Тарас Головко
Рецензія на книгу Олександра Палія «Короткий курс історії України».
Популярний у вітчизняному медійному просторі політолог, володар престижної журналістської премії імені Джеймса Мейса, кандидат політичних наук Олександр Палій написав книгу «Короткий курс історії України», у якій виклав власне бачення історичної минувшини впродовж багатьох століть. А останні розділи своєї праці присвятив ще й буремним подіям, що передували Революції Гідності, анексії Криму Російською Федерацією, гібридній війні на Донбасі.
Вочевидь, за аналогією з пріснопам’ятним виданням сталінської доби, Олександр Палій назвав свою книгу «Короткий курс історії України», розкривши її зміст на чотирьохстах шістдесяти сторінках. Це п’ята книга науковця-інтелектуала, котрий вже випустив у світ такі видання історичної і політологічної тематики, як «Ключ до історії України», «Навіщо Україні НАТО», «Історія України» (двічі перевидавалася).
Про Київську Русь
Щоб зрозуміти, до якого табору вітчизняних істориків (а вони таки досі є і між ними існує своєрідний «водоподіл»!) можна віднести Олександра Палія, варто заглибитися у розділ, присвячений зародженню Київської Русі. Для нього, як модерного історика, дуже важливо донести до сучасного українського читача кілька принципових моментів, пов’язаних з цим доволі цікавим історичним періодом.
Як відомо, історія Київської Русі тривала протягом кількох століть, і для автора дуже важливо було з’ясувати на сторінках книги такі питання:
- в чому полягали причини занепаду цієї держави східних слов’ян у ХІІІ столітті;
- що лишили у спадок київські князі, перебуваючи при владі;
- кого, врешті-решт, вважати засновниками цього державного утворення, територія якого становила близько вісімсот тисяч квадратних кілометрів.
У таких розвідках, як «Заснування Києва», «Походження українського народу», «Князі варязького походження», «Підкорення Криму й Залісся», «Феодальна роздрібленість», «Русь», «Зародження Росії», «Мова Київської Русі» Олександр Палій не оминає жодної значущої події, що в подальшому вплинуло на формування української народності.
Досліджуючи всі ці питання з багатьма невідомими, Олександр Палій, судячи з його висновків, які надибуємо у книзі, раз-по-раз наражався на викривлені, а здебільшого, сфальсифіковані академічною історичною наукою за час існування радянської влади цілі інформаційні пласти. Фактично історик взявся демонтувати те, що десятиліттями, а може навіть століттями, планомірно закладалося в пам’ять не одного покоління людей.
Чи знає читач, що тривалий час імперські російські історики доводили, що столиця Київської Русі одного разу (а може, кілька разів?) з Києва «перемістилася»… до Новгорода. Цей штучно створений міф, як стверджує Олександр Палій, мав на меті прив’язати тюрксько-татарську та угро-фінську Московію до слов’янського етносу, сформованого виключно за рахунок місцевих племен, що проживали по обидва береги Дніпра.
Сама назва Московія (похідне від неї − московити чи москвитяни) теж є предметом дослідження історика. Він приходить до логічного висновку про те, що саме за часів правління Катерини ІІ слово «Московія» було остаточно викинуте з ужитку і замінене на Київську Русь. Дуже вже хотіла цариця не лише приховати істинний родовід московських князів, а й штучно їх поєднати метримоніальними зв’язками з київськими князями, бо вважала, що це їх наблизить до вже існуючих королівських європейських династій. У книзі спливають імена готського історика Йордана та сирійського автора Ритора, на які посилається автор, котрі ще в IV і VI століттях у власних писемних творах чітко ідентифікували територію східних слов’ян словом «Русь», тим самим спростовуючи будь-які теорії стосовно спільного минулого Києва і Москви.
Так само Київська Русь ніколи не була, за сталінською термінологією, колискою для трьох слов’янських сусідніх етносів. Як пише Олександр Палій, саме на околицях Київської держави, а не в її сердцевині, розвинулися російський і білоруські народи, які, додамо, навіть антропологічно і ментально відрізнялися від українців. Не заглиблюючись у деталі, зауважимо, що ці думки автора суттєво відрізняються від того, що викладає, приміром, академік Петро Толочко у своїх історичних дослідженнях останніх десятиліть, де йдеться про зародження давньоруської народності. Крім нього, є ще чимало інших істориків і в Україні, і в Російській Федерації, колись щедро обдарованих радянською владою різними науковими ступенями і званнями, схильних і досі вбачати у Давньоруській Державі більше російського, аніж українського.
