Про культурні архетипи, закладені українцям за радянських часів

Триденний «шторм» у фейсбуці, за висловом письменника Антона Санченка, спричинило висловлювання Володимира В’ятровича про «щупальці руського міра», під якими він розумів свідомо створені радянською владою культурні ідоли, актуальні донині. Архетипи, якими і тепер живе більш-менш притомна спільнота колишнього «совєтского народа» в Україні, так само «зшивали» в єдиний радянський простір Україну, Грузію чи Узбекистан, як і «русский язык» − «язык межнационального общения».

Провокативна фраза спонукала когось до незадоволених і критичних висловлювань, когось до категоричного осуду, когось до байдужости – бо виросли вже в інші часи. А хтось брався до пояснення тонких імперських маніпулятивних технологій. І оце виявилося найвагомішим сегментом бурхливої дискусії.

Отже:

Володимир В’ятрович:

«Не всі щупальця «руського миру» такі огидні і очевидні, як «совок» і московська церква. Деякі більш симпатичні, вишуканіші і респектабельніші, але не менш небезпечні. «Іронія долі», Восьме березня, Булгаков, Пугачова, і навіть Висоцький, і Цой у руках Кремля − ​​ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір». 

І знову про «геть від Москви!». Не всі щупальця «руского міра» такі огидні і очевидні як совок і московська церква. Дея…

Опубліковано Volodymyr Viatrovych 25 січня 2018 р.

 

Антон Санченко: Розкіш байдужості

Коли в Москві стригли нігті, в Києві рубали пальці

«…Мене ось саме канали розповсюдження, як офіційні так і неформальні і навіть підпільні, в цій історії більше всього  й цікавлять.  Чому, справді, українські оператори ЕОМ набивали на перфокартах « МіМ» Булгакова, а не, скажімо, «Місто» Підмогильного? Думаю, що мої чеські однолітки передруковували самвидавчо таки п’єси Гавела, а не Вампілова, й документи «Хартії  77», а не збірку Висоцького.  А на касетних магнітофонах слухали свою ж таки чеську супер-групу «Пластік піпл оф зе юніверс». В мене ж на касеті МК-60 не залишалос я місця на монстрів каховського року − групу «Криголам» − бо в мене там жив Цой.  І у фотокопіях ми читали «Пікнік на узбіччі» Стругацьких замість вилученого зі всіх бібліотек «Зоряного корсара» Олеся Бердника, якого тоді відтирали від вдячних читачів куди як жорстокіше, ніж навіть гнаних російських братів-фантастів – саме вдруге запроторили до в’язниці. Коли в Москві стригли нігті, в Києві рубали пальці…»

 «…На моє щастя,   я вчився двічі, вдруге вже в незалежній Україні, і саме існування так старанно прихованої від нас української літератури з такими потужними явищами, як Розстріляне Відродження чи Українське бароко, вразило мене в університеті настільки, що всі дитячі зацікавлення й кумири хай навіть великої, але не нашої, літератури, стали просто байдужими.  А після  статей про Сандармох, де впродовж кількох днів фізично знищили те справжнє майбутнє, на яке ми заслуговували ,  це все стало неважливим.

 Росіянські кумири мого дитинства були класними, в них були бабусі з Києва й дружини тоже укрАінкі, але зараз я краще почитаю перевиданого через 87 років Олександра Мар’ямова. І напишу кілька своїх оповідань.

 Але існування людей, українців, патріотів, які досі сидять і не хочуть вилазити з отої баньки по-білому, мене в принципі не дивує. Дивують іноді персоналії, але то таке. Головне, що всі молоді френди моєї стрічки, покоління моїх дітей, виявились геть незаторкнутими цією бурею в склянці, гаряче обговорювали натомість зміну статі Борисом Апрелем.  Так, я вже погуглив, і знаю, хто це така».

 Оксана Забужко: Про байдужість ще зарано

Мені сумно: сотні тисяч співвітчизників і далі живуть за завісою

Ов, який я, виявляється, холівар пропустила за своїми «римськими канікулами» та польськими страстями!

Але мені не «байдуже» – мені сумно: що сотні тисяч моїх співвітчизників і далі живуть хай уже й не за «залізною», але все ще за «скляною» завісою (інформаційною). Пижикові шапки і «коври в рассрочку» цінностями вже, нівроку, не вважають – а от їхній нематеріальний еквівалент, пізньорадянську «ерзац-культуру закритої країни» – і досі тримають дбайливо загорненою «проти молі» в спеціальну торбинку в голові: оце й є те, про що я кажу – «Україну було поставлено на паузу» (культурно – на позначку «1970-ті»).

І, так, це війна: це не «само так зробилося» – це «зробили».

Так що в мене один тільки комент, наразі: здивувало питання автора – чому в 1970-80-ті «українські оператори ЕОМ набивали на перфокартах «МіМ» Булгакова, а не, скажімо, «Місто» Підмогильного?» (с) Пане Антоне, змилуйтеся – та тому, що «МіМ» був ДЕФІЦИТОМ, а «Місто» – КРИМІНАЛОМ! («Почувствуйте разницу»!(с)) За Підмогильного (як і за всю укр. культуру «поза програмою») СВІТИВ РЕАЛЬНИЙ СТРОК (за «укр-бурж-націоналізм»), і не в міру допитливі читачі його й одержували – а «никто не хотел умирать»! (На моїй пам’яті десь у 1983 році з філософського факультету КДУ було виключено студентку Тетяну М. за те, що прочитала «Зоряний корсар» і написала листа Берднику (!), – якщо знайдете в історії СРСР студента, виключеного за те, що написав листа Стругацьким, бдлска, не забудьте повідомити!))).

«Під гебешною кришею»

Або ще простіше, і пора це ясно усвідомити: з рос. культури в брежнєвську добу «поза закон» виносилося ТІЛЬКИ те, що прямо ставило під сумнів леґітимність чинної влади (і тому Висоцький – так, а Ґаліч – ні, Булгаков – так, а Домбровський – і досі ні, і так далі: і взагалі та – мелькнуло в когось гарне формулювання – «фронда пізньобрежнєвської фарци під гебешною кришею» (с), яку блискуче втілював «московський плейбой» Висоцький, це була «зверху вниз» спущена мода – «від Андропова» в ширнармаси). В української ж підрадянської культури було зовсім інше «стратегічне призначення» – вона мала перш за все демонструвати КУЛЬТУРНУ НЕПОВНОЦІННІСТЬ УКРАЇНЦІВ «БЕЗ БЛАГОТВОРНОГО ВПЛИВУ ВЕЛИКОЇ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ» (с). І тому «поза закон» (аж до сокирою по голові, для особливо впертих, уключно) у нас виносилося, дослівно, ВСЕ, що могло зародити в публіки глибоко «антирадянську» (саме так!) думку про укр. культурну самостійність.

КҐБ мав абсолютну рацію

І, з свого погляду, КҐБ мав абсолютну рацію: «русский рок» справді імперію укріпляв, український – справді, руйнував. Саме тому нам було дозволено співати Макаревіча й Ґрєбєнщікова – а Івасюка було вбито, справу про вбивство передано до військової прокуратури аж у 2015 році (!), і досі вона лежить під сукном (!!!). І те, що всім пофіґ, мене ані разу не радує: це означає, що КҐБ (чи, тепер уже – ФСБ) і досі «має рацію». Їхня робота як була, так і лишається – перемелювати українців на «новую историческую общность людей – адиннарот» (хто впізнав контамінацію, той молодець), їхнє завдання – зробити так, щоб кожна умовна, біп-біп, «пижикова шапка», незалежно од поколіннєвої приналежности, гріла «общее культурное пространство» до приходу російських військ, сама того не розуміючи, – і при тому щиро вважала себе «продвинутой» і «свободной от националистических предрассудков». Під цим оглядом у неоколоніальній політиці Кремля порівняно з добою Андропова геть нічого не змінилося.

І тому на «байдужість» – як на мене, таки ще рано: we can’t yet afford that.

 

Залишити відповідь