Про художню літературу, церкву і націоналізм, якого у Європі начебто нема, а в Україні він таки є!

Алла Гоцик (Диба)

Алла Гоцик (Диба)

Мені, як члену Національної спілки письменників України, завжди важливо бачити й розуміти, чим живе наша письменницька організація, які проблеми в ній піднімаються, за що й проти чого ми боремося, над чим працюємо і в ім’я чого живемо. Отож цього разу просто взяла черговий номер газети письменників України “Літературна Україна” (№ 21 від 31 травня 2018 р., головний редактор, письменник Сергій Куліда) і вирішила через призму газети подивитися на Україну і світ. Спробую оглянути те, що тут представлено, а також виокремити найцікавіші, на мій погляд, і найважливіші матеріали, разом із тим зупиняючись на пекучих проблемах сьогодення на сторінках названої газети й поза нею.

Отож — на с.1 вміщено попередню інформацію про Шевченківське свято “В сім’ї вольній, новій…”, яке цього травня відбулося на Вінничині;  на с. 4-й репортаж “IrpinBookFest: Творення традиції” (чесно признаюсь — матеріал мій); матеріали на сс.2 — 3 це розповіді про виставки й творчі зустрічі (присвячені Ігорю Костецькому та Василеві Земляку); підсумки літературних конкурсів “Бути людиною” (про конкурс “Ірпінський Парнас” у матеріалі на с.4), “Поетичного травня”, премію ім. І. Корсака; є й запрошення на “Книжковий Арсенал” від видавництва “Ярославів Вал” і дві сумні звістки — про смерть письменника з Сумщини Анатолія Гризуна та матері публіциста Володимира Петрука.

Здебільшого, як і годиться у письменницькій газеті, вона наповнена публікаціями письменницьких доробків: бачимо тут добірку поезій Миколи Сіробаби з Донеччини (с.11); твори поета-воїна Андрія Кириченка з механізованої бригади Гончаревих “Прапороносців” представляє Анатолій Гай (с.11);  вірші Захарі Іванова в перекладі з болгарської подав Петро Засенко (с.10); “Польські фрашки” (дотепні віршовані мініатюри) презентує Валентин Шульга (с. 16). У газеті опубліковано нове містичне оповідання цьогорічного переможця “Ірпінського Парнасу”, невтомного дослідника літературного Ірпеня Володимира Коскіна “Крізь твердь земну і небесну” (сс. 8 — 9). Поруч бачимо розлогі й посутні розповіді про письменників та їхні книги, зокрема інтерв’ю Віктора Мельниченка зі Світланою Штатською (с.6) — головою Житомирської письменницької організації НСПУ, яка нещодавно у Києві разом із колегами представляла письменницький осередок Житомира в рамках проекту “Літературні меридіани України”, ініціаторами й учасниками якого стали НСПУ, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Національний музей літератури України (докладніше про цей проект та представлення обласних письменницьких організацій ітиметься в наступних числах “Літературної України”). Василь Шкляр розповідає про поета Ярослава Павуляка (с.12); Михайло Слабошпицький про вірші Тетяни Крижанівської (с.13); Володимир Колінець про нещодавно померлого письменника, художника, відчайдушного патріота України Михайла Левицького (с.13); є повідомлення про бестселер Михайла Гранда “Завжди поруч” (с.6) і ціла добірка новин світової літератури (с.15). Андрій Будкевич подає розлоге дослідження про творчість художника Анатолія Криволапа (с.14).

Але найважливішими у цьому випуску “Літературної України” здалися мені матеріали на двох сторінках, про що розповім докладніше. Отже, це аналітичні роздуми теолога та філософа, професора університету Лойола-Мерімаунт у Лос-Анжелесі Кирила Говоруна “Церква на Майдані” (с.7) та добірка матеріалів зі с.5, де спочатку подано репортаж з багатьох куточків світу під заголовком “Свободу Сенцову!”, а мене, у першу чергу, вразило фото — здавалося б, звичайна людина зі скромним плакатом і підпис: “Із закликом звільнити Олега Сенцова виступила президент Естонії Керсті Кальколайд”.