Про Переяславську угоду
У книзі Олександра Палія переглядається сама концепція викладу історії, по-єзуїтські вибудувану заангажованими науковцями минулих століть. Взяти, для прикладу, часи визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі під проводом гетьмана Богдана Хмельницького і укладання ним Переяславської угоди. До яких лише інсинуацій не вдавалися спершу імперські, а згодом і радянські історики, щоб навмисне сфальсифікувати правду про цю подію. Надзвичайно промовистим фактом є те, що жоден архівіст в очі не бачив оригінал цього надзвичайно важливого документа-манускрипта, захованого чи знищеного у підвалах Кремля. Якщо за радянських часів підписання цього важливого міждержавного договору розглядалося виключно у райдужних барвах, то Олександр Палій ніби показує зворотний бік справи, коли авторитетними козацькими ватажками, приміром, Іваном Богуном та Іваном Сірком, висловлювалися сумніви стосовно доцільності підписання Переяславської угоди гетьманом Богданом Хмельницьким, що спілка України і Росії принесе більше шкоди, аніж користі. З плином часу стало зрозуміло, що їхні застереження виявилися пророчими. У таких авторських розвідках, як «Іван Мазепа й «мазепинці», «Наступ на права України», «Гайдамаки», «Запровадження кріпацтва», «Задунайська січ» подано глибокий аналіз суспільно-політичних процесів в українському суспільстві, яке на межі XVI−XVII століть остаточно втратили власне самоврядування, віддавши право вирішувати його майбутню долю московським правителям. На практиці це виглядало, приміром, так: якщо у 1740−1748 роках за даними перепису у семи полках Гетьманщини згідно зі статистикою, наведеною автором у книзі, налічувалося 866 шкіл, то вже у 1800 році не лишилося жодної.
Українці у війнах проти Московії
Цікавим є ще одне спостереження, яке виникає під час прочитання книги «Короткий курс історії України». У колишній УРСР партійними істориками зайвий раз не згадувалися, а тим більше глибоко не досліджувалися війни, що велися проти Московії за участю українців. Потрібно було бути справжнім істориком-камікадзе, котрий наважувався фундаментально проаналізувати, а тим більше здобути ім’я в історичній науці, дослідивши, скажімо, всі обставини битви під Конотопом 1659 року… Адже перемога над таким грізним ворогом, як Московське царство підносило національний дух українців, додавало їм упевненості в боротьбі проти поневолювачів. Часи змінилися, і тепер можна повернутися до тих сторінок нашої історії, які цілеспрямовано ігнорувалися заради існуючої ідеологічної кон’юнктури. Власне, це і робить зі знанням справи Олександр Палій у невеликих за обсягом статтях, як «Нищення української самобутності», «Скасування кріпацтва», «Війна з більшовицькою Росією», «Українські повстанці», «Симон Петлюра», «Радянський режим», «Голодомор 1932-1933», «ОУН-УПА» та ін.
Ілюстрації та артефакти
Книга «Короткий курс історії України» гарно проілюстрована автором і видавцями. Читач має змогу побачити унікальні світлини, на яких зображено археологічні і музейні раритети, визначних особистостей, портрети із сімейних архівів, репродукції старовинних картин, коштовні музейні експонати, давні архітектурні споруди тощо. На обкладинку книги Олександр Палій виніс зображення маленької срібної фігурки у вишиванці й масці, знайденої археологами ще 1907 року на березі річки Рось у селі Мартинівка Київської губернії Російської імперії (нині Черкаська область). Дата походження цього артефакту − 6 ст. н.е. Згадавши у такий оригінальний спосіб про Мартинівський скарб, автор ніби доводить деяким невігласам, − як доморощеним, так і сусіднім, − що вони дуже і дуже помиляються, вважаючи, що зародження український етносу відбувалося виключно за часів Гетьманщини.
Три останні розвідки книги – «Революція Гідності», «Окупація Криму Росією», «Агресія Росії на Донбасі» − є авторською рефлексією на події, що сталися в Україні за останні три роки.
Дуже символічно, що Олександр Палій вирішив завершити свою розповідь рядками з вірша «Україно, п’ю твої зіниці» Василя Симоненка, написаного рівно п’ятдесят шість років тому. Поет наче відчував, що настане час і Україна стане вільною, звільнившись від осоружних колоніальних пут. І ці його сакральні слова: «Україно, ти – моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права», − лише додають оптимізму, зміцнюють віру у справедливе майбутнє для цілого народу.