Культурна референтура ОУН. Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича.

КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.

Автор: © Максим Бричка, 16 років,
смт Компаніївка, Кіровоградська обл. Навчається в 11 класі КЗ «Компаніївське НВО».  
Керівник літературної студії Полтавець Світлана Владиславівна. 

Мати

Присвячується моїй неньці

Вчора вам писав нові́ листи,
Я весь свій час постійно поспішаю,
Життя ж бо кажуть, то не поле перейти,
Та поїзди вокзали покидають…
Благословляється туманами на світ
Новітній день, літописом ранковим
Промінням пише повість верховіть,
Вишиває мати видноколи.
А мати… Господи, а мати!
Червоного сонця любистковий цвіт!
Бринить світанок-посміхнеться хаті,
Бредуть смеркання – плаче їм услід.
Осліпли від снігу широкі путі,
До раю йдуть, а, може, до неба.
Свят-вечір у хаті. Вечір у куті,
А загалом нам більшого не треба.
Вишнями зимою мати марила,
Отим тендітним витвором садів,
Із вишнями про сокровенне раялась,
І вишивала їх на кронах рушників.
Терпка сльоза стального полину,
Не раз твої дороги освятила!
Крізь сміх казала: «Я усе мину,
Хоч і посвят таких я не просила».
А як весна, то матінка радіє,
Блищать на сонці коси золоті,
Піде в поля-свічками їх зігріє,
Вони ж мовчать у чорній німоті.
Як візьме нитку-серце завмира,
Таке просте й нікому незбагненне!
Сидить бувало, долю вишива,
Життя прошиє нитка небуденна.

Сірко
Я не Сірко. Я вовчої породи.
Хіба я раз із бою повертав?
Хіба я раз шукав у пеклі броду?
Чи то коня в похід не проводжав?
Той ятаган, ті місяці османські,
Той вирок, що підписує стріла!
Бодай хоч раз померти по-козацьки,
Без чарів, характерництва, зела…
Тупоче хан некованими кіньми,
Стоять між нами мури із дібров,
Іде народ між нами, як між тіньми,
І доля йде. Побита, без підков…
Ото нам так напевно повелося –
Виборюй не виборюй – все одно!
Нам кураї кидають на колосся,
А ми ж таки хоч якось живемо́!

Проліски
Ви йдете. Я боюсь прощань.
Я кличу ніч у згубливій дуелі.
Ця пустка серця створена з питань,
Таких пусто́к не відчували скелі.
І мовби “ми” із вами і не “ми”.
І жаль таки піддався швидкоплинності.
В душі зростали проліски вини.
В думках гриміли блискавки невинності.
А може ви забули вже мене?
Можливо ви ніколи і не знали – 
Ця пустка серця все таки мине.
Зів’януть проліски і виростуть печалі. 

«НЕ ПЛАЧ, МАРУСЮ…»
Не плач, Марусю. Вже он сурми виють.
Ще до світанку цілих три зорі!
А он ставки туман росою миють,
І скаче день на сонячнім коні.
Стоїш тепер в туманах і сльозах,
Торкнувши ніч невинною красою…
Свобода ждала крові на шабля́х,
Гриміла ніч литаврами й грозою.
Молись, Марусю. Не побʹють списами.
Сміється кінь. Чого ж йому ридать?
Туман цілує берег над ставками…
Отож і я ще буду цілувать.
Яка біда ці битви і литаври!
Я не козак. Я просто молодий.
Хіба ж народ хотів такої кари,  
Щоб всякий звір хотів його убить?!
Прощай, Марусю. Помолися Богу.
Молись за мене сонцем і дощем!
Я віднайду до тебе ту дорогу,
Хоч і життя обмежується днем.
Не плач, моя Марусю, над водою, 
Лягає степ у чорну тінь коня…
Не плач, моя Марусю, над бідою, –
Вже у степах видніється біда.

