Валентина Розуменко
Наш герой – командир 1-ї роти, 1-го батальйону, 93-ї бригади Борис ГОНЧАР, позивний «Хохол», родом із Кривого Рогу. Пройшов дві війни: чужу війну в Афганістані та «нашу», неоголошену, на східних теренах України.
Ще в далекі 80-ті повернувся з Афганістану на рідну землю у званні сержанта, маючи за плечима справжній бойовий досвід. Минуло двадцять вісім років і Бориса знову призвали в армію.
Після Майдану мав тверді патріотичні переконання, тому в 2014 році, коли ворожі танки перетнули наші кордони, очікував на повістку. Вона не забарилася, але отримала її мама Бориса й, дуже розхвилювавшись, зателефонувала йому в Київ: «Сину, тобі повістка на війну…».
«Я все ж таки її очікував», – відповів він і відразу поїхав додому, а потім – до військкомату Кривого Рогу. Спочатку був сусідній військовий полігон, де впродовж двох місяців формували батальйон, а Борис проходив навчання з бойової підготовки. Більшість бійців уже відслужили строкову службу, однак, щоб опанувати нову зброю, треба було підучилася та привести себе у відповідну фізичну форму. Такий вишкіл пройшов і командир.
Бійці чекали розподілу, а тут поповзли чутки, що їхній батальйон може залишитися в резерві Генштабу (тобто вони не потраплять у зону ведення бойових дій). Тоді багато хто з бійців роти разом з Борисом написала рапорти з проханням відправити їх на передову, і відтак були переведені в 93-тю бригаду.
На фронт узяли не всіх. Прискіпливий до підлеглих командир Гончар приймав бійців до підрозділу за певними критеріями – передовсім тих, на кого можна повністю покластися. Навіть двох офіцерів не включив у список, вважаючи їх недостойними. Адже на передовій кожен боєць має думати не лише за себе, а й за свого товариша.
Такий це командир – принциповий, правдивий, рішучий, вимогливий, розсудливий, з розвинутим тактичним мисленням. Йому довіряє український солдат, йому вірить наше суспільство, бо він справжній син своєї країни, який уболіває за її нинішню долю та долю майбутніх поколінь. Спираючись на приклади ОУНівців, він виховував у своїх воїнів вірність військовому обов’язку і готовність як забрати життя ворога, так і віддати за рідну землю своє… Не дивно, що за такі переконання і якості ім’я офіцера Бориса Гончара внесено в «Трибунал» ( російську базу даних «/КАРАТЕЛЬ/ГОНЧАР/ відплата настане») як затятого націоналіста.
Ми зі своїми бійцями, – розповідає Борис, – після приїзду в Черкаське об’єдналися з 1-ю ротою 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, коли там готувалися їхати на передову. Упродовж тижня сформували роту. У моєму підпорядкуванні налічувалося 103 бійця. Нам видали БМП і всі ми подались на схід, у Піски. На передову.
Після приїзду побачили, що наші позиції мають жалюгідний стан: ні окопів, ні бліндажів. Бійці спромоглися одночасно воювати та облаштовувати їх. Також займалися побутовими справами. Тоді я навіч переконався, що багато хто з моїх бійців після гомінкого, безтурботного життя не очікував, що потрапить на справжню війну. Що тут, на передовій, стріляють і гинуть люди. До того ж бійці, яких ми замінили, не зорієнтували нас щодо розташування як наших, так і ворожих позицій. Тому спочатку були проблеми. Але ми впоралися.
Ми – це піхота, яка бере на себе основний тягар бою. Головне наше завдання – за будь-яку ціну втримувати свої позиції й допомогти іншим родам військ, що беруть участь у спільних бойових діях.
Із кінця жовтня 2014 по травень 2015 року наш батальйон із кількома добровольчими батальйонами («ОУН», «Дніпро-1», «Правий сектор», «Карпатська січ») утримували позиції в районі Донецького аеропорту і сам аеропорт. Певний час ми тримали оборону лише ротою, я згодом тут вже був батальйон. Велися жорстокі бої. Однак, доклавши максимум зусиль, ми вистояли.
