Микола Сулятицький
Особливістю драматургії Лесі Українки був своєрідний концептуальний розподіл на так звану класичну і неоромантичну драму. Вважається, що класичний її різновид (з домінуючим принципом «фатуму») хронологічно належить до більш раннього періоду творчості письменниці, а неоромантична драма, яка представляла вольову концепцію, вже є значно пізнішим художнім утворенням. Драматичну поему «Одержима», з якою Леся Українка входить у XX століття, здавалося б, варто цілковито відносити до класичного періоду, але тут слід пам’ятати той факт, що таке схематичне розподілення драматургічної творчості Лесі Українки аж ніяк не претендує на якесь узаконення і остаточність. Риси обох художньо-естетичних концепцій в даному випадку тісно співіснують, утворюючи взаємоо-бумовлюючу цілісність.
Звичайно, драматична поема «Одержима» має у своїй основі оте зерно незборимого фатуму, долі, трагічного фіналу, де «єдина смерть є вироком долі за таку любов, яку носить у серці Міріам до Месії» [6, 76], але, якщо і наявна тут якась фінальна приреченість, то все ж герой володіє гострим відчуттям протесту, внутрішньої свободи. Наприкінці XIX століття була популярною теорія марбурзької школи неокантіанства, за якою основним джерелом свободи як ціннісної характеристики була воля, та баденської школи (Ф. Паульсен, В.Вундт), де джерелом цінностей, а, отже, і свободи, є суб’єктивні почуття. Інші філософи цієї ж баденської школи (Брентано, Шеллер) виступали за визнання об’єктивності загадьнозначущих цінностей, а їх функціональність прямо залежить від характеру ставлення до дійсності (в нашому випадку героїв драматичної поеми), яке передбачає активну і пасивну його модифікацію. Перше представлене гострим протестом і неабиякою жертовністю, свідомою її формою, а друге репрезентується непотрібною, зайвою офірністю. Саме Міріам і володіє рисами отого всезагального бунту і протесту, який зумовлюється зіткненням антагоністичних світоглядів, непримиренністю активного і пасивного відношення до буття. Тому в образі Міріам, на думку багатьох дослідників її творчості, ніби цілком закладений світогляд самої Лесі Українки, зокрема її ставлення до християнства, яке у неї було, як правильно зазначала І.Бетко, «досить складне, не позбавлене суперечностей; її критика ряду релігійних доктрин великою мірою йшла від вимог того часу й оточення. Так, протиставлення Христа християнству стосується насамперед тієї профанації цього вчення, до якої вдалися «фарисеї та книжники» пізніших епох. З іншого боку, все світле, людяне, героїчне в особі Христа у Лесі Українки асоціювалося з Прометеєм – її улюбленим образом античності» [1,31].
Ключовим мотивом драматичної поеми «Одержима» є жертовність головної героїні, але у творі цей елемент має свої особливості. Якраз ідеологічна неспіввіднесеність поняття жертви у відношенні до двох кардинально протилежних сакральних явищ-жертви християнської і жертви поганської – й зумовлює конфліктність даної ситуації. У християнстві жертва є наперед завбачуваним актом, тому письменниця в трактуванні Христової офірності помітно виділяє поганські мотиви, де жертвоприношення Месії сприймається як «кривава» заплата Ваалу. Тому тут можна говорити про навіть деякий погансько-християнський духовний синтез двох світоглядних пізнавальних орієнтацій. Зате поняття жертви у Міріам винятково співвідносне із мірками античного поганства, і її жертва, як зазначала Т.Гундорова, – «може трактуватися за мірками давньогрецькими, як діонісійський екстатизм… Міріам гине під камінням, яке з диким ревом кидає в неї розлючений натовп. Тим самим вона мовби по-новому сакралізується, перетворюється на своєрідного тотема, божество, що його, подібно до Діоніса, розриває розлючена юрба» [2, 25]. Ота духовна неспівмірність на ґрунті гносеологічного сприйняття дійсності і зумовлює внутрішню діалогічну конфліктність та ідеологічну несумісність екзистенції героїв драматичної поеми, що і приводить до відображеної в неоромантичній теорії Лесі Українки конечності, трагічного фіналу. Конфлікт ситуації посилюється також і в плані десакралізації героїнею твору Міріам божественної постаті Месії, її намагання привнести в цей вищий духовний світ людський сенс наштовхується на беззастережне несприйняття, оскільки Месія, Його буття – це зовсім інший вимір. На запитання Месії: «Ти дорівнятись хочеш…” вона смиренно відповідає: “Ні, Месіє, я не рівняюся до Тебе, ні! Я знаю те, що я нещасна жінка» [5, 128]. В цій ситуації протиставлення божественного і людського начал (опозиція Бог – жінка) постає на повен зріст.
Як ми вже зазначали, драматична поема деякою мірою побудована на засадах класичної драми. Ця думка знаходить певне підтвердження і в О.Косач-Кривинюк, яка слушно вбачала чітку співвіднесеність своєрідного жіночого агоністичного хору-плачу, що концентрувалися навколо смерті й еросу, із засадами класичної античної трагедії [4, 483]. Але слід враховувати те, що ця «класичність» відповідає суто формадштичнимпоняттям, а основна, внутрішня суть драматичної поеми набагато складніша і глибша і сформована на елементах неоромантичної художньої поетики, основана на вольових ціннісних вартостях.
Ідучи за кантівським розумінням етики й естетики, свободи як поняття «волі» відносимо до категорій етичного, а вже свободу як почуття естетичного. В результаті одержуємо такі номінації цінностей – свобода етична і свобода естетична. Між ними є певна різниця, і реалізація того чи іншого полягає в проблемі вибору. Таким чином, як наголошувала Л. Демська, «якщо мова йде про свободу естетичну, яку Кант називає сферою вільного вибору, а джерелом її є почуття, то вибір відбувається поміж душею та розумом. Якщо ж мова стосується свободи етичної, за Кантом, сферою природи вибору необхідності, де джерелом її є воля, – то вибір відбувається у межах морального закону, – тобто інтелектуалізований вільний вибір добра чи зла» [3, 54-55]. Оскільки категорія свободи естетичної має безпосереднє відношення до системи людських цінностей, часто акцентуючи на антагонізмі окремо взятого героя, – то ця модифікація свободи є помітно складнішою. І, власне, драматична поема «Одержима» входить до цього «естетичного» циклу. Категорія волі як провідний складовий елемент неоромантичної поетики реалізується представленням у творі активної свободи вибору героя (Міріам), який цілковито усвідомлює всю відповідальність цього вибору. Мотивом вибору як певної необхідності керується Месія, тому цей образ є дещо статичним і не веде головноїдії. Прикінцева фінальна трагедія героїв твору полягає саме у неспівмірності їхнього вибору, у протилежності двох подібних у понятті одержимості індивідів, зате різних у підходах їх реалізації, хоча, що слід також помітити як важливий аспект, – «маємо боротьбу двох свобод, яка цілком могла відбутися у душі одного індивіда. Зрештою Месія і Міріам сприймаються як одне ціле. Або ж є двома протилежностями одного цілого, що перебуває в постійному протистоянні» [3, 56]. Антагонізм Міріам і Месії проявляється з умов протиставлених у своїй сумі понять почуття в одного і розуму в іншого; хоча їх об’єднує почуття любові – їм не оминути трагедії, оскільки будь-яка любов, чи Месії, чи Міріам, веде до загибелі, тому що не досягнуто обопільної гармонії, внутрішньої свободи героїв як передумови подальшого духовного буття.
Драматична поема «Одержима» Лесі Українки є наочним прикладом художнього синтезу так званої класичної та неоромантичної поетики, відображає еволюцію художньо-естетичних засад творчості української письменниці.
Література
- Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки // Слово і час. 1991. №3. С. 28−36.
- Гундорова Т. Леся Українка: християнство-екзистенціалізм-фемінізм // Слово і час. 1996. №8−9. С. І9−28.
- Демська Л. Проблема внутрішньої свободи в драматургії Лесі Українки // Слово і час. 1998. №8−9. С. 54−57.
- Косач-Кривинюк О. Леся Українка : Хронологія життя і творчості. Нью-Йорк, 1970. 926 с.
- Українка Леся. Одержима // Леся Українка. Зібр. тв: У 12 т. Т.З. К.: Наук, думка, 1976. С. 126−145.
- Хороб С. Неоромантизм у драматургії Лесі Українки // Хороб С. Українська драматургія; крізь виміри часу. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. С.69−83.