ЛІСОВА ПІСНЯ
Мій сонний ліс – прости зрадливу осінь,
Пробач за листя, пале у траву,
За сніг років,за карколомні грози,
Що тишу розпинають,як струну.
Дрімуча рань. Прокинуться берези.
Кричить відлуння страчених дубів,
Щебечуть гнізд засніжені колеса
Та котяться у глибінь яворів.
Стоять митці в лісах, як в потрясінні,
В рахманному, натхненному диму́ –
То бродить ліс в невинному бродінні,
В моїй душі, як в чорному льоху.

КАРМЕН
Стікає сонце на піщані губи,
Гудуть вітри з гітарами у такт,
Гора точила соколині зуби,
Вклонилось сонце. Сонячний антракт.
Танцюй, Кармен, захмелену кориду!
Гітара не для тих, хто був слабий!
Вже так душа словами перебита,
Що й бик тобі ніякий не страшний!
Зірви струну розпачливої волі!
Нехай гітари грають тільки раз…
Не дай Господь скоритись своїй долі,
Бо танцюватимеш усе життя лиш вальс.

***
Промокла стріха. Дощ уже вщухає,
Старий дідок, як той кривенький дуб,
Сивенький дощ, як ниточки збирає,
Ті краплі сиві, як у діда чуб.
Скриплять тини – вони ще не упали,
Старим садам аж тріскає хребти!
Серед пеньків опеньки заблукали,
В сосновий порт запрошують ліси.
Живіть сама, як поле без колосся,
Прощайте осінь – ви ж бо не моя,
Прадавніх верб покручене волосся
На ваші плечі хусткою спада.
Сховайте ті шипшинові дукати!
Ви ж знаєте, що я вас не люблю,
Прийде весна – почну я оживати,
Можливо, згодом вас коханою назву.

В КАЗЕМАТІ
Холодний світ цвілого каземату:
Сніги, щури, неволя і Тарас.
Він научивсь на стінах друкувати,
Тут видавався не один тираж.
Стіна побачила усі правдиві рими,
Тут правда оживала на стіні!
Його чекали Гонти й Катерини,
На нашій – не своїй землі.
А ті садки вишневі біля хати,
Вони осипались без нього навесні!
І не чекала вже вечерять мати,
Дівчата затихали й соловʹї…
Слова не вміють правдою радіти,
Вони відмучились, як праведні й святі…
Дививсь Шевченко збитий із граніту,
Як в тюрмах друкувались «Кобзарі».

ДОЩ
Навшпиньки ходить дощ попід хатами,
Сухій вербі розказує казки.
Холодний дощ сидить під яблуня́ми,
У спориші розкидує плоди.
Яка пия́тика! Земля дощем аж п’яна!
Напівсолодкий. Не сухий цей дощ.
Гримлять громи́. Щось наливає хмара,
У келихи зажурених осик.
Ще лопотить. То дощ попід хатами.
Верба послухає ще казку від снігів.
Стріляє дощ у неквапні́ тумани,
Стрілою блискавок і стомлених плодів. 

ПОКОЛІННЯ
Вогнеметами, кулеметами, танками, 
Прогуркочуть століття війни. 
Ми для неї залишимось згадками, 
А вона для нас шрамом біди.
Оці роки обтягнуті дротами.
Цей день живий! На міну не ступив.
Цей день війни обпалений вогнями, 
На цілий вік він згарище лишив.
Старі хрести хитаються по степу, 
Впадуть у вирву і лиш тінь знайдуть.
Ми діти війн. Ми покоління склепу.
Ми хрещені війною – в цьому суть.

 

2 Відповісти на “Культурна референтура ОУН. Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича.”

  1. У поезію приходять “діти війни”. Новітньої. З межовим самоусвідомленням. Максим Бричка – один із них. Його твори дихають обпаленим степом і тримаються тонкої струни в прагненні знайти гармонію. Здається, він рано усвідомив істину, про яку писав Борис Гуменюк, що Поетами стають на могилах найрідніших (здається, сутність цитати). Вірю в поетичну долю юного обдарування. Мій голос – за нього.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *