Тарас Головко
У 1995 році Леонід Андрієвський разом із мистецтвознавцями Вірою Свєнціцькою і Василем Отковичем був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка за художнє оформлення воістину раритетного видання − альбому «Українське народне малярство ХШ-ХХ століть».
Унікальний за своїм змістом і втіленням видавничий проект засвідчив, що Леонід Андрієвський як обдарований художник-оформлювач на піку дизайнерської творчості майстерно розкрив витончений та дивовижний образний світ і найтонші художні нюанси мистецьких творів минулих епох.
Буквально через три роки йому було присвоєно звання «Народний художник України», після чого у Леоніда Андрієвського розпочинається докорінно новий життєвий період – він стає на чолі власної справи, на партнерських засадах засновуючи приватне видавництво «Криниця».
Нинішнього року виповнюється двадцять років «Криниці», яка за складних економічних умов, на відміну від багатьох осередків видавничої справи, не лише не збанкрутіла і не розгубила потенціал, а завдяки професійному й творчому керівництву Леоніда Андрієвського впродовж двох десятиліть спромоглася закарбувати найвищі прояви української культури у сотнях книг, створених справжніми майстрами друкованого слова.
‑ Пане Леоніде, Ви два десятки років очолюєте редакційний колектив видавництва «Криниця», якому за цей час вдалося випустити у світ низку високохудожніх видань, присвячених життю і творчості генія українського народу – Тарасу Григоровичу Шевченку. Наскільки відповідально для будь-кого з вітчизняних видавців збагачувати сучасну Шевченкіану новими книгами?
‑ Справді, видавництво «Криниця» було зареєстроване 1998 року. У різні періоди книговидавничої діяльності змінювалися історичні реалії, принципи висвітлення життя і творчості Великого Кобзаря, але найголовніше місце у «Криниці», як раніше, так і нині, посідає Шевченківська тематика. Мені, як одному з провідних фахівців сучасного українського книжкового мистецтва, безпосередньому свідку й активному учаснику цих процесів, так само як і кожному творчому працівникові редакційного колективу «Криниці», є що розповісти цікавого. Видання, художньо опрацьовані моїми колегами, без перебільшення ставали неоціненним набутком вітчизняної культури.
‑ Хотілося б уточнити, чи є видавництво, очолюване Вами, правонаступником тієї україномовної «Криниці», що існувала на початку минулого століття в Києві?..
‑ Так, її співзасновником був відомий в українських колах видавець і журналіст Сергій Григорович Титаренко, який крім «Криниці» (проіснувала з 1911 по 1920 рік), мав дотичність до педагогічних журналів «Світло» і «Вільна Українська Школи», виконував обов’язки головного редактора видавництва «Книгоспілка» у 20-х роках. Після того, як Титаренко був репресований у справі «СВУ», вся його видавнича діяльність була згорнута. Знадобилося 78 років, щоб уже в незалежній Україні постала нова «Криниця». Сьогодні фактично продовжується давня справа криничан, котрі пішли у безсмертя… І нам, нині сущим, потрібно кликати до вічної слави і краси тих, хто нині творить хліб, хто будує міста і села, ростить сади і ліси, виховує дітей, хто лікує, годує, одягає – з любов’ю, з добром, із надією. Жива вода живого слова то вичерпується, то знову прибуває у нашій «Криниці». Як співають українці: «Многая, многая літа – во здравіє, во спасеніє!» – із такими побажаннями передаємо ми нашим читачам кожну книгу «Криниці»…
‑ Ще до роботи в «Криниці» як складалася ваша кар’єра і відбувалося становлення як художника-дизайнера?
‑ Мій творчий шлях, як художники книги, розпочався у видавництві Національної академії наук України «Наукова думка», до речі, заснованого видатним українським сходознавцем і поліглотом, академіком Агатангелом Кримським. Пропрацювавши в ньому п’ятнадцять років на посаді завідувача відділу художнього оформлення, намагався утвердитися насамперед як художник книги, який має на меті розвивати традиції українського книговидання, відкривати для себе нові обрії творчості. У своїй мистецькій діяльності поєднував рушійні проблеми та найхарактерніші риси художньої культури передусім своїми творчими здобутками, заперечувати які було важко. Намагався внести у стандартні методи оформлення наукової літератури творчу вигадку, оригінальні художні елементи. Це було з успіхом втілено в таких раритетних на сьогодні книгах «Наукової думки», як «Словник гідронімів України», «Нове в археології Києва», «Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ–ХІІІ веков», «Древний Киев» та інші видання.