23 листопада 2014 року в Пісках мене поранило. Того дня я із кількома бійцями збирався навідатися до інших позицій, де були великі втрати. Ми ще тільки готувалися до виступу, як раптом ворог перейшов у шалену атаку. Такої навали ми не очікували! Внаслідок артобстрілу наші приміщення було повністю зруйновано, а там перебували поранені бійці. Від пострілів із танка завалилася стіна казарми. Густа завіса диму та пилюки від вибухів піднялися заповнила все приміщення.
Я терміново спрямовував своїх бійців у зруйновану казарму на допомогу пораненим. Ми виносили й переводити їх у неушкоджені приміщення. Йдучи з останньою групою поранених, я отримав сильний удар у спину, від якого упав на землю. Здалося, що зачепив осколок, проте руки й ноги залишилися цілими, тож подумав: пронесло. Однак відчув, як щось тепле потекло по спині. Зрозумів, що поранили. Сталося це опівдні. Мої бійці оперативно спрацювали, і о 14.30 у Селидовому мене вже прооперували та витягли той підступний осколок. Наступного дня гвинтокрилом евакуювали до Дніпра в лікарню, а згодом у шпиталь селища Черкаське.
У січні 2015 року, – веде далі Борис, – повернувся в стрій і продовжив керувати позиціями ротного опорного пункту в Пісках. Весною отримали завдання зайняти нову позицію – шахта «Бутівка». Розташована в Київському районі Донецька, вона була лінією зіткнення між силами АТО й ворожими угрупованнями. Ця невелика територію поруч із залізницею була стратегічним об’єктом, що тоді належав до сфери відповідальності бійців 93-ї бригади.
У травні ми зайшли на шахту. З першого ж дня на собі відчули роботу ворожої артилерії. Неодноразово стикалися з диверсійно-розвідувальними групами ворога. У перші тижні взагалі доводилося відбивати атаки росіян. Відбувалися повноцінні бої з використанням важкої артилерії. І надалі нас регулярно обстрілювали, застосовуючи не лише стрілецьку зброю, гранатомети, міномети, снайперські гвинтівки, а й танки. Тобто й після підписання Мінських домовленостей бої за цю позицію не припинилася. Часто потужні обстріли велися майже цілодобово. На ранок іноді трохи вщухало і з’являлася можливість укріпляти свої позиції – копати окопи, облаштовувати бліндажі. І так день за днем. З настанням сутінків, як за годинником, бойовики знову починали масивний обстріл.
За сто п’ятдесят метрів від наших позицій з того боку залізничного полотна вже починалася ворожа територія. Російські найманці були поруч, іноді підповзали до нас так близько, що можна було докинути гранату. Як на мою думку, ми могли штурмом взяти їхні позиції, але тоді ворог міг би по нас стріляти сміливіше, не боячись влучити у своїх. Найближчу до Донецька позицію шахта «Бутівка» можна порівняти з аеропортом – за масовістю обстрілів та кількістю спроб захоплення. І сама територія нагадувала те летовище – зруйнована обстрілами, а залізобетон вщерть побитий снарядами.
Думаю, тепер для вас буде зрозумілим, чому не всі бійці дали згоду їхати на захист шахти «Бутівка». Вони, зокрема, боялися «котла», в якому нібито вона могла опинитися. Лише двадцять сім осіб пішли виконувати завдання та один взвод із іншої роти – колишні «айдарівці».
У нас ніхто нікого не змушував іти на передову. Такий вибір робили добровільно, за власним бажанням, по-іншому там не можна. При цьому всі мої бійці чітко усвідомлювали, що на передовій ні на мить не можна відволікатися, бо отримаєш ворожу кулю. І слід було дбати не лише за себе, а й за тих, хто поруч з тобою. Там всі готові були йти на неймовірні жертви заради ближнього, там панували взаєморозуміння і взаємодопомога.
