До 131 річниці від Дня народження Голови ОУН Андрія Мельника.
Дмитро АНДРІЄВСЬКИЙ
Вже в січні 1942 року українці звернулися до Гітлера з меморандумом, що його підписали: Голова Української Національної Ради в Києві проф. Микола Величківський, Голова Національної Ради у Львові Митрополит Андрій Шептицький, Голова Директорії УНР Андрій Лівицький та Голова Проводу Українських Націоналістів полк. Андрій Мельник. В ньому піднесено протест проти німецької політики в Україні. Відпис того документа подано одночасно до відома представникам нейтральних держав, до котрих українці могли знайти доступ. Ясна річ, що цей виступ українців не міг німцям сподобатися, та вони навіть не завдали собі труда застановитися над піднесеними в ньому проблемами і далі робили помилки.
В такій ситуації Провід ОУН не раз мусів призадумуватися над питанням: а що далі? В травні місяці 1942 року відбулася в Почаєві конференція, на ній розглянено питання спротиву німецьким насильствам та пороблено заходи, щоб його організувати. В місяці серпні скликано з’їзд самостійників у Києві, в якому взяла участь також ОУН. На ньому розглянено загальну ситуацію, перевірено позиції та устійнено плян діяння на майбутнє.
При тій нагоді подано до відома, що Провід ОУН звертався до Розенберга, німецького уповноваженого для всіх зайнятих східніх теренів, домагаючися з’ясувати позиції Німеччини в справах України і вимагаючи злуки всіх українських земель, відмежувавши їх від Росії, тощо. Однак на це звертання не було від німців ніякої відповіді.
Внаслідок насильств німецької адміністрації і війська в Україні став стихійно народжуватися й ширитися партизанський рух. Початків його треба шукати в відділах «Поліської Січі», що під проводом отамана Тараса Бульби-Боровця під час наступу німців боролися проти большевицьких ватаг і боронили перед ними мирну людність. Організація Українських Націоналістів помагала «Поліській Січі», висилаючи туди старшин і втримуючи при ній постійного свого представника. Німців тоді на Поліссі було малувато, бо вони, прямуючи на Київ, оминали лісову глушу й болота. Але треба було готуватися до зудару з ними, ОУН старалася перевести партизанські відділи в стан підпільного війська. Ситуація ставала для українців щораз складніша й небезпечніша.
Кінець кінцем політика німців в Україні та опір їй українців довели до того, що обидві сторони стали проти себе на ворожій стопі, бо з 1943 року почалася масова партизанка. Однак поки що німецька влада офіційно не ставила націоналістам закиду, що це вони виновники того роду відносин. А коли в січні 1944 року виарештовано провідних членів ОУН на чолі з полк. Андрієм Мельником та ув’язнено без ніякого суду над ними, то це, може, була несподіванка для декого, та не для націоналістів.
Ось так поведінка німців і постава українських націоналістів вистелили цим останнім шлях до в’язниці.
Арештованих здебільшого затримано там, де їх схоплено під німецькою владою: полк. Андрія Мельника в Відні, Євгена Онацького в Римі, Дмитра Андрієвського в Берліні, Володимира Мартинця і Дениса Квітковського у Львові і т. д. Вкінці їх звезено до Німеччини і майже всіх приміщено у в’язниці Саксенгавзен коло Оранієнбурга, а деяких у Брецу.
При допитах німецькі слідчі головну увагу звертали на вияви діяльности ОУН як цільности, і тільки в рідких випадках підношувано закиди окремим особам, напр. Євгенові Онацькому закидали його виступи в пресі проти політики й поведінки німців, а Євгенові Мацяхові — підслухи ворожих радієвих авдицій для інформації Проводу Українських Націоналістів. Найбільше допитувано, очевидно, Голову ПУН полк. Андрія Мельника. З його записок виходить, що німці цікавилися такими справами; від якого сейфа два малі ключики, знайдені в полковника; чи архіви ОУН знаходяться в засягу німців і де саме; оскільки Євген Онацький і Михайло Мушинський відмовилися зізнатися без дозволу полковника, то чи він готов їм дати такий дозвіл; чому в листуванні членів ОУН, що перебували на терені Райху, вживалися псевда й коди; які публічні проголошення, крім меморандумів, робив ПУН, з яких ясно виявлялося не тільки наставлення проти большевизму, але й зазив до спільної боротьби з ним; де і як виявляла ОУН своє позитивне відношення до СС Дивізії «Галичина».