‑ Пригадую ще одне рідкісне видання «Наукової думки», яке без перебільшення є окрасою кожної приватної бібліотеки. Маю на увазі «Український портретний живопис першої половини ХІХ століття», автором якої є відомий мистецтвознавець Валентина Рубан. У реквізитах цього альбому зазначено і Ваше прізвище…
‑ Це видання вважаю справжнім успіхом у моїй творчій кар’єрі. В ньому я виступив як автор сценарію, режисури макета та оформлення книги. В «Українському портретному живописі…» Тарас Шевченко постає видатним портретистом з його універсалізмом творчої індивідуальності. Звертаючись до романтичного образу, Шевченко-художник розкриває харизму і неповторні риси характеру людини з вродженим талантом.
‑ Випуск видань мистецької тематики тоді також перебував у орбіті Ваших інтересів?
‑ Безперечно. Пригадую на початку 80-тих у видавництві «Мистецтво» вийшли друком фундаментальні видання – «Крізь віки. Київ в образотворчому мистецтві ХІІ−ХХ століть», де вперше яскраво були представлені твори українських, російських, голландських, польських, французьких, німецьких художників, пов’язані зі стародавнім містом. «Музей західного та східного мистецтва в Києві» та «Одеський музей західного та східного мистецтва». Ці ошатні альбоми були видрукувані на зарубіжній поліграфічній базі, що дало змогу втілити багато задумів. На цьому ж рівні мріяв оформити видання присвячене Українському музею образотворчого мистецтва. Розпочинаючи роботу над цим унікальним видавничим проектом, я прагнув використати в оформленні унікальну і водночас найбільшу колекцію українського мистецтва − живопис, графіку, скульптуру, що зберігалася в приміщенні, збудованому в Києві за проектом знаменитого українського архітектора Владислава Городецького. Як відомо, в музеї експонувалися унікальні колекції з археології, етнографії, образотворчого мистецтва, живопису, графіки, скульптури і художніх промислів. У музейній діяльності на той час брали активну участь визначні діячі української культури – Микола Біляшівський, Олександр Лазаревський, Микола Мурашко, Адріан Прахов, Вікентій Хвойка, Данило Щербаківський. Був переконаний, що в альбомі необхідно передусім відзначити виняткову роль музею у справі збирання творів Т.Г. Шевченка, що вперше були виставлені на огляд публіки у 1911 році. До речі, сьогодні тільки фахівці знають, що з 1924 року аж до 1964 року музей мав назву Всеукраїнський історичний музей імені Т.Г. Шевченка. У 1936 році від музею був відокремлений історичний відділ, який став основою Українського історичного музею. Там зберігалися твори українських художників, твори Тараса Шевченка, зокрема, «Портрет М. Максимовича», «Автопортрет» 1860 року. Але здійснити цей проект так і не вдалося. Головний редактор видавництва «Мистецтво» Ніна Прибєга замовила мені цю роботу, передала навіть упорядкування, але часи змінилися, виникнули трудності з фінансуванням.
‑ Якщо повернутися до «Криниці», то цікаво дізнатися, як відбувалися пошуки видавництвом власної ніші на вітчизняному ринку книгодрукування?