– Пане Борисе, що на фронті найбільше закарбувалося в пам’яті?
– Не можу забути той день, коли повернувся в Піски після поранення. Побачене вразило: деякі позиції ворог зрівняв із землею. Зруйнував ущент. Хіба можна забути ті руїни й розгублених бійців? Отже, доки мене не було тут, ворожі артилерійські обстріли не вщухали.
Щодо бійців. Мої хлопці не були готові до тих безперервних, потужних обстрілів артилерії москалів. Навіть незважаючи на те, що поміж них були бійці, які пройшли афганську війну. Цілодобово зусібіч лунають вибухи. Це, окрім іншого, потужний психологічний тиск, який змусив бійців сховатися в підвалах гаражів і тривалий час не виходити на вулицю. А їх продовжували постійно крити із «Градів» і артилерії. Чи може мирна людина уявити той моральний стан бійця? А ще розгубленість зумовило те, що поруч не було офіцерів – усіх їх пораненими відправили в шпиталь.
Я спустився до бійців у підвал, спілкувався з ними, переконував, щоб вийшли на вулицю. Стало розуміло, що вони були вже зломлені морально. Навіть на перекури не виходили, а палили прямо в підвалі. Обличчя аж посиніли, бо не бачили сонця. На них було страшно дивитися. Психіка не кожної людини витримає таке навантаження.
Їх можна зрозуміти, бо стає моторошно, коли ти нічого не можеш удіяти. А на позицію, від якої вже нічого не залишилося, летять і летять з усіх боків міни та снаряди. А ти сидиш безсилий у підвалі… Тому витягнути їх звідти було важко, майже неможливо. Раніше я б і не повірив, що таке може трапитися з чоловіками, які вже пройшли війну.
– Чи можете прокоментувати повідомлення в ЗМІ, що наприкінці 2015 року відбулася зустріч «Мотороли» і командира вашого батальйону «Купола», які потиснули один одному руки. Нібито це сталося в Донецькому аеропорту поруч із будівлею нового термінала, який ще контролювався Збройними Силами України. Там були й представники ОБСЄ. «Купол» нібито сказав, що зараз йде «братська війна» і висловив упевненість, що українські військові і бойовики «святкуватимуть мирову».
– Коли я лежав у шпиталі, то справді стався такий випадок – «Купол» зустрічався з «Моторолою» і зробив зазначену заяву! Бійці моєї роти у повному складі написали рапорти, що відмовляються служити під його керівництвом. Тоді ротою командував мій заступник «Лис», і через цю ситуацію у нього виник конфлікт з «Куполом».
Зауважу, що цей вчинок командира батальйону, м’яко кажучи, не найкращим чином вплинув на бойовий дух підлеглих бійців. На війні потрібно діяти навпаки – тобто демонструвати свій патріотизм і відданість країні та землі, на якій народився. Бо там головне – не втратити бойовий дух.
Мені запам’яталося, як діяв один офіцер із позивним «Аскольд», коли його штаб розбомбило вщент. Тоді ми прибігли на допомогу, а він виходить і впевнено промовляє: «Штаб став ще кращий, бо в нас залишився цілим підвал, де нас не дістануть!». І його бійці почали усміхатися. Ось так, дотепним словом, офіцер підтримав дух своїх бійців.
Продовжуючи цю теми, зазначу: за період служби мене найбільше обурювало те, що в нас ніхто не займається вихованням особового складу. Звісно, крім ворожої пропаганди, адже на Сході бійці мають можливість дивитися лише російське телебачення.
Приміром, коли я перебував на лікуванні в шпиталі в Черкаському, в усіх кімнатах стояли телевізори та відеоприставки, на яких демонструвалися фільми та передачі винятково про російську армію, російську міліцію. І щодо книжок. Знайшов лише одну українською мовою з-поміж тих, які були навіть привезені волонтерами.