З опитів інших членів ОУН не виглядало, щоб німці робили якісь закиди окремим особам, як то було з Євгеном Онацьким та Євгеном Мацяхом. Нікого не звинувачували за порушення законів Третього Райху, все зводилося до політичних розходжень між німцями та українцями. Заарештовані українці опинилися неначе в положенні полонених, яким відібрано свободу, щоб вони не могли боронити прав та інтересів свого народу, що опинився під окупацією чужинного війська без виповідження війни Україні. А вже ніхто з ув’язнених не міг почувати себе злочинцем, тільки невільником чужої влади. І це почуття давало їм відвагу глядіти німцям просто в очі.
Бувши заарештованими поодинці, не знали вони, де хто опинився. Замкнені в окремих камерах в’язниці Саксенгавзен, якийсь час чулися вони відтяті від своєї громади і взагалі від світу, щойно з бігом часу поволі стали орієнтуватися та усвідомлювати своє положення. Так було і з автором цих рядків, коли в’язнів почали випускати з камер надвір для проходів. Це дало їм можливість побачити знайомих і навіть, коли не бачила чужа сторона, обмінятися кількома словами з сусідом. І так став я бачити на проходах Михайла Мушинського, Тараса Бульбу-Боровця, а потім Степана Бандеру і Ярослава Стецька. Згодом почав я помічати, коли відкривалися двері від моєї камери перед виходом на прогулянку, що повз моє приміщення проходили полк. Андрій Мельник з дружиною.
Час минав, а в’язні все ще не знали докладно, за що їх туди запроторено і що жде їх у найближчому майбутньому. Але десь так з початком березня (Такий сам час приблизно заподаний у спогадах Євгена Онацького «У вавилонському полоні», Буенос Айрес, 1948, с. 103. Одначе з нотаток полк. Андрія Мельника виходить, що ця розмова відбувалася доволі скоріше, ще дня 11 лютого 1944 року.) викликано декількох в’язнів на подвір’я, і там довідалися вони, що повезуть їх до приміщення гестапо в Берліні на допит-розмову в присутності полк. Андрія Мельника.
Привело їх до тієї канцелярії гестапо, і за якийсь час увійшов туди полк. Андрій Мельник. В арешті він сильно схуд, але поза тим ані в голосі, ані в духовій поставі ув’язнення сліду на ньому не лишило.
Ця несподівана зустріч почалася тим, що гестапівець Вольф виголосив промову. В ній ствердив, що члени ОУН, перебуваючи на території Німеччини, виявили вороже відношення до німців, незважаючи на те, що німці ж борються з ворогами України, большевиками. Він покликувався на публікації ОУН, на всякі летючки за її підписом, що їх ширять між народом члени ОУН. Дійшло до того, продовжував Вольф, що націоналісти ведуть партизанку й саботажну акцію проти німців. Одну з таких летючок він відчитав. Уважав він теж, що ПУН відповідальний за протинімецькі виступи заокеанських українських емігрантів, а це, на його думку, — злочин і зрада. Вкінці скаржився на Євгена Онацького, що не хоче він видати схованих архівів ОУН, і ждав висловлення полковника в тій справі.
У відповідь на те Голова ПУН виразно заявив, що ОУН не погоджується з німецькою політикою в окупованій Україні, і про те одверто заявлено в меморандумах ПУН. І не самому тільки ПУН слід приписувати відповідальність за всі протинімецькі виступи, бо спротив німецькій окупаційній політиці чинить або йому сприяє вся людність України. Не всі летючки видає і підписує ПУН. В атмосфері, що її витворила німецька політика в Україні, такі речі можуть з’являтися спонтанно на низах. А щодо Євгена Онацького — він поступив правильно.
Така відповідь зайвий раз засвідчила твердість і невгнутість Голови Проводу Українських Націоналістів перед насильством німців.