І трохи нижче — допис президента Світовогол конгресу українців (1998 — 2008) Аскольда С. Лозинського “Бюрократія чи п’ята колона?”, де йдеться про фінал Європейського чемпіонату з футболу в Києві. Здавалося б, про що може йтися? А, виявляєтьсчя, представник КМДА (головний спеціаліст управління реклами) Олег Шмагалов, перевіряючи “свої володіння”, несподівано побачив на київському Будинку кіно “недозволений” банер з вимогою звільнити Олега Сенцова. Пробі! Реклама! Цікаво було б дізнатися — кого й чого?! Тютюну, горілки, ліків? Який такий “навар” мають від цього плакату українські кіномитці? Обурений начальник висунув нагальну вимогу: “Зняти рекламу!!!”. Коли ж митці не послухалися, не вважаючи свій банер ніякою рекламою, пан Шмагалов відшмагав діячів кіно велетенським штрафом — 49 тисяч гривень!!! Як за НЕДОЗВОЛЕНУ Й НЕОПЛАЧЕНУ ПОЛІТИЧНУ РЕКЛАМУ. Це що — Сенцов десь у Якутській колонії голодує, а одночасно у Києві починає президентську чи яку іншу кампанію? І режисери, актори, сценаристи, оператори, костюмери, гримери, художники — це його політична партія?!.. Маразм, скажете? І я так думаю…

Але, як на мене, то тут є набагато глибший контекст — іноді здається, що влада існує якось паралельно із суспільством, не завжди навіть пересікаючись із народом, не прислухаючись до його думки. А у своєму прагненні представити перед світом Україну і Київ мирною територією, владці часом починають “стирати з лиця землі” будь-які згадки про російсько-українську війну, про в’язнів-українців у Росії. І найпримітивнішим та найцинічнішим стає те, що ці “наші рідні бюрократи” навіть на війні та біді намагаються швиденько “заробити”. Відомий же вираз: “З паршивої собаки — хоч шмат вовни!”. Але ми не собаки, ми — кияни, мешканці й господарі цього міста. І не розуміємо, чому в усьому світі (крім Росії, звісно, бо ж на злодієві ж шапка горить!) такі плакати можливі, сьогодні вони і в Португалії, і біля Ейфелевої вежі в Парижі. Навіть на моїх рідних Позняках, на торгівельному комплексі “Піраміда” спокійнесенько висить величезний банер зі списком українських політв’язнів у Росії. А на  Будинку кіно, що на вулиці народного артиста України Панаса Саксаганського, в центрі столиці України (!) чомусь цього робити не можна!..

Пан Аскольд С. Лозинський зупиняється у своїй статті і на юридичній казуїстиці, наголошуючи при тому, що дії представника КМДА порушують Конституцію України на право свободи слова. А, на мою думку, ще й принижують честь і гідність (є й така стаття в законі!) і наших діячів кіно загалом, і українського громадянина-патріота Олега Сенцова зокрема — у столиці ЇХНЬОЇ ДЕРЖАВИ. Адже чомусь українського режисера “можна” чотири роки утримувати в московських застінках, а відкрито говорити про це в Україні — зась?! Тому дивуйся, що, приїхавши сюди, багато хто з іноземців починає щось таке нам розповідати про НАШ ВНУТРІШНІЙ КОНФЛІКТ, про те, які ж росіяни хороші, а ми, українці, нетолерантні й невдячні. І це — за мовчазної згоди або якогось божевільного, як у київського чинуші Шмагалова, втручання в процес, коли: “Замість підтримки у цьому українському патріотичному ділі, столична адміністрація їм перешкоджає. Чи не бідні, бо дурні? Я хочу вірити, що той, хто написав протокол, скажемо прямо — просто недалекий чиновник, а не представник п’ятої колони. При цьому для справедливого висвітлення подій треба сказати, що Олег Шмагалов погржував митцям і навіть  викликав поліцію, щоб зняти банер, але поліція стала на бік кінематографістів”. П. Аскольд С. Лозинський, який свідчить про це неподобство, передає також слова голови Національної спілки кінематографістів України п. Олеся Янчука: “Прошу вашої реакції як активних представників Світового Українства на це неподобство, на цю політичну короткозорість, некомпетентність та байдужість з боку Київської влади, яка вилізла сьогодні на очі всіх нас!”. Додам від себе — вилізла на наших плечах, сидить на шиї і гадить?!