Був вражений, коли до нас у шпиталь для підняття духу поранених приїхав із Павлограда ансамбль старих людей – жіночок, які були у вишиванках і кокошниках (стародавній жіночий головний убір у Росії з високим оздобленим напівкруглим щитком над чолом. – Авт.) і співали пісні радянського репертуару, зокрема «Хлеб всему голова…». Під час їхнього виступу складалося враження, що вони свято вірили, ніби такими піснями мені можна підняти бойовий дух.
Отже, у нашій сучасній армії патріотичного виховання немає. Заступник командира з роботи з особовим складом, який мав би це робити, завалений купою нікому не потрібних паперів. І результату ніякого!
Один мій знайомий розвідник сказав: «У мене, як у «замполіта»: рота закрив – робоче місце прибрано!». Тобто нині кадрові військові недооцінюють посаду заступника командира з роботи з особовим складом. Їх вважають тими, хто не зміг стати командиром. А ставлення має бути зовсім інше. Людина, яка займатиме цю посаду, має бути передовсім патріотом, ідеологічно витриманим, відданим своїй справі.
Головне – людина! І більше значення має не зброя, яку їй вручили, а те, як вона її використає. А що коли вона із цією зброєю перебіжить до ворога? Тоді й стане зрозумілим, що важливіше: зброя чи переконання бійця, а саме – розуміння того, за що й кого він воює на Сході країни.
Давайте будемо відвертими – часто-густо навіть самі офіцери не готові виховувати особовий склад. Деякі з них не є патріотами, а пішли на війну, бо боялися понести відповідальності за ухиляння від призову.
Пригадую радянську армію, коли нас призивали і після піврічної підготовки направляли в Афганістан. Що ми на той час про нього знали? Те, що звідти повертаються в цинкових трунах, а там вбивають мирне населення. А заради чого, не розуміли. Однак нас, солдатів, готували морально: протримали півроку в сержантській школі, після чого майже всі свідомо писали заяви, щоб поїхати служити в Афганістан. Ось яка була ідеологічна підготовка в армії.
Згадати можу лише одного сержанта, який відмовився, й нині розумію, що, можливо, він був найсміливішим, бо зумів сказати: «Ні!». Ймовірно, дехто з тих, хто написав заяву, просто побоялися вголос сказати те саме. Та більшість, у тому числі й я, свідомо йшли, бо нас зуміли переконали. А ми ще й пишалися цим!
Можна по-різному пояснювати те, чому майже не займаються патріотичним вихованням українських бійців. Московія давно готувалася до війни з Україною. Це очевидно, оскільки в нашій країні зруйнували все, а головне – наш інститут роботи з особовим військовим складом. Ворог так готувався, що в українській армії навіть втратили цих спеціалістів.
Визнаю: офіційно є посади заступника командира з роботи з особовим складом, психолога тощо. Питання: а чи є справжні, підготовлені працівники, які відповідають своїй кваліфікації? Ті ж психологи приїздять на війну, але комбати завантажують їх іншою роботою. А хто безпосередньо займається з бійцями? Хто проводить ідеологічну роботу?
У мене також був боєць – юрист, заступник з роботи з особовим складом, займав те місце, а досвіду з виховання молоді ніякого. Вважаю, що ці посади мають обіймати люди, які вже там, на війні, формували б ідеологічні засади української державності.
Скажіть, а як ведеться тут, у мирному житті, на місцях справа виховання молодого покоління? Давайте подивимося на плакати, які нині висять у містах чи мерехтять на телебаченні й зазивають хлопців та чоловіків у армію. Так не слова про п а т р і о т и з м, а мова про платню, пільги тощо. Як при звичайному працевлаштуванні. Водночас пригадаймо, які заклики були під час Другої Світової війни: «Всі на захист Вітчизни…», «Країна в небезпеці» і т. п. Ні про які гроші й згадки не було. Згадайте, які фільми транслювали в радянські часи: про відданість Батьківщині, про подвиги, що виховують молодь у дусі патріотизму… Щоправда, є питання щодо суті того «патріотизму», але це вже інша тема. Хто тоді згадував про гроші? Тиснули на п а т р і о т и з м! А нині на війну закликають заробітчан – вони і йдуть! Ось у чому наша біда, наша проблема, яку необхідно невідкладно вирішувати.