Тут подав я тільки коротку квінтесенцію тієї розмови. Писав я її 28 років пізніше. А що по своєму твердому змісті і сильній формі — хоч і в неволі в гестапо — була вона надзвичайно важлива, відбивала в собі сенс і причину, чому німці виарештували майже ввесь знаний собі провідний актив ОУН разом з його Головою, не від речі буде точніше подати її перебіг так, як накреслив її один з учасників цієї ніби розмови, ніби допиту, списуючи її за свіжої ще пам’яті негайно після звільнення:
«Почалося з того, що Вольф сказав нам предовгу промову, в якій з жалем сконстатував, що Організація Українських Націоналістів, порушуючи всі обов’язки гостинности, до яких примушував би факт перебування на території німецького Райху, не тільки не включилася досі в загальний, спільний для всіх, що живуть у Німеччині, фронт боротьби, але й розвиває діяльність, яку треба визнати небезпечною для самої Німецької держави та націонал-соціялістичної ідеї. І це тим більше дивно й незрозуміло, що спочатку, як здавалося, українські націоналісти розуміли, що большевизм в Україні, той справжній смертельний ворог українського народу, може бути викорінений тільки завдяки нашій славній армії. А тим часом ми констатуємо, що видаються якісь нелегальні цикльостилеві журнали під фірмою ОУН, що не тільки не піддержують нашої антибольшевицької акції, а, навпаки, її всіляко утруднюють, закликаючи народ до партизанки, до ухилу від роботи, до переховування по лісах, до всяких більших і менших саботажів. Ми цього не розуміємо. І ми хотіли б, щоб ви це нам вияснили. Ось, напр., деякі з таких видань. Я зачитаю вам у хронологічній послідовності — в цей спосіб кожному буде видно, як з кожною новою летючкою антинімецький настрій зростає і робиться все більш напасний…
І він почав читати.
А в мене страшно чухався язик. Хотілося вскочити і пояснити, пригадати, як український нарід дійсно чекав у цій війні свого визволителя, як сотки тисяч українських вояків совєтської армії здавалися в полон німцям, надіючись у той спосіб приспішити кінець війни і визволення Укршни, як населення Совєтської України перше зустрічало німецькі війська з хлібом-сіллю і квітами як справжніх визволителів і як потім замість визволення прийшло жахливе винищування та випалювання сіл, депортації і вивіз населення на примусові роботи до Німеччини, як наших полонених винищувано по концентраках, як узагалі замість визволення принесли німці в Україну теорію потрібного їм «життєвого простору», в якому українці повинні були або цілком вимерти, або перетворитися в німих рабів-кріпаків.
Хотілося вскочити і все це йому сказати, цьому дегенеративному гестапівцеві, що тепер так солодко співає і вдає з себе невинного дурника. І хто зна, коли б мені було років з десять менше, я таки, мабуть би, і вскочив, але тепер досвід життя надав мені розважности, і я сидів мовчки, тільки похитуючи докірливо головою, коли Вольф відчитував особливо гострі випади проти німецької політики в Україні.
— Нам незрозуміле таке ставлення з боку організації, що називає себе націоналістичною і як-не-як, а перебуває на нашій території.
І тут його голос нараз стверднув і пошорстнув:
— Ми вважаємо таке наставлення зрадою і людей, що поширюватимуть летючки, будемо нещадно нищити. Але нам цікаво вияснити, яка, власне, відповідальність у тому Проводу.
Полковник відповів спокійно, розтягаючи трохи слова:
— Як ви знаєте, Провід нашої Організації ніколи не погоджувався з тою політикою, яку повела Німеччина в Україні. Ми ніколи не ховали свого осуду цієї політики, і ви, напевно, маєте тексти тих протестів, що за моїм підписом, а також за підписами інших видатних представників українських національних організацій, у тому числі й Митрополита Шептицького, були вислані на адресу Головної Квартири, а також міністра Розенберга…
— Так… Отже, ви хочете сказати, що ці летючки…
— Що ці летючки випливають з загального незадоволення, що його викликає політика…
— І ваша в тому участь?
— Наша участь? Яка в тому може бути наша участь?
— Але ж тут стоїть фірма ОУН…
— На цикльостилі кожний може поставити таку фірму, якої йому захочеться… Наша фірма популярна, тому її вживають. Зрештою, я зовсім не виключаю, що якийсь місцевий відділ ОУН, бачачи загальне становище, виступає на власну руку… Порозумітися з України сюди досить трудно…
— Добре. Але ми, власне, констатуємо, що ваші відділи по всіх усюдах виявляють вороже до нас наставлення. І нам здається, що тут повинна бути якась загальна директива…
Полковник знизав плечима. Але Вольф продовжував:
— От візьмім Онацького. Де Україна, а де Італія, а його наставлення до нас інакше не можна назвати, як ворожим. Ви знаєте його журналістичні виступи… Але коли ми даємо йому можливість виявити свою до нас льояльність, він відмовляється…
Всі вставилися на мене.
— Якщо дозволите, я поясню… — сказав я тоді. Вольф дав згоду.
— Бачите, пане полковнику, — сказав я, — мене було заарештовано і привезено сюди після докладного трусу в моєму домі. Шукали якихось документів, але нічого не знайшли. Пан радник Вольф домагається від мене, щоб я сказав йому, де я сховав свій архів, що ніби є фактично архівом ОУН. На те я сказав панові радникові, що ніякого архіву організації в мене ніколи не було, але було моє приватне листування з покійним полк. Коновальцем, з Вами й іншими провідними людьми українського визвольного руху і що те листування — моя приватна власність, віддавати яку будь-кому не бачу ніякої рації… Зокрема, я не бачу рації віддавати її поліції держави, до якої я ніколи не мав ніякого відношення. А п. Вольф уважає те ворожим актом…
— Яка ваша думка, пане полковнику, — звернувся знову Вольф до нього, — чи Онацький поступив як слід?
Полковник якось зразу випростався, ніздрі носа в нього несподівано роздулися, і він сказав рішуче:
— Так, як слід… Запанувала тиша.
Для мене відповідь полк. Мельника була сама собою зрозуміла, я іншої й не ждав. Але Вольф та інші гестапівці були чомусь здивовані.
— Бачу,— сказав Вольф,— що ми не дійдемо до порозуміння, якого надіялися… Але ми ще до цієї справи повернемося (Євген Онацький. «У вавилонському полоні, спомини». — Буенос Айрес, 1948. — С. 106—110.).
З пізніших інформацій полк. Андрія Мельника виявилося, що до того часу він був затриманий у Ванзе під Берліном, а після цієї розмови-конфронтації вивезено його в гори Форарльберга, де інтерновано його в Гіршегг разом з іншими чужинцями, м. і. з колишнім французьким амбасадором у Берліні Франсуа Понсе. Так полк. Андрій Мельник, як і його дружина, мусіли підписати зобов’язання, що не втечуть з Гіршегг і не будуть вдаватися в розмови з місцевою людністю. До Саксенгавзену привезено його кіяька місяців пізніше. Правдоподібно, щоб позбавити його контакту з західніми політиками, що перебували в Гіршегг.
Також і від нього домагалися слідчі, щоб заподав, де сховані архіви ОУН, бо в них сподівалися знайти докази зв’язків Організації з Америкою і Канадою, тоді ворожими Німеччині країнами. В декого з тогочасної гітлерівської верхівки зродилася думка довести до великого показового політичного процесу проти ОУН, щоб оправдати перед німецьким народом свої невдачі на сході «зрадою і саботажем» українців. Власне в архіві ОУН думали вони знайти потрібні до того доказові документи. Між іншим, такого ж самого враження набрав інший з в’язнів гестапо, інж. Михайло Селешко, в часі допитів.
Залежало гестапові теж і на тому, щоб в’язні ОУН не знали, де перебуває полк. Андрій Мельник, і якнайменше знали про місце перебування одне одного. Перед конфронтацією заборонили їм про те питатися в полк. Андрія Мельника, не дозволили теж говорити йому про себе.
Не пригадую собі, чи то від українців-співв’язнів, що крадьки могли обмінятися кількома словами на проході, чи то з деяких завважень німецької сторожі почали доходити сумні і тривожні вістки. І так одного дня довідався я, що не живе вже Ольжич, Як мене повідомили — повісився він у своїй камері. Але пізніше стало відомо, що його катували, намагаючися дістати від нього якісь відомості. Всі в’язні знали, що десь там у цій в’язниці є окреме приміщення для того роду гестапівських «допитів». Отже, Ольжич став їх жертвою, а щоб сховати той злочин, пущено вістку про його ніби самогубство.
Про смерть Ольжича полк. Андрій Мельник довідався дивним способом. Після перевезення до Саксенгавзену, під час одного з проходів на подвір’ї побачив він на шибці котроїсь з камер напис крейдою. Подавалися там числа камер при назвищах Михайла Мущинського, д-ра Томи Лапичака, Бульби-Боровця, а коло Ольжича — хрестик. Показалося, що це Степан Бандера при помочі дзеркальця побачив на проході полк. Андрія Мельника з дружиною і подав цю відомість таким незвичним способом.
Тим часом події в світі почали розгортатися все ширше, що не могло лишитися без наслідків для українських в’язнів Саксенгавзену. Доходили до нас чутки про те, що коли вже німці втратили Україну, почали шукати якихсь шляхів, щоб зарадити більшому лихові, і намагаються творити антибольшевицький фронт, в якому й українці мали б зіграти поважну ролю. Підходили з тим і до полк, Андрія Мельника, та він зовсім відмовлявся говорити на політичні теми, заявляючи коротко:
— Я тут в’язень, не політик.
Зверталися до Степана Бандери, і він поставив як передумову яких-небудь розмов звільнення всіх українців з тюрем.
Так почали кружляти вістки про можливе наше звільнення. І справді, Степана Бандеру та Ярослава Стецька звільнили 27 вересня, а Стахова й Романа Ільницького — 30 вересня. Нас поки що продовжували тримати далі.
Так прийшов день 18 жовтня 1944 року. Зібрали нас у камері полк. Андрія Мельника, з’явився там і цей же сам Вольф і знову виголосив промову, в нього, здається, була слабість до промов. Цим разом без усяких натяків і запитань зазначив, що хоч наша поведінка супроти націонал-соціялістичної Німеччини була нельояльна й хибна, але, на велике здивування слухачів, і німецька політика супроти українців теж була помилкова на 50%. Тепер німці, казав він, усвідомили собі те, хотіли б направити свої помилки і дати українцям можність організуватися на національній основі. А щоб показати свою добру волю українській суспільності, вони рішилися звільнити з в’язниці членів ОУН і видатніших українців.
І дійсно, ще того самого дня 18 жовтня звільнено полк. Андрія Мельника з дружиною, а на другий день — Євгена Онацького, Михайла Мушинського, Осипа Бойдуника, Костя Мельника, Тараса Бульбу-Боровця, Олега Штуля, автора цих рядків та й інших, що їх в’язнили чи то в берлінських тюрмах, чи в інших деяких місцях, а саме Олексу Бойківа, Михайла Селешка, Анну Чемеринську-Барановську, Володимира Мартинця, дружину Ярослава Гайваса з матір’ю — всіх годі заподати. Одначе декому, як, напр., Євгенові Мацяхові, прийшлося сидіти довше. Цей останній вирвався з концентраку в останній хвилині, коли вже совєтські танки підкочувалися туди.
Ув’язнення членів ОУН разом з Головою ПУН та їх десятимісячне перебування в німецькому полоні кидає яскраве світло на події, що попередили цей факт. А теж і на пізніші, що сталися вже по їхньому звільненні: це ж і ставить їх усіх під знак Саксенгавзену. Як про те вже було зазначено, гітлерівська влада, знайшовшися під час Другої світової війни в критичному положенні, пробувала використати українців у боротьбі проти поляків, а під кінець також і проти большевиків і в тій цілі робила їм деякі пропозиції, як-от підняти повстання проти поляків. Ще більш було їм потрібне таке повстання, коли рішили вони йти походом проти Совєтського Союзу. Але тоді Гітлер уже так зопсув відносини з українцями, що годі було й думати про якусь співпрацю.
Події з часів Другої світової війни, що пов’язані з нашим ув’язненням в Саксенгавзені, становлять те тло, на котрому чи не найкраще вирисовується постать Голови Проводу Українських Націоналістів полк. Андрія Мельника як українського патріота, політичного діяча і, зрештою, як людини. Направду постава його супроти німецького наїзника була гідна і тверда. Своїми зверненнями і меморандумами до чужинних політичних чинників він старався запобігти небезпекам, що нависли над українським народом, та полегшити йому терпіння. Не змінив він своєї постави і після того, як німці його ув’язнили,— ні на йоту не зійшов з позицій українського самостійника і патріота.
Таким Голова Проводу Українських Націоналістів полк. Андрій Мельник увійшов в історію і лишиться в ній як видатна постать своєї Батьківщини-України.