Культурна референтура ОУН. Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича.

КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.

Автор: © Анна Луценко, 17 років,
м. Запоріжжя

Моя країна – Україна!

У  якій,   скажіть,    країні,
Колос   жовтий,  небо  синє –
Радо  душу   зігріва,
А в митців душа співа?
Її  ймення  –  Україна!
Ніжна, рідна, солов їна,
Автентична, преподобна,

Вільна, сильна і скорботна.

Магія свободи й віри,
Образ лихий підкорила!
Єдність ллється у крові
Ми – народ! Ми – вартові!
Успадковували в пам ять

Слова глибу, і освятять
Елегійних дум ця міць
Ріднославних блискавиць.
Ця країна – Україна!
І для нас вона ЄДИНА                                           

Начерк  

Минають дні, роки, століття.
Горить розпечене життя…
Зшивають ниткою країну.
Веде майбутнє в забуття?

Поставили під обстріл серце.
Театр тіней –  є життя.
Що буде далі? Розберемось,
Бо шлях до храму – каяття.

Героям

Не своїм криком гриміли майдани,
Чорні від сліз стали в матері очі.
Син, той єдиний, іде воювати.
Може,здійснилися сни ті пророчі?!

На горизонті – покоцані ниви.
Мати не бачить…достатньо…хрестилась!
Вже не пробачить кинджал той у серці,
Просто зі свічкою в полі молилась.

Попіл відносить по вітру ті крики,
Постріл, гармати, мушкети…Фіаско.
Але чиє? Хто? Чия Батьківщина?
Хто переможець, а в кого поразка?

Ледь-ледь тремтячий на прірвою прапор,
В небі блакитнім, мов меморіал.
Синя із жовтим звитяга народу.
Хай же щасливим цей буде фінал!

Герб – мій щит

Збирає вітер твої сльози,
Душа-лелека вже пішла.
Казкова ніч бреде наосліп,
Якби ж дістатися змогла!

Вже море проковтнуло сяйво.
Стікає кров з твого плеча.
Але мій вірний щит,ніколи,
Повір, не скориться меча!

На ньому світить напис – «Воля»
Це значить те, що я живий.
Отут і є моя звитяга.
Найкращий герб у світі – мій!!!
                                           
2704

Ми – генії своєї долі!
Ми прокладаєм шлях вперед,
Але, десь там, за видноколом,
Крізь лав,  ховається поет.
Ми переносим хрест у серці,
Він обвіває нашу тінь.
З ножем слизьким в обіймах берці
Ущент порвали кригу  – дзинь.
І вже нема свічок джерельних,
І в хаосі господар – Я.
Лиш дурні полюбляють спокій,
Для них затухла дня зоря.
Але, десь там, з-за виднокола,
Іде на поміч нам поет.
Ми – генії своєї долі!
Ми прокладаєм шлях вперед!

Сніг

Білий, м`який,наче тепла перина.
Крихкий та тендітний – краса балерини.
Чарує, танцює, по світу людському,
Але ж йому сумно, напевно, самому.

Він просто іде….йде роками, віками,
Поемами, хоку і навіть казками.
Ніщо не спиняє холоднеє серце.
Портали в дива і людські душі – дверці.

Він просто іде, йде назустріч свободі.
Він робить, що знає, що вміє, що може.
Не знає – «Чи є в цьому певна потреба?»
Він робить , що може, в що вірить, що треба.

Тікай

Вони пригнічували впертість.
Вони шукали «корінь зла».
Пшенична кода, теплі сльози,
Їм докоряє лобода.

Тікай від них! Вони чужиці!
Розірвуть крила,засміють…
А осінь ця – така вродлива.
Вони полинуть, ти – забудь.

Однак, обмежуючи волю,
Ми залишаєм в серці зливу.
За руки ухопивши долю –
Біжи! Тікай від негативу!

Мій сонет

Там, де початок свій бере життя,
Проходить через мрій щілину.
Не просто так у цю яскраву днину,
Відчуєш ти сердець швидке биття.

Це не оман, це казка,
Яка перетворилась тут у сни.
Це лише спогади минулої весни,
Чекання та зими поразка.

Тебе охоплюють пурпурові вітри.
З природою світ знову вже на – «ти»
А жовті смайлики хихочуть  на веселці.

Де щастя золотавого пісок,
Пройдись! Пройдися! Хоч разок!
Там літо спить  в червоному кубельці.