На Різдво

Оксана Радушинська

Оксана Радушинська

Сліпий зимовий день, захуканий снігом, повиснув на шибках. Наче тріщинки, у каламутному небі поспиналися догори гілки одвічних дідівських ясенів. Десь далеко, підвиваючи, змерзло гавкав пес, а зграйка снігурів обдзьобувала кущ засніженої калини посеред спустошеного саду.
Йшло Різдво…


Випшеничувалося медовою кутею, маковими калачами, жовтіло Дідухом під образами, пахло сіном, подихувало жаром із печі та лампадками свічечок.
Крехнули сінешні двері і, прочинившись, впустили із двору хмарку холодного повітря. А разом із нею вплив у дім і морозяний дух, що прибрів навпростець із синювато-чорного лісу, напившись там досхочу дихання кори, інею та воронячого каркання. І враз стало у домі так солодко-солодко, наче пролився дзбанок із водою, зібраною під час відлиги на Андрія, вистояною на отій примерзлій калині, корінчиках мрій та на сяйві молитов. І враз стало у домі так світло-світло і зашапорталось по кутках щось правічне, що оживає хіба перед народженням дитини…
…Або перед Різдвом.
І далеко біг просанений шлях, гублячись серед снігів, мов серед снів із дивним, таємничим змістом. А вже там, у білому молозиві чи то туману, чи одного з тих снів, борсаючись у синювато-срібних кучугурах наметів, розписаних абетками пташиних кроків, стікаючи, втікали хвилини. Крапали, як ранкова відлига на початку березня, якої ще не видно, бо не взялося на світ, але вже – чути. І поступово виливалася чаша дня у вечір.
Заступило на Різдво.
Хтось випещував тісто, хтось колихав немовля, хтось віддавав чи дякував, хтось просив прощення чи прощав…Комусь хотілося плакати, комусь – сміятися, комусь – мовчати… Хтось бачив в уяві жита майбутньої весни, а хтось – пахучі дими минулої осені… Комусь бажалося чогось недосяжного, як може бажати тільки людина: відчайдушно, нерозумно, вперто… І чиїсь вуста тремтяче доторкнулися до інших вуст…
А над світом тихо-тихо затрусив сніг…

Оксана Радушинська, 2005 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *