій Мельник деякий час перебував у в’язниці в Альпах. Там було близько 35 в’язнів, серед них був прем’єр-міністр Франції, начальник поліції Італії, Вітельсбахи (монархи, які колись володіли і керували Баварією).
«До цього товариства „найстрашніших ворогів Німеччини“ був віднесений Андрій Мельник. Я хотів би показати, яке було ставлення до нього, і рівень його значимості в тій політичній ситуації. Його відносили до найнебезпечніших. У Заксенгаузені в сусідній камері сидів, наприклад, столяр Ельснер, який готував свого часу замах на життя Гітлера».
«Коли німці побачили, що їхня політика була безглузда, в тому числі й щодо українського питання, вони витягли з концтаборів українських діячів, які там утримувалися. Зокрема Мельника, Бандеру та інших, і запропонували їм створити Український національний комітет, який би десь думав про державну незалежність, але допомагав би німцям. Коли Андрій Мельник на першому ж етапі переговорів сказав: «Наші умови такі: Німеччина визнає право і можливість України на державну незалежність». Німці сказали, що цього обіцяти не можуть, і на цьому все закінчилося».
«Ті протистояння, які привели до утворення двох організацій, були проаналізовані, усім стало зрозуміло, що була допущена помилка. У 1957 році, перебуваючи у США і Канаді, Андрій Мельник виступив із програмою створення світового конгресу об’єднання українців. Була створена спеціальна група, яка почала шукати компроміси між всіма українськими групами всього світу. На жаль, Андрій Мельник не дожив до цього часу, у 1967 році відбувся цей конгрес, який, власне реалізував ідею Андрія Мельника».
Євген Коновалець і Андрій Мельник були одружені на сестрах Федак.
«Вони були свояками, були на „ти“, але у листах писали „Ти“ з великої літери. Їхні дружини мали вищу освіту, знали багато мов і допомагали у справах. У Андрія Мельника дітей не було, у Євгена Коновальця був один син, але він помер до війни», — додає історик.
Сам Андрій Мельник помер у Люксембурзі у 1964 році. Там і похований.
Олександр Кучерук запрошує усіх, хто хоче знати більше, до Музею Української революції 1917-1921 років, який знаходиться у Києві, на вул. Володимирській, 57.