Ніна Головченко
28 лютого 2018 року, у переддень весни, морозного київського вечора в «Кінопанорамі» зібралися насправді небайдужі люди.
Свій документальний фільм про героя АТО Василя Кіндрацького, на дозйомку і монтаж якого пішло більше року часу, представили автор ідеї та сценарію, письменник Борис Гуменюк та оператор і режисер Юрій Пупирін.
І Борис, і Юрій були бойовими побратимами Василя Кіндрацького протягом півроку. Але за цей короткий час у жорстоких умовах війни вони відчули в особі Василя (позивний «Кіндрат») особливу людину: жертовну, патріотичну і відповідальну.
Після загибелі Кіндрата від важкого поранення хлопці мали собі за завдання зібрати документальні кадри з мобільного телефона та фотоапарата Василя Кіндрацького, журналіста за освітою, відвідати його сім’ю у місті Миколаєві Львівської області, поспілкуватися з рідними, друзями, однокласниками, однокурсниками в Коломиї та Львові. А потім пройти бойовими стежками Кіндрата поблизу Бутівки і Пісок у зоні АТО, де стояли добровольці батальйону ОУН. І створити своє кіно про АТО.
У фільмі переплітаються аматорська відеозйомка в зоні бойових дій Василя Кіндрацького (про зброю, побут, обстріли, бойові вилазки і підняття прапора ОУН на найвищій точці на шахті у Водяному − над Донбасом) і кадри з професійної камери Юрія Пупиріна (про вдову Кіндрата Галину, про їхніх посиротілих діток-школярів Ангелину та Ярослава, про родину, про найближчого друга – священника, про першу вчительку і хрещену матір).
Ці дуже різні за якістю та змістовим наповненням кадри поєднують коментарі співгероя фільму Бориса Гуменюка, який розпитує людей про Кіндрата, сам розповідає їм про нього, про його поранення, провідує могилу Кіндрата на Личаківському цвинтарі у Львові і проходить ще раз бойовими стежками побратима: у сірій зоні, серед розбитих хат і сараїв, по залишках колишніх бойових позицій.
З одного боку, автори фільму мали на меті показати типовий образ небайдужого українця, який хотів воювати за кордони України, за її незалежність: таких на початку московсько-української війни 2014-2018 року було дуже багато (наприкінці фільму до фото Кіндрата додається декілька десятків фотографій загиблих в АТО, яких налічується уже понад 2750 осіб). З іншого боку, творці документального фільму показали середовище, у якому формувалася особистість Кіндрата. Він народився в багатодітній працьовитій українській родині, з дитинства знав різдвяну коляду і священника, добре навчався, був дуже активним у школі та інституті, служив в армії, працював, займався громадською діяльністю. Згорьованій дружині все здається, що ось Василь пройшов кімнатою… Діти згадують його як доброго і привітного тата… Сестра плаче, згадуючи, як Василь колядував на Різдво та не цурався родини на Великдень…
Але найголовніше промовляє про Кіндрата його співгерой, Борис Гуменюк: є кому стріляти, є кому в окопах сидіти, а от усе це організувати – таких людей завжди бракує. Кіндратові ж бути відповідальним вдавалося найліпше: він лад наводив і на базі, і у підрозділах, і гарячу «зупу» чи капусняк для бійців міг зварити…
Треба додати, що саме автори фільму, Борис Гуменюк і Юрій Пупирін вирішували питання фінансування зйомок: вкладали власні кошти, долучали волонтерів до справи. Саме їхня небайдужість дала змогу цьому фільмові відбутися без жодної державної копійки.
Серед глядачів теж не було випадкових людей. На прем’єру-реквієм приїхали друзі і рідні Василя Кіндрацького, його бойові побратими, члени Організації українських націоналістів (ОУН), волонтери, журналісти, шанувальники творчості Бориса Гуменюка. Відвідали показ і віп-особи: голова ОУН Богдан Червак, міністр освіти і науки України Лілія Гриневич, письменники брати Капранови.
Органічною інтродукцією до фільму став фрагмент вистави «Блокпост Україна» театру «Дзеркало» (керівник Володимир Петранюк) за творчістю Бориса Гуменюка, у якому прозвучав знаменитий вірш поета «Заповіт».
В унісон до фільму прозвучав і виступ барда Віктора Нестерука, пісні якого є саундтреком до фільму («Ой, чого ж ви, лелеки, прилетіли сюди…»)
Учасники презентації поділилися своїми думками про фільм і про його героя.
Богдан Червак: Василь Кіндрацький був обдарований на особливий магнетизм – він згуртовував навколо себе людей. Це була людина, що сповідувала справжні цінності, саме тому він пішов добровольцем на цю війну. А нині, 28 лютого, виповнилося три роки, як Василь Кіндрацький став членом ОУН: присягу він складав у Бабиному Яру, біля хреста Пам’яті Олени Теліги, до того тримав піст декілька тижнів, на заприсяження запросив своїх рідних із Миколаєва. І саме Василь разом із бойовим побратимом Борисом Гончаром вивісили прапор ОУН над донецькою землею в зоні АТО.
Лілія Гриневич: Мене з родиною Василя пов’язують давні дружні стосунки, що склалися ще в студентські роки. Коли під час війни Василь бував у Києві, ми переглядали разом із ним відео, що ввійшли до фільму, обговорювали проблеми нашої країни і нашого політикуму. Він був небайдужою людиною. І фільм «Кіндрат» − це своєрідний пам’ятник таким українцям. Але насамперед, цей фільм – добра пам’ять дітям Кіндрата про їхнього тата, якого вони згадують і потребують щодня…
Борис Гончар: У зоні АТО, як можна пересвідчитися з цього фільму, дуже високий рівень чесності і чистоти у стосунках. І через те, коли з тієї атмосфери справжньої небезпеки і чесності бійці часом попадають у болото мирного життя, їм дуже важко реагувати адекватно. Через те і трапляються певні конфлікти чи навіть трагічні ситуації. Але я переконаний, що реабілітації треба піддавати не бійців АТО, а тих, хто пороху не нюхав і не знає справжніх викликів нашого життя.
