Микола Сулятицький
Рецензія “Пухонська О. Літературний вимір пам’яті : монографія / Оксана Пухонська. – Київ: Академвидав, 2018. – 304 с. (Серія «Монограф»)”
Дослідження проблеми пам’яті стало поширеним напрямком наукових студій на Заході, що можна пов’язувати з наслідками Другої світової війни. Ті вузли пам’яті, які викликали потребу згадувати події минулого, тепер актуалізуються з новою силою. Виявляється, існує елементарна потреба згадувати – те, що людина пережила чи пережили її предки. Ця потреба характеризує різні суспільства – і ті, які, в яких пам’ять минулого ще жива й представлена реальними спогадами старшого покоління, і ті, які в минулому не зазнали страшних подій, але знають про них із каналів культури. Так, особлива ситуація в західному світі, де люди живуть у достатку й не бояться більше повторення смертельного досвіду минулого. Незважаючи на те, що мігрантів з Європи, які пригадують Другу світову війну, там небагато, вони все-таки напрацювали певний досвід колективної пам’яті, який сприймається на рівні всього суспільства. Це книги спогадів, художній фільми, серіали тощо. А це вже другий ступінь пам’яті, на відміну від прямих зізнань свідків та учасників подій, – пам’ять культури. Представники гуманітарних наук, які займаються дослідженням пам’яті, вивчають широке коло питань. Тобто, вони не обмежуються тільки усними або письмовими спогадами, а також охоплюють і те, що визначає пам’ять сучасної культури. Тому сфера зацікавлення memory studies у США та Західній Європі постійно зростає.
Віднедавна такі дослідження ведуться також в Україні. Їхня актуальність не викликає сумнівів, як твердить у рецензованій праці О. Пухонська, і цілком слушно. Свідченням суспільного запиту стали нові праці Володимира В’ятровича, Алли Киридон, Гелінади Гріченко, Ярослава Грицака, Миколи Рябчука, Оксани Кісь тощо. Знаходять дорогу до читача й роботи західних учених, що з’являються в українських перекладах, – А. Ассман, Н. Наймарка, Т. Снайдера, Е. Еплбаум тощо. У нашій країні проблематика пам’яті має дуже важливе значення й пов’язана не тільки з пригадуванням минулого та образом минулого в колективному уявленні. Більше того, вона певною мірою проектує майбутнє нашої країни, в якому мають бути враховані уроки двадцятого століття. Студії пам’яті допомагають з’ясувати не так правдиву історію країни та народу, як розставити сучасні акценти щодо минулого, зрозуміти його приховані мотиви та механізми, за якими воно необхідне для наших сучасників.
Взагалі, вживання терміну «пам’ять» у сучасному науковому дискурсі неоднозначне, воно проявляє вплив різних тенденцій. З одного боку, це тенденція опосередкованого присвоювання значень через запозичення термінології з інших сфер гуманітарного знання. З іншого боку, це спроби сформувати пам’ять як самостійну категорію наукового пізнання, розбудовуючи для неї оригінальні значення та контексти. Авторка монографії «Літературний вимір пам’яті» намагається ці тенденції поєднувати, однак віддає перевагу другій – формує системний набір термінів та понять, які відповідають її уявленням про пам’ять у літературі. Звичайно, вона сприймає таку пам’ять у її взаємних зв’язках – із суспільною історією, психологією народу, ментальністю, культурною традицією. Концепція пам’яті, яку утверджує монографія О. Пухонської, спирається на солідне теоретичне підґрунтя: це знання багатьох західних теорій memory studies, як класичних, так і сучасних. Проте авторка не лише накладає ідеї західних теоретиків на вітчизняний матеріал, вона шукає того властивого підходу, який дав би можливість розкрити своєрідність національного виміру пам’яті. Саме в цьому нам бачиться новизна праці, її продуктивність, зокрема для майбутніх дослідників, які будуть розвивати заявлені тут позиції.
Оксана Пухонська послідовно моделює український вимір пам’яті, послуговуючись багатством прикладів. У полі її уваги опиняються численні автори та книжки, написані упродовж майже тридцяти останніх років, тобто періоду державної незалежності нашої Батьківщини. Це досить великий список: важко знайти помітні явища сучасної української літератури, які авторка монографії обійшла би увагою. У монографії обговорюються книжки Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Василя Шкляра, Степана Процюка, Василя Слапчука, Леоніда Кононовича, Бориса Гуменюка, Люко Дашвар, Олени Захарченко та багатьох інших. При цьому авторка відстежує як діахронні, так і синхронні тенденції пам’яті. Вона пояснює, чому травма минулого не одразу була проговорена в художній творчості 90-х років ХХ століття, які механізми її заміщення діяли й надалі діють, як герой-індивідуум протистоїть у кращих творах цієї доби колективному стереотипові пам’яті. Найважливіше, що цей національний вимір у книжці О. Пухонської набуває цілком чітких і виразних обрисів, він постає як цілісна модель, реалізація якого розтягнена в часі й охоплює кілька поколінь людей.
Композиція дослідження Оксани Пухонської укладена таким чином, що вона виявляє системне розуміння проблематики студії. Тому в першому розділі увагу сконцентровано на особливостях дослідження пам’яті, на теоретичних аспектах, які регламентують розуміння колективної пам’яті в сучасному суспільстві. Другий та третій розділи книжки відображають розвиток уявлень про минуле в літературній творчості останніх десятиліть – від пізньорадянського періоду до Незалежності. У четвертому розділі переконливо показано, що з «кінцем історії» (термін Ф. Фукуями) інтерес до минулого не зник, він перейшов в інші форми, які ще недостатньо досліджені й потребують усебічного висвітлення. Дуже доречно в цій частині праці обговорюється досвід Євромайдану як події, яка спонукала до повторного осмислення минулого, його критичного сприйняття, а також відновлення тих героїчних культів, які були призабутими. Авторка пише також про «незавершальність війни», аналізує художні твори, що були написані вже в останні роки, коли триває війна на Сході України. Друга світова війна стала в межах нашої епохи поворотним пунктом, який провокує переосмислення минулого досвіду. Найчастіше говорять про масове знищення євреїв – Голокост. Але заслуговують на пам’ять також численні інші трагічні історії, зокрема й історії українців, про що слушно пише авторка. Питання колективної пам’яті, як вона доводить, залишається проблемним і в наш час. Слід конструювати цю пам’ять у новій конфігурації, відповідно до умов сучасної епохи та завдань національного будівництва.
Треба віддати належне авторці рецензованої монографії в тому, що вона крок за кроком вибудовує оригінальну методику реконструкції колективної пам’яті на прикладі словесної творчості. Оскільки таке завдання вирішується в науковій літературі вперше, монографія має незаперечну цінність. Крім великого об’єму практичного матеріалу, тобто широкого охоплення художніх творів періоду Незалежності України, мають значення й теоретичні позиції, заявлені авторкою. У висновках книжки справедливо акцентується на тому, що дослідження теми (у широкому значенні цього поняття) не завершене й не вичерпане. О. Пухонська пише: «Отже, пропонована студія відкриває нові аспекти рецепції тоталітарного минулого, вкрай важливі для розуміння сучасних суспільних реалій. Українська культура чи не вперше за весь пострадянський період отримала можливість реального, а не позірного дистанціювання від насильно нав’язаного статусу вторинності. Саме через повернення власної національної пам’яті вона набуває суб’єктності на геокультурній мапі Європи, із якої свого часу була штучно вирвана та модифікована відповідно до імперських, а потім і радянських потреб. Художня література останніх років стає чи не найбільш дієвим інструментом відродження втраченої пам’яті. Як альтернативна дійсність, вона пропонує нові шляхи освоєння історичного минулого, відродження та утвердження національної ідентичності, а також відкриває перспективу повноцінного культурного одужання соціуму від вкрай глибокої тоталітарної травми, котра досі впливає на ментальну поведінку та спосіб думання сучасних українців» (с. 271).
Оцінюючи працю в цілому, зауважу, що мені як читачеві дуже імпонував заявлений авторкою підхід до конструювання національного виміру пам’яті. Незважаючи на суперечності, які виникають на цьому шляху, він видається цілком правильним і суспільно затребуваним. Адже сучасним українцям дуже важливо усвідомити себе єдиною спільнотою, витворити спільну картину пам’яті, перестати сприймати минуле як поле внутрішніх конфліктів усередині одного народу. І засоби художньої літератури в цьому дуже допомагають, як показує авторка рецензованого дослідження.
«Літературний вимір пам’яті» – одна з найбільш захопливих книжок, які з’явилися в українському літературознавстві за останні роки. Вона читається легко, написана вправною рукою, з ясним розумінням проблематики та специфіки матеріалу. Зміст дослідження зрозумілий, логічний та послідовний, висновки чіткі й переконливі. Разом із тим авторка порушує дуже складні проблеми, пов’язані з травматичним минулим та непростою пам’яттю про нього, яка може або замовчуватись, або навпаки – ставати матеріалом для ефективного пропрацювання. Наукова монографія Оксани Пухонської, як видно, є реалізацією дуже амбітного й складного завдання – реконструювати чи, можливо, заново сконструювати цілісний образ минулого на підставі численних літературних «свідчень». Варто визнати, що це авторці цілком вдалося. Вона охопила солідний обсяг різноманітного матеріалу – як науково-дослідницького, так і прикладного, літературного – щоб проілюструвати основні ідеї монографії. Працю характеризує гнучність в інтерпретації теми, володіння сучасними методами аналізу тексту та дискурсу. Також – добре вироблена професійна мова, якою послуговується дослідниця: це і властива термінологія, і коректність формулювань, і чіткість арґументації тощо. Висновки праці виглядають логічним підсумовуванням викладеного, вони належним чином відображають специфіку матеріалу та методи дослідження.
Монографія О. Пухонської має не тільки високу наукову цінність. З огляду на важливість порушуваної проблематики вона містить загальносуспільну компоненту і вписується у стратегію нашого сучасного державотворення. Тому працю слід рекомендувати її не тільки фахівцям з гуманітарних наук, а й ширшому колу читачів, які цікавляться літературою, історією, пам’яттю. Досвід авторки праці, сподіваємося, буде використаний іншими науковцями, що працюють у суміжних галузях, адже монографія має міждисциплінарний характер. Оксана Пухонська не тільки констатує значний масив осмисленого нею матеріалу, а й твердить про відкритість теми, що цілком відповідає дійсності. Немає сумнівів, що роботу над національним виміром пам’яті треба продовжувати, і це має бути завдання майбутніх досліджень, що постануть у гуманітарних та соціальних науках.