Як би там не було, а наша армія – це зріз українського суспільства. Які бійці в армії, такі вони й тут, у мирному житті. Або навпаки. Над зміною свідомості молодих хлопців треба працювати під час їхньої служби, що дасть потрібні результати, бо там бачиш бійця цілодобово, тож є змога за рік змінити його повністю, вплинути на його світогляд у певному напрямі. Так, як можна в армії змінити людину, у мирному житті не зміниш ніколи, бо ж зустрілися раз чи два й розбіглися. Отже, саме там потрібно навчити молоде покоління патріотизму, готовності до самопожертви заради побратимів і світлої пам’яті про них, в ім’я України. Тоді ми будемо мати справжню армію і справжню Українську державу.
Нинішня війна, що б там не було, може допомогти нам у вихованні всіх громадян і розбудувати нову країну. Тобто розпочати розбудову зі свідомості молодого покоління, спрямовуючи їх у патріотичне річище. Бо тій же молоді жити в цій країні, і вони не мають бути байдужими до її майбутнього.
– Ви родом із російськомовного Кривого Рогу, але невимушено розмовляєте українською. Націоналіст – це споконвічні родинні коріння патріотизму, які нині занесли вашу постать у «Трибунал»… Чи ті гени пращурів нещодавно проснулися?
– Я завжди був націоналістом. І вважаю, що нині ненаціоналістом бути просто неможливо й навіть злочинно.
Щодо генів. Письменник Роман Коваль у одній зі своїх книжок написав про мого прадіда-козака, у якого в підпорядкуванні налічувалося понад півтори тисячі шабель. Імовірно всі ці гени патріотизму дрімали в мені – їх тримали в лещатах упродовж радянського періоду, а нині вони вирвалися, прокинулись, розправили крила, як і в багатьох інших патріотів, і гучно дають про себе знати...
Звісно, що Кривий Ріг, де я народився, – здебільшого російськомовне місто. Коли я переїхав у столицю, почав, скориставшись Інтернетом, більш глибоко вивчати історію нашої країни й зрозумів, що не мав права розмовляти москальською мовою. Докладав чимало зусиль і намагався перейти на українську, починаючи з 2006 року. А розпочав вивчення мови також з допомогою Інтернету, добираючи в спілкуванні українські слова. Відверто зізнаюся, було не так просто, але я зумів і нині спілкуюся лише українською.
Водночас зауважу для тих, хто твердить, що в середньому віці неможливо вивчити нашу мову. Я закінчив російську середню школу, інститут й армію (радянську). Працював у Кривому Розі інженером-електриком – спілкувався російською впродовж сорока років. Поставив собі за мету й досяг її. Нині можу стверджувати, що зробити це ніколи не пізно. Було б бажання. Водночас хочу зауважити, що в Кривому Розі дуже багато патріотів.
– Ви, як голова УВО, уже маєте конкретні плани щодо подальших дій організації?
– Про це я писав у фейсбуці. Під час поранення вступив не до батальйону ОУН, а до організації ОУН, від якої був цей бойовий підрозділ. Вони були фактично під моїм керівництвом.
Вважаю, що ураховуючи свій досвід бойових дій в Афганістані, а також участь у нинішній війні на посаді командира роти, маю підстави і право провести деякі паралелі. Почну з того, що насамперед привернуло мою увагу, коли приїхав на місце призначення в Піски. Перші кілька днів за браком мапи не мав уявлення ні про населений пункт, ні про позиції ворога. Надалі спостерігав неузгодженість дій підрозділів через брак чітких орієнтирів. Тобто нерідко доводилось чути: «Нас обстрілюють із напрямку друга година…». І тут починається тривале з’ясування, де ж у них та друга година?