Отож — проблема є. Коли стає соромно навіть перед усім світом. Коли суспільство набагато більше визріло духовно, ніж влада, адже “на Майдані ми маємо яскравий приклад усвідомлення суспільством власної суб’єктності. На Майдані народжується або й уже народилася спільнота, яка є хрестоматійним прикладом громадянського суспільства — його майже чистий субстрат. Ця спільнота ідентифікує  себе на основі спільних цінностей: гідності, чесності, ненасильництва, взаємодопомоги, готовності до самопожертви. В такому чистому вигляді громадянського суспільства зараз немає навіть у Європі, де людей об’єднують здебільшого спільні інтереси: пенсії, зарплати тощо. Я не можу собі уявити в жодній європейській країні, аби люди багато тижнів мерзли  під загрозою бути “зачищеними” у будь-який момент заради досить абстрактних цінностей, не пов’язаних із “покращенням життя вже зараз”. Український Майдан, який зібрався “заради Європи”, значно переріс саму Європу і її політиків. Ми бачимо, як європейські політики готові зраджувати “європейські цінності” через страх чи якісь власні політичні або фінансові інтереси — Майдан на такий компроміс не готовий іти” (Кирило Говорун, с.7).

У цьому контекті й спостерігаємо за діями українських і європейських владців, які “через страх чи якісь власні політичні або фінансові інтереси” розповідають нам багато усіляких “байок”, пробують нас переконати у якихось наших “неправильностях”, звинувачуючи нас, українців, у якомусь “неканонічному” (чи що???) українському націоналізмі, як це нещодавно озвучив німець Штайнмаєр, назвавши саме націоналізм “основною загрозою України”. До нього заповзято долучаються усілякі “українські” Добкіни-Бобкіни, а вже московським пропагандистам тут є де розвернутися!!!

Нас і досі багато хто, як героя твору Лесі Українки “В дому роботи, в країні неволі”, не може зрозуміти, —— навіть такий же раб, але командної нації (з тих же росіян чи французів, німців, а у Лесі Українки — давніх єгиптян). І що воно ці українці хочуть? А наші “власні чинуші” тим часом роблять, як колись робили представники імперської влади в Середній Азії: раз основні податки з околиць мали йти до столиці, то що ж їм, ”бідним”, залишалося? Отож вони й брали податок… з вітру, який сушив людям білизну!.. А й на Волині багато хат було “курними”, бо дим із печі випускали через вікна і двері — з наявного димаря був значний податок! Про такі “виверти” керівництва народом розповів побратим Лесі Українки, видатний український письменник, журналіст, дипломат, історик, юрист Максим Славинський у своїй книзі “Национально-государственная проблема в СССР” (Париж, 1938), яку автор 1937 року виголосив як доповідь на Всесвітньому конгресі Ліги Націй, за що вже 1945 року в Празі був заарештований, літаком відправлений до Києва в Лук’янівську в’язницю, де незабаром, після чергового нічного допиту, й помер. А названа вище книга, в якій прослідковуються витоки “російської демократії” від часів зародження імперії до більшовицького терору, стала основною підставою для його арештуі знищення, сьогодні, вже вилучена зі слідчої справи і представлена в експозиції Київського музею Миколи Лисенка.

