Тарас Головко
Є серед нас люди, які завжди і в усьому випромінюють тепло, з першого погляду світяться непідкупною щирістю та доброзичливістю. Таким же теплом, щирістю і добром позначене зроблене ними. Вдивляючись у життєвий доробок Василя Губарця усвідомлюєш, що на подібне здатні особистості з «божою іскрою», люди душевної краси і вродженої мудрості.
Його кар’єра без перебільшення успішно розвивалась, бо за досить короткий проміжок часу він здобув вищу філологічну освіту, навчаючись у столичному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики, а згодом у Школі журналістики і масових комунікацій в Університеті Канзасу (США) за рахунок освітніх грантів, виділених урядом цієї країни. Можна побіжно нагадати, що випускниками цього престижного вищого навчального закладу свого часу були Вернон Сміт – лауреат Нобелівської премії з економіки 2002 року, Хуан Мануель Сантос ‑ колишній президент Колумбії, лауреат Нобелівської премії миру 2016 року, Боб Доул, американський політик-республіканець, сенатор США від Канзасу і кандидат в президенти, астронавт Клайд Томбо, актор Менді Патінкін та багато інших відомих особистостей.
А далі, після здобуття вищої освіти, була, крім повсякденної праці у різнопрофільних комерційних структурах і міжнародних громадських організаціях, ще й наукова діяльність, результатом якої став захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук, що мала назву «Українська етнічна преса США та Канади (1945-1994 рр.): особливості висвітлення україно-американських взаємин».
Інтерес до друкованих засобів масової інформації української діаспори Північної Америки у Василя Губарця-молодшого можливо виник ще в 90-х, під час навчання в Університеті Канзасу, коли з’явилась реальна можливість ознайомитися з безцінними першоджерелами, збереженими у бібліотечних фондах США і Канади за два останніх століття. Чудове знання іноземної мови давало змогу тодішньому студенту з України, яка тільки-но здобула державну незалежність, заглибитися в публікації україно- і англомовної преси, присвяченої різним аспектам проживання україномовної спільноти на північноамериканському континенті та її впливу на вироблення зовнішньої політики адміністраціями двох сусідніх держав в умовах «холодної війни» із СРСР.
Поступово до Василя Губарця приходило розуміння того, якої особливої ваги і значення мають друковані матеріали української діаспорної періодики для вітчизняної гуманітарної науки, штучно збідненої за часів радянщини, навмисне сфальсифікованої в угоду правлячому режиму. Фактично у публікаціях на сторінках газет і журналів різного спрямування відкривалась прихована правда про так звану соціалістичну дійсність в імперії зла, за влучним висловом одного з президентів США, викривались злочини, вчинені спадкоємцями Леніна-Сталіна у повоєнний період і в наступні десятиліття в УРСР.
Вибір доктора філологічних наук, професора Михайла Веркальця, наукового керівника дисертації, яку Василь Губарець захищав на факультеті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, ймовірно, був невипадковим. Адже в науковому доробку відомого літературознавця, письменника і критика було понад 400 наукових, публіцистичних та художніх творів. Викладаючи тривалий час в Інституті журналістики КНУ, Михайло Веркалець у своїй науковій діяльності досліджував не лише українську філологію, орієнталістику, релігієзнавство, а й цікавився проблематикою ЗМІ. Тому коли молодий аспірант Василь Губарець показав йому зміст майбутньої дисертаційної роботи, де той збирався розкрити роль української етнічної преси США і Канади у збереженні національної ідентичності українців, вплив її на громадсько-політичний, соціальний і культурний розвиток громади, підтримку правозахисного руху в Україні, Михайло Веркалець, вочевидь, недовго вагався, щоб стати науковим керівником по-справжньому цікавої в усіх аспектах наукової праці. До того ж сама тематика дисертації була йому вкрай близькою, якщо не сказати болючою. Народившись на початку 30-х у прикарпатському селі Залуччя (Снятинський район Івано-Франківської області), на власні очі бачив, що принесли «визволителі» із північного сходу на західноукраїнські терени, не з чужих уст знав про жорстокі репресії, які чинилися московитами проти місцевого населення, про рух опору, організований ОУН-УПА, по суті, все, що за більшовицької влади свідомо замовчувалось, а у пресі української діаспори США і Канади мало особливий розголос.