Тому вважаю, що для злагодженої співпраці підрозділів та організації наступу чи оборони необхідно:
- Забезпечити командира кожного підрозділу, починаючи від взводу, мапою місцевості. Командир повинен уміти працювати з нею сам та навчити цьому весь підрозділ.
- Сектори на всіх позиціях повинні мати розділення за годинниковою стрілкою. Де «12» – це «Північ», а не випадково обраний орієнтир.
- Для протидії масованому ідеологічному наступу ворога необхідно організувати постійну роботу з роз’яснення бійцям причин війни, доведення поточної інформації про учасників війни та їхні мотиви. Постійно проводити виховну роботу з військовослужбовцями для підтримки в них патріотичного духу.
Для вирішення цих та інших завдань гадаю необхідним вжити певних заходів. Зокрема, забезпечити командирів взводів планшетами зі встановленими на них додатками: мапою «АрміяSOS» (чи чимось подібним), електронним компасом (я з досвіду знаю, що звичайний компас поруч з великою кількістю металу не працює), кутоміром, а також додатком для роботи з особовим складом.
– Ваша думка щодо спроб блокади тимчасово окупованих територій?
– Я вважаю, що єдина користь від блокади цих територій, це можливість звернути увагу суспільства та влади на незадовільний стан речей. Та кардинально змінити ситуацію локальна блокада ніяк не зможе! Це більше схоже на спробу використати проблему для самопіару! Натомість потрібно зробити три речі:
- Президент, уряд і Верховна Рада України мають невідкладно ухвалити одне рішення: офіційно оголосити війну Московії (адже фактично ми в стані війни вже четвертий рік!). Закликати націю до консолідації і розпочати звільнення українських земель від окупантів.
- Зважаючи на пункт 1, воєнний стан треба запровадити на всій території України.
- Тимчасово окуповані території України: Крим, частина Луганської та Донецької областей – фактично контролюються Москвою. Отже, торгівля чи будь-які інші стосунки з підконтрольними Москві територіями (неважливо Тамбов це чи Донецьк) мають бути негайно припинені! Ми не маємо права розглядати можливість вести торгівлю з окремо взятими територіями!Якщо три наші вимоги будуть реалізовані, то нам не потрібні будуть вибори, політичні ігрища стануть не актуальні, Україна стане суб’єктом, а не об’єктом у міжнародних відносинах.Ми зробимо те, що зобов’язані зробити.
– Ви підписали контракт і знову в армію. Фронт не відпускає?
– Я звільнився у травні 2016 року з посади командира роти. Після важких боїв та емоційного навантаження потрібно було відпочити морально й фізично. Водночас за мною числилося майно, і в 2016 році у мене була по суті не служба , не участь у воєнних діях, а скоріше тяганина з паперами. Коли я вирішив звільнитися, то ніяк не міг здати ті всі документи. Нині я вже підписав контракт з іншою бригадою. А залишаюся в армії тому, що хочу вплинути на свідомість наших бійців, які проходять службу й повертаються з війни.
Варто замислитись усім – у нас пройшло сім хвиль мобілізації! Вдумайтесь, яка це величезна кількість бійців, що мали повернутися патріотами і «рвати» на місцях тих сепаратистів, які ще вистачає тут, у мирному житті. А бійці повертаються додому здебільшого збайдужілими людьми.
Нестерпно пече думка щодо людей, які пройшли війну: у мирному житті вони повинні мати найбільший авторитет, оскільки ризикували найдорожчим – своїм життям. Навіть в очах звичайного десятирічного хлопчика чоловік, що повернувся з війни, має бути більшим авторитетом, ніж той, хто на війні не був. Тому дуже важливо, щоб бійці демобілізувалися справжніми патріотами. А тут їх шанували. Цього в країні бракує. .