Що ж таке особливе сказав про нас, українців, про наших сусідів-росіян і про Європу вчений-націонолог Максим Антонович Славинський, який був фактично знищений за свої знання, погляди, вчинки, а його ім’я поволі повертається в Україну тільки в часи Незалежності? Здається, “нічого особливого”: він, беспосередній учасник Української національної революції, говорить про те, що між українцями і росіянами, які впродовж віків намагалися загарбати нас у рабство, “лягла кров”, і тільки з війною і кров’ю ми виборемо остаточну Незалежність. А для світу він пояснює, здається, просту істину: якщо народи Європи, США і т.д. пройшли період своєї боротьби за Незалежність ще 100 чи 200 років тому, коли у них відбувся природній для всіх народів процес зрощення Нації і Держави, то Україні в ті роки, часто і їхньою байдужістю або ж за беспосередньої участі, цього здійснити не вдалось, і ми продовжуємо робити це зараз. Отож народи-сусіди часто і тепер не розуміють, що у світі ще можуть бути могутні народи з глибинною багатовіковою культурою, але бездержавні (або зі ще не до кінця сформованими основами державності), у яких цей процес ще не відбувся або ж відбувається на якихось первісних етапах, поступово утверджуючись на політичній мапі світу. Тому “можна” ігнорувати або зверхньо повчати багатомільйонну націю, яка сьогодні стоїть на перетині цивілізацій, на тому зламі, над кривавим потоком, самовіддано захищаючи світ від навали московської орди. І це неймовірний феномен і дивовижний парадокс, коли такому ж повноправному суб’єкту державотворчості інші суб’єкти століттями відмовляють у праві повної реалізації проекту Україна, навіть у таких важких, як сьогодні, в час війни, обставинах. Це той феномен, який добре розумів президент Чехо-Словаччини Томаш Массарик, який свого часу дав прихисток у Празі багатьом емігрантам-українцям і росіянам, які були в опозиції до більшовиків.

Нам закинуть (і “свої”, й “чужі”,), що говоримо ми якоюсь ”неправильною, коверканою російською мовою”, що не хочемо жити в мирі й злагоді з “хорошими” сусідами, навіть “братами” чи “сестрами”. Цікаво, чому ніхто не закликає Німеччину, Францію, навіть Росію з її суперагресивним, войовничим націоналізмом боротися з цим явищем? А Україні, бачте, “треба його побороти”?! Ніхто не хоче зрозуміти того, що ми за своїм Мойсеєм (Шевченком, Франком, Лесею Українкою!) ще не пройшли оті міфічні 40 років становлення — вони у нас відбуваються з великими перепонами й призупиненнями-пробуксовуваннями, часто й з незалежних від нас причин, у значні, може, й занадто довгі проміжки часу. Але ми таки, незважаючи ні на що, будуємо свою Соборність і Державність, будуємо Українську Церкву, яка була з нами і у Козацькому Війську, і на Майдані, і сьогодні, на фронті. Етап зрощення Нації і Держави таки відбувається. Таки відбувається процес творення ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ УКРАЇНЦІВ разом із кримськими татарами і караїмами, угорцями й молдаванами, євреями й росіянами — тими, хто безстрашно пішов до Українського Війська боронити Незалежну Державу Україна. Хто тут, у тилу, не менш самовіддано працює на УКРАЇНСЬКУ СПРАВУ. І нехай наші недоброзичливці не думають, що нас можна здолати. Бо цей процес невідворотний, природний. Так ішли усі, тепер найпередовіші нації світу. Так ідемо сьогодні ми, українці: ”Зараз для українських церков нагода вирости до рівня суспільства, яке швидко зростає на основі тих цінностей, які мали б демонструвати церкви. Час змінювати свої відносини із владою. Час налагоджувати свої відносини з людьми. І вчитися від них цінувати та відстоювати гідність, порядність, людяність”. Теолог Говорун так підсумував свою статтю в “Літературній Україні”. Але ці слова можуть підсумувати й усю нашу сьогоднішню розмову. Бо настав час, коли Народ, Церква і Держава мають бути єдині. І тоді не буде відчуття, що Церква “самоусунулася” від проблем суспільства, а владці й іноземці існують із нами наче в паралельних світах. Задля вирішення цих питань величезна роль відводиться письменникам і вченим, педагогам, бібліотекарям і журналістам. Політики, якщо хочуть стати й справді українськими, мають доростати до українського суспільства, народженого двома українськими Майданами. В тому й буде наш, самобутній, справжній український націоналізм — той, який зрозуміє і поважатиме цивілізований світ.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *