Культурна референтура ОУН. Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича.

КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.

Олександр Ватага,
10 кл Новоободівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Тростянецького району Вінницької області.
Мені 16 років,
Федор Харитонович Шевчук

Єднаймося
Українці всіх країн, єднайтеся!
Ра́зом скидаймо ярмо!
Погляньте! І всі запитайтеся,
Якими шляхами йдемо.
Хай кожен буде не байдужим
Бо наше життя – це війна.
Згаяне все надолужим,
Бо наша у лихах вина.
Кожен когось винуватить.
Не себе. Лише тільки когось.
І кожен за це ще заплатить…
То може, за ум візьмемось?
Бо завтра сьогодні – це вчора,
Тож з лінню своєю борись.
«На потім» – жахлива потвора…
Слово прокляте «колись».

Боротьба
Ми українці, ми не сіра маса,
Нестримний Дух Свободи пророста…
Живе між нами «Заповіт» Тараса,
Святої правди істина проста!
І хоч які траплялися халепи,
Та не скінчалася визвольна ця війна:
Проти Петра боролись за Мазепи,
І проти Никона боролись за Махна.
Живуть між нами Ольжичі й Бандери,
Донцови закликають знову в бій,
Життя щоб дать борцям нової ери,
Щоб врятувати любий нарід свій.
Між нами є Творці, Борці, Поети…
Сосюри, Винниченки, Хвильові…
Щодня рвуть кайдани та тенети,
Освічуючи обрії нові!
Живе Вкраїна! І степи, і гори!
І наша боротьба, їй-бо, не тще.
Каменяр на нас поглядує суворо,
Кобзар питає: «Чи не вмерла ще?!»
Не вмерла, Батьку! І не вмре ніколи,
Бо є у неї гідні ще сини,
Які боронять рідні видноколи
Від Сяну до Дніпра, та до Десни!!!

«Життів мільйони…»
Життів мільйони вже поклали, Ненько,
За твою свободу, щастя і життя.
Діжде́мось мо’, що «згинуть воріженьки»,
Навіки кануть в темне небуття.
Але саме по собі зло ніяк не згине,
Тож справі цій присвятимо серця,
«І душу, й тіло», й розум – для країни,
І все єство своє одвічного борця.
Не сотні їх – мільйон, та й то не перший…
Хто своєю смертю нищив страх
І висміяв катів своїх, померши
По окопах, тюрмах, таборах…
Не вбити їх! Вони живі назавжди!
В серцях народу, в вічному житті,
Усі, хто жертвував життям заради правди
І не спинявсь на праведній путі.
Та зібрала́сь криваво-темна рада:
Лакузи мороку, прислужники брехні…
Знайшли тих «срібних», і, будь ласка, – зрада…
І вся Вкраїна в муках та вогні!

Злободенне
Є сила. Є воля. Нема сили волі.
У цьому нещастя, і муки, й біда…
Народ хоче ЖИТИ, народ прагне долі,
Та всі ці бажання – у ступі вода.
Товчемо й товчемо ту воду роками,
Вже скоро зітреться у ступі тій дно.
Ми виєм по-вовчи, щоб стати вовками.
Змінилося щось? Барани все одно…
А зверху нам кажуть: «Усе так і треба,
Свобода – то рабство, а мир – це війна!
Мовчіть та очікуйте манни із неба.
Ще трішки лишилось, і впаде вона».
Чекаємо манни. Знаходим омани.
Мовчить десь набату підкупленний дзвін.
Одні казнокради. Де ділись гетьмани?!
Чи ми доживем до омріяних змін?!
Кожен вже звик: «хіба щось означаю?»,
«один я не зміню», «воно не моє»,
«воно мені треба?», «моя хата скраю».
Скажіть після цього, майбутнє в нас є?