‑ Свою творчу діяльність «Криниця» розпочала з капітальної праці «На спомин рідного краю. Україна у старій листівці» 2000-го року видання. Творчий колектив у складі упорядників Михайла Забоченя, (саме його колекція лягла в основу видання), Олександра Поліщука, Володимира Яцюка та мене як автора сценарію, режисури макета і художнього оформлення. Значення для України цього видання важко переоцінити. Україна постала красою і багатством в історичній, культурологічній, етнографічній сферах, майстерно відображених на старих поштових листівках. Цей альбом-каталог став досить вичерпною ілюстрованою енциклопедією давньої української листівки, яка, без перебільшення, не має аналогів у світовій філокартії (філокартія – від грец. слів: «люблю» і «папір»; колекціонування ілюстрованих, поштових листівок – ред.). У ньому представлено й описано понад сім тисяч давніх і рідкісних ілюстрованих, кольорових і чорно-білих поштівок, на яких відображено природу, людей, села і міста, історичні події та культурні надбання України. Всього через мої руки пройшло близько двадцяти тисяч листівок! Вважаю, що видання цінне своїм багатющим матеріалом для істориків, мистецтвознавців, художників, літераторів, музикознавців, музейних працівників, краєзнавців, етнографів, архітекторів, навіть політиків. Альбом-каталог містить у собі вступну частину, що складається із шести розділів, один із яких має назву: «Тарас Шевченко: поет, художник, символ України». Тут представлено понад тисячу Шевченківських листівок. Найдавніша з відомих листівок з портретом Тараса Шевченка датована 1898 роком.
‑ А які з подальших видань «Криниці» можна вважати візитівками видавництва?
‑ Відзначив би такі видання, як «Мистецькі роди України. Кричевські і українська художня культура ХХ століття. Василь Кричевський» В. Рубан-Кравченко, «Не забудьте пом’янути… Щевченківська листівка як пам’ятка історії та культури 1890–1940» Володимира Яцюка, яка вийшла у видавництві «Криниці» двічі 2004 і 2008 роках. «На межі ІІ-ІІІ тисячоліть. Художники Києва. Із древа життя українського образотворчого мистецтва. Живопис. Графіка. Скульптура» та «Розмай Незалежної України. Художники Києва. Українське образотворче мистецтво 1991–2011 років. Живопис. Графіка. Скульптура» обидві автор-упорядник Вікторія Андрієвська тощо. В цих виданнях я також автор сценарію, режисури, художнього оформлення та макету. «Пісенний вінок. Українські народні пісні з нотами» в упорядкуванні Андрія Михалка, «Шевченкова Криниця. Збірник афоризмів із творів Тараса Шевченка» в упорядкуванні літературознавця Володимира Дорошенка. Ці та інші видання «Криниці» збагачують сучасну Шевченкіану, популяризують ім’я Тараса Шевченка не лише в Україні, а й у світі.
‑ Знайомлячись із Вашою біографією, відкрив для себе, що Ви перебували у складі Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, коли його очолював академік Іван Дзюба. Якими спогадами можете поділитися про роки співпраці з видатним українським літературним критиком?
‑ Насамперед сузір’ям письменників і митців, яких тоді Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка відзначив найвищою державною нагородою у гуманітарній сфері під головуванням Івана Дзюби. Це Іван Білик, Борис Нечерда, Юрій Шерех, Євген Пашковський, Ігор Римарук, Сергій Якутович, Михайло Слабошпицький. Перелік творців, улаврованих високим ім’я Кобзаря, можна продовжувати і продовжувати.
У пам’яті зберігається і літературно-мистецький проект «Бібліотека Шевченківського комітету», започаткована за ініціативою Івана Дзюби при підтримці тодішніх членів Шевченківського комітету, і який розпочав свою ходу з книжки «Політ крізь бурю» Миколи Бажана, приуроченої до ювілею видатного українського поета і перекладача і видану у видавництві «Криниця». Очолив видавничу раду «Бібліотеки…» прижиттєвий класик сучасної української літератури Павло Загребельний. З легкої руки Івана Михайловича у серії видань «Бібліотека Шевченківського комітету» у рамках колишньої програми «Українська книга» (нинішнього року назву і зміст програми буде змінено у зв’язку з реорганізацією) побачили світ понад 90 видань із прозовими, поетичними, публіцистичними та драматургічними творами лауреатів Шевченківської премії різних років. Лише у «Криниці» під логотипом «БШК» вийшли друком книги Володимира Сосюри «Всім серцем любіть Україну», Андрія Малишка «Далекі орбіти», Платона Воронька «Повінь», Володимира Базилевського «Вертеп», Дмитра Луценка «Усе любов’ю зміряне до дна», Павла Тичини «Золотий гомін», Віталія Коротича «Від першої особи. Вибране».
