Григорій КЛОЧЕК
Ми про неї, цю страшну біду, яка прийшла до нас від північного сусіда, мало думаємо, для багатьох її просто не існує, не відгукується душевним болем. Салютуємо в дні народження, смажимо шашлики на вихідні, Відзначаємо різні свята – і то аж надто часто. А там на сході країни – війна. Справжня. Зі страшними смертями, з горем. Передивився вчора ввечері в «Кінопорталі» фільм «Іловайськ». Його можна поцінувати за однією важливою деталлю.
Усім кіноглядачам добре відомо з особистих спостережень, що, коли на екрані починають йти фінальні титри, після яких з’явиться «Кінець фільму», всі глядачі піднімаються з міст і вервечками прямують до виходу.
На цей раз спостерігалася інша ситуація, яка для мене стала знаковою: момент, коли на екрані з’явилися титри, жодний глядач не піднявся з місця, всі сиділи, продовжуючи уважно вдивлятися в широке полотно екрану, на якому поволі рухалися портретні зображення бійців добробату «Донбас». Під кожним портретом ім’я, прізвище та,в лапках, псевдо. Титри пропливали довго, але жоден(!) глядач не піднявся з крісла, хоч фільм був довгим, двогодинним і навіть таким, що втомлював своєю, як може здатися, не завжди доцільною протяжністю.
Цей факт засвідчує: фільм в художньому плані і справді є доброякісним. Не ставлю собі за мету його аналізувати. Скажу, лишень, що один із важливих чинників його художності криється в умілому поєднанні реального фактажу (елементів нон-фікшн) із видуманими моментами. Чого, лишень, вартий образ центрального героя БІШУТА, роль якого виконує його реальний прототип ТАРАС КОСТАНЧУК. Тобто виконує роль самого себе. Треба віддати належне і режисеру ІВАНУ ТИМЧЕНКУ,а також сценаристу МИХАЙЛУ БРИНИХУ. Тепер будемо стежити за ними. Михайло Бриних досі був відомий мені як письменник і як цікавий літературний критик.
У фільмі чимало батальних сцен, а тому він за нашими (не голлівудівськими) мірками є високозатратним у фінансовому плані – більше 30 мільйонів у гривнях.
Відомо, що наші фільми не окуповуються. Причин багато, тут і недовіра змалоросійщеного населення, активного переглядача теле-«Сватів» та «75-го кварталу», до українського кіно, яке, попри все, в останні роки бурхливо розвивається. Інший чинник – відсутніх добре продуманої, фахової пропаганди, що має здійснюватися на всіх можливих рівнях. Окреме питання – відсутність аналітичної і, водночас, просвітительської кінокритика. Поки що, те, що доводиться читати, пишеться кінокритиками, які, створюється враження, аж «із штанів хочуть вискочити», домагаючись, щоб їх міркування були написані в «прикольному», тобто в такому собі дотепно-жартівливому стилі, який, на їх думку, має сподобатися читачам. Відчуваєте, звідки йде ця тенденція біти «прикольним»?
До речі, в кінотеатрах Польщі перед сеансами часто виступають кінокритики, інтерпретуючи фільм, який буде демонструватися. Чому б і нашому КІНОПОРТАЛУ не вдатися до такої інновації?. Знавців кіно, які здатні це робити, у нас знайдеться чимало…
Одного КІНОПОРТАЛУ для міста мало. Його конкуренти давно знищені знищені. Тому й ціни не для масового відвідування. В центрі міста фактично пустують два колишні кінотеатри, щоправда, один з них напівзруйнований, в другому ж – магазин спортивних товарів. Колись один олігарх, що деякий час вважався господарем міста, привласнив їх, але не міг чи й не хотів їм дати раду як кінотеатрам. То ж маємо те, що маємо…
До речі, у фільмі багато зйомок було проведено в селі Липняжка на Кропивниччині. Зруйнований цукровий завод, депресивне селище, що колись виросло при ньому, вочевидь, були обрані режисером як відповідна в реалістичному плані натура для фільму.