На тему мовну
Віками нам нав’язують чужинці
Свою культуру, мову, все чуже!
Щоб ми забули слово «українці»,
Щоб ми зробились масою уже!
О,  непохитна українська мово,
З любов’ю я вклоняюся Тобі.
Звучиш ти, древня, на́ново чудово,
Хоча не раз тонула в боротьбі…
А зараз час, хоч, наче, буцім, світлий,
Але на Тобі ворога приціл.
І зрадник все шуга́є, непомітний,
Бо ще не все, не все «іскарєніл».
Із вивісок кіоску й магазину
Читаю «сахар», «кофе» і «мука»…
Ну як навчить неграмотну людину,
Що не така в нас мова, не така!
Це справді страшно й сумно визнавати,
Але варваризація живе…
Вона не припиняє заповзати,
Забарвлення міняючи нове.
Це популярна мова окупанта,
Від мовних війн втомився ріднокрай.
Та втішений я рішенням гаранта:
«Напередо́всім – мову захищай!»
Як цвинтарем блукав я наодинці,
Колись утямити це диво так хотів:
Україномовні українці
Озвались чом не рідною з хрестів?
Чому рублями обзивають ГРИВНІ?
Чому «на» Україні, а не «У»?
Чому «та да – красіві», не ЧАРІВНІ,
Дівчата зараз? В толк я не візьму…
Чому кондукторів цікавлять так білети?
А на базарі міра «руб кіло»?
Чому у нас кульки́, а не ПАКЕТИ?
Не «МОВ НАВМИСНЕ» сталось, а «назло»?
Чому ми ПОсміхаємося часто?
І через «л» ще пишуть «КОВБАСА»?
Чому Кіркоров, Бузова та Басков?
Де наша Пісня? Чом одна попса?
Я хочу знову, знову нагадати:
Який «скваречник», як живе там ШПАК?
Іспит треба СКЛАСТИ, а не здати.
А українці роблять саме так:
УХВАЛЮЮТЬ закони, не приймають,
І участь не приймають, а БЕРУТЬ!
Не відкривають двері – ВІДЧИНЯЮТЬ!
Удари не наносять – ЗАВДАЮТЬ!
Українець дівчину КОХАЄ.
А ЛЮБИТЬ Україну, маму, борщ…
І мову українську, яка має
З десяток слів-синонімів до «дощ»,
Дванадцять відповідників “крайнеба”,
Найбільшу кількість слів, де корінь «мов»,
Де співіснують і «потрібно», й «треба»,
Де океан питомих слів-основ.
Українець кату ЗАВАЖАЄ,
Бо МІШАЄ тільки кашу й суп.
А РІЩА, а не хворост укидає
Він не до куч, а все-таки до КУП.
Ти українцю зайва є, рубашко,
І  у часи найважчі, бід і змін.
Бо хоч би як буде йому і важко,
Та у СОРОЧЦІ народився він.
Не кла́де свій ТЮТЮН він у кармани,
Бо в нього є кишені! От що є!
Хоча, буває, вводять у омани
Буква  «ѓ» із літерою «є».
А під БУЗКОМ квітує ПОЛУНИЦЯ,
ОЖИНА в’ється попід НАГІДКИ.
ПЛИСКА спить. Цікаво, що їй сниться?
СТРУМОК? ДЖЕРЕЛЬЦЕ? Дітки між ряски́?
«Ви знаєте, — ПОСТАВЛЮ запитання,–
Що правильно казати «листопА́д»,
І що в словах, з закінченням на «-ання»
Передостанній з наголосом склад?
Хоч ВИНЯТКИ, без «й» вони, до речі
(ДО РЕЧІ – лиш окремо, якщо що),
У всьому є, та ясно і малечі:
«АБИ-», «-ХТОЗНА» ми рА́зом пишем з «-що»!
НАВЗАЄМ – це те ж саме, що й взаємно.
І наголос завжди клади «йогУ́рт».
Ну що ж – згадали правила… Приємно…
Повеселішав, бачу, дружній гурт.
Чудово – товариство небайдуже.
Спасибі вам, не впав на мову пил.
А мова – це важливо. Дуже-дуже.
І діялог, і написи з могил…
Лиш КІЛЬКА слів, але чого ж бо варті!
Мова – це рушій народних мас.
Лунає мова. А на мовній варті
Стояти має кожен. Кожен з нас!

Про головне
Не втратьте єдність. В єдності є сила.
Не втратьте віру. Вірте до кінця.
Вперед ідіть, хоч би й було несила,
Немає меж для творчості митця.
Не втратьте мудрість, не марнуйте часу.
Важливе не забудьте. Вірте у дива.
Не перетворюйтесь на сіру біомасу – 
Даруйте людям люблячі слова.
Теплом сердець і щирістю діліться.
Відкрийте душу – най побачать всі,
Що лиш добро є силою та міццю,
Немає сили в мороці й грісі.
І хай щодня всі будуть щасливіші.
Нехай минають у блаженстві дні.
Люди! Будьте ж-бо ніжніші!
Хто зна: на троні завтра, чи в труні?!?

Скарб
Скарби шукайте не у полі,
Скарби шукайте у душі.
Бо справжній скарб – скрижалі долі,
Це стежка рідна в спориші.
Це хата глиняна та стріха,
Це річка та вишневий сад,
Від запаху акацій втіха,
Це листопад та снігопад.
Це близька людина здорова,
Це мудрість старих прадідів,
Це наша вкраїнська є мова,
Стрій чорнобривців рядів.
Скарб – це хвиля Дніпрова прудка,
Скарб – це правда слів, які линуть в народ.
Скарб – це правдивість кожного мого рядка.
Скарб – це вірш, і автор – поет-патріот.
* * *
Сяють вогнями незримими
Питомо вкраїнські слова.
Словами народотворимими
Осяяна мова жива.
Сягають їхні корені глибоко,
До сивої прадавнини́,
Коли набивали ще цибухи,
Кували мечі для війни.
А та́кож сяють прекрасно
І нові українські слова,
Що звучать так химерно-сучасно,
Щоб мова лишалась жива.

Час та Україна
Летять секунди та біжать хвилини,
І відіб’ється мить єдиним: «Тень!»
За миттю мить – не вернуться години,
Вони минули. Проминув і день.
Так день за днем. За тижнем знову тиждень.
Новий вже місяць. Та новий і рік…
Чекаємо…Чекаємо… Чи ж виждем?
Чи напросто змарнуємо свій вік?
Той вік назад не вернеться ніколи.
Один лиш раз нам суджено пройти.
І так прожить, щоб відповісти з радістю,
                                                      не з болем:
«А що зробив для України саме ти?»…                                                                                  

* * *
Я ляпку воску на листок паперу
Крапну. Свічку запалю.
Буду писати вірші про Бандеру.
Вже й друга ночі. Досі я не сплю.
Махно, Петлюра… Ще чиє імення
Превозвеличу в своїх віршах я?
Не сплю, пишу. Ночами є натхнення
Писати вірш, прославити ім’я.
Ім’я якогось князя чи гетьма́на,
Або змагань святих Провідника:
Симона, Євгена чи Степана…
Чи взагалі – простого вояка.
Натхнення шепче, мерехтить аж свічка.
Я записав диктовані рядки.
А віск,  немов обличчя чоловічка,
Вдивляється під очерки руки…

Залишити відповідь