‑ Не можу не згадати ще один оригінальний видавничий проект, започаткований «Криницею» на початку 2000-тисячних, − енциклопедичний довідник «Шевченківські лауреати»…
‑ На сьогодні це справді надзвичайно рідкісний енциклопедичний словник (наклад налічував усього 2 тисячі примірників), «Криниця» тричі його перевидавала. Минулого року, на жаль, видавництво не змогло випустити четвертий (доповнений) за ліком довідник через відсутність фінансування бюджетної програми «Українська книга», якою раніше опікувався Державний комітет телебачення і радіомовлення, а нині її реалізовуватиме вже під іншою назвою новоутворений Національний інститут книги при Міністерстві культури України. Додам лише, що незмінним упорядником видання «Шевченківські лауреати» в усі роки був Микола Лабінський, завдяки старанням якого тут міститься великий документальний та історичний матеріал, подаються біографічні відомості, розкриваються основні віхи творчої діяльності лауреатів, висвітлюються творчі здобутки численних представників творчої еліти України. До багатьох статей подано бібліографію про творчість митців, книгу проілюстровано фотопортретами лауреатів, яких нині налічується 640 осіб та 8 хорових колективів. А ще мистецькі видання, які вийшли у видавництві «Криниця», в серії «БШК», а саме: «Скульптор Еммануїл Мисько. Світло і долі» Яціва Мироновича, «Феномен творчості Андрія Чебикіна» Ольги Лагутенко, «Леонід Андрієвський – художник книги. Літопис життя і творчості» Юрія Белічка, «Музичні війни або талан Віктора Гуцала» Богдана Жолдака, «Портрет хору з мозаїки. Маестро Анатолій Авдієвський» Володимира Корнійчука, «Переяславський скарб Михайла Сікорського» Миколи Махінчука. Особливо пишаємося в «БШК» двохтомним виданням «Український альманах щоденників, листів, документів світлин. «Рукопис» під загальною редакцією академіка Івана Михайловича Дзюби, в упорядкуванні Володимира Яковича Стадниченка.
‑ Щороку, в березні, напередодні відзначення Дня народження Великого Кобзаря, відбувається нагородження дипломами новообраних лауреатів Національної премії за участі Президента України. Після цих урочистостей увага до творчості митців, відзначених найвищою державною нагородою у гуманітарній сфері, у медійній сфері, з боку громадськості різко спадає. Як Ви гадаєте, чому так відбувається?
‑ Мені складно до кінця зрозуміти, на яких засадах сьогодні в країні формується гуманітарна політика. Хіба Шевченківська премія не є однією із складових цієї політики, спрямованої на підвищення культурного рівня населення? Спадає, мабуть, тому, що у нас нині у вітчизняному медійному просторі спостерігається, як це не прикро, засилля російськомовного контенту. У 2001 році Іван Дзюба, порадившись з Павлом Загребельним та іншими членами Шевченківського комітету, запропонував створити благодійний «Шевченківський Фонд – ХХІ століття». Рішенням правління цієї громадської організації її головою було обрано мене. Перед «Шевченківським Фондом – ХХІ століття» ставилися конкретні завдання, зокрема, реалізація довгострокових цільових програм, спрямованих на підтримку ініціатив щодо вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка, пропаганду творчості лауреатів Шевченківської премії, надання їм матеріальної і фінансової допомоги, участі у відродженні та пропаганді національних святинь тощо. Пригадую, був започаткований під егідою Фонду Всеукраїнський фестиваль-конкурс дітей та молоді «Шевченко в моєму серці», який підтримало Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка в особі його очільника Павла Мовчана, а ще Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство освіти і науки України, Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, Національні творчі спілки, благодійна організація «Міжнародний інститут театру» та благодійний фонд «Культура України і світу». Це була справжня толока в кращих традиціях українського народу, коли гуртом виконувалася важлива за обсягом і за значенням робота. Можливо, набутий досвід «Шевченківським Фондом – ХХІ століття» у справі популяризації безцінної Шевченківської спадщини стане у пригоді тим ініціативним молодим людям, хто не на словах, а на ділі готовий нести ім’я Великого Кобзаря у близькі і дальні світи.