Прикро, але в нашій армії є офіцери, які навіть не приймали присягу Україні, бо служать ще з часів Радянського Союзу і навіть цим пишаються. Тоді я запитаю: а яке він має право служити Україні, коли пишається колишньою країною, спадкоємець якої пішов на нас війною? Повірте, це не пусті слова, оскільки я знаю чимало таких випадків. Ці суперечності потрібно вирішувати всередині армії, там, де я можу це зробити. Кожен має почати з себе спробувати щось міняти на місці.
У нас навіть депутати-комбати з’явилися, тобто і через війну можливо пройти до влади. На моє переконання, немає права ніхто братись керувати цією країною, не довівши, що він чимось пожертвував заради неї, її майбутнього!
Промовистий приклад. Коли ми заїхали в Піски, вважалося, що там немає місцевих мешканців. Але вони там були. Ми не тільки ділилися з ними харчами та всім необхідним, а й зібрали їх і запропонували свою допомогу в створенні громади. Вони її й створили саме завдяки нашому підрозділу. Завдяки добровольчим батальйонам та волонтерам. Тобто можна скрізь щось змінити, щось зробити, було б лише бажання.
Чому повертаюся в армію? Уже багато років не палю, але таке враження, що забув десь свою люльку! Чи то в Пісках, чи то на Бутівці… Отже треба вертатися! Тільки вже тепер не ротним. Адже батальйоном краще шукати ту люльку! (Усміхається).
Вдячний усім, хто був зі мною на війні у 2014–2015 роках! Хтось був за покликом серця, а хтось – випадковою людиною… Та всі ми зробили свою справу – не пустили ворога далі! Тоді бракувало одягу, не було налагоджено постачання хліба, води… Та, головне, українську армію підтримали люди! Нині ситуація змінилась. З одного боку, у ЗСУ поліпшились справи з амуніцією та харчами, а з другого, вважається, що в нас перемир’я! А отже, надзвичайно важко списувати втрачене в бою чи при обстрілах майно…
Ворог втомлений і чимдалі менш вмотивований, водночас в українську армію повертається бюрократія, притаманна радянській армії… Кажуть, що нині там перевірок не менше, ніж обстрілів!
Але у нас головна мотивація – звільнити нашу землю від російських найманців. Тому долучайтесь усі, хто бажає підписати контракт не через те, що не може влаштуватись на роботу… (Тут мушу визнати, що дуже багато в ЗСУ саме таких контрактників – звідси і величезна кількість «аватарів».) А долучайтеся ті, хто готовий, незважаючи на всі труднощі, п е р е м о г т и нашого споконвічного ворога! Погодьтесь – не кожному поколінню випадає така можливість!
Нещодавно слухав Василя Шкляра, котрий говорив про те, що «Холодний Яр» написано про часи, коли козацтво підтримувалось українським народом! А потім настали часи набагато складніші… І тим, хто залишився, не зважаючи ні на що «залишенцем», було набагато складніше!.. Я слухав і думав про сучасну ситуацію.
«Романтична» частина війни, гадаю, завершена! Тепер на війну мають прийти ті, хто готовий стикнутись з труднощами в тилу, під час ротації! Тепер не варто розраховувати на волонтерів, як колись… Люди виснажились!
Як завжди потужно висловився Борис Гуменюк! Він має рацію – ми (українці) долучились, як ніхто, до створення цього монстра – Московії! Отже, нам його й долати! Тому я хочу залишити свій позивний «Хохол», тільки писатиму його тепер так: «Hohol». Скажу так, як свого часу Гоголь вустами Тараса Бульби промовив цю влучну фразу: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!». І хочу бути з тими, кому це нарешті вдасться.
Це не тільки гасло, а й керівництво до дії кожного, хто вважає себе справжнім патріотом держави.