Беручись за написання дисертації, Василю Губарцю важливо було визначити дослідницьку ексклюзивність і новизну в подачі наукового матеріалу, оскільки північноамериканську українську етнічну пресу вивчали й до нього. Вітчизняні і зарубіжні дослідники у своїх журналістикознавчих працях висвітлювали власне бачення історичних, політологічних, культурологічних та етнологічних процесів, що відбувалися у поневоленій Україні і на демократичному Заході у другій половині минулого століття. Вчитуючись сьогодні в кандидатську дисертацію, загальний обсяг якої становить понад двісті сторінок і більш як дві сотні використаних джерел, можна з упевненістю твердити, що поставленої мети Василю Губарцю вдалося досягти: у його розвідці справді викладено унікальні факти, скрупульозно зібрані у фондах Національної бібліотеки ім.В.Вернадського, Бібліотеки української діаспори у Києві, електронних бібліотек Президентів США та Конгресу Сполучених Штатів Америки.
Перш ніж вдатися до безпосереднього аналізу публікацій, що з’являлися друком у періодиці української діаспори США і Канади впродовж 1945-1994 років, дисертант зробив ретроспективний огляд найвагоміших праць відомих письменників, публіцистів і науковців, насамперед тих, які опинилися далеко за межами Батьківщини, а також історичних розвідок вітчизняних дослідників друкованих ЗМІ, що здійснювалися у рамках наукових програм на факультетах журналістики і в науково-дослідних центрах при вищих навчальних закладах, бібліотеках Києва і Львова.
Навіть сьогодні на тридцять четвертому році незалежності широкий читацький загал мало знає про Аркадія Животка, Михайла Боровика, Михайла Марунчака, Юлія Бачинського, Любомира Винара, Симона Наріжного, Романа Рахманного, Петра Кравчука та ще з десяток українців-інтелектуалів, які окрім того, що випустили у світ фундаментальні праці про українську діаспору північноамериканського континенту, не забувши згадати про її багатогранний літопис, ще й намагалися достукатись до правлячої еліти США і Канади, котра впливала на долю світу, уособлювала силу, що протистояла найжорстокішій тоталітарній державі в історії людства, збудованій на брехні, крові і кістках мільйонів. В дисертації згадується чи не кожен їхній життєвий чин, який, так чи інакше, сприяв розпаду СРСР і здобуттю Україною омріяної віками незалежності.
Чільне місце у дисертаційній роботі займають друковані засоби масової інформації (в США і Канаді за вказаний період їх нараховувалось понад триста), що належали українським політичним партіям, змушених після поразки у визвольних змаганнях на терені України перенести свою діяльність спочатку до країн Східної і Західної Європи, а згодом ‑ за океан. В дисертації згадуються бандерівці, мельниківці, «двійкарі», гетьманці, представники інших політичних об’єднань, кожне з яких мало друковані органи, де публікувались різні за змістом і жанром журналістські матеріали, здебільшого антирадянської спрямованості. Вочевидь, Василю Губарцю важливо було в дисертації показати, що саме в українському націоналістичному середовищі США і Канади визрівали найрадикальніші ідеї, реалізація яких мала на меті демонтувати тоталітарний режим в СРСР і позбавити Україну колоніального статусу. Як ілюстрації автор дисертації використовує чимало цитат зі статей одного з лідерів ОУН (б) Ярослава Стецька, який увійшов в історію національно-визвольного руху ХХ століття не тільки тим, що в умовах німецької окупації проголосив від імені Організації українських націоналістів Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові. Вагомим внеском у справу визволення України з-під колоніального ярма слід вважати його очільництво в Антибільшовицькому Бльоці Народів – координаційного осередку революційно-визвольних організацій народів, поневолених більшовицькою Росією. Під керівництвом Я.Стецька АБН по закінченні Другої світової війни і в наступні роки регулярно влаштовував антибільшовицькі демонстрації, організовував пресові конференції, надсилав меморандуми до керівних політиків, випускав періодичні й неперіодичні видання різними мовами, зокрема англійською, німецькою і французькою. В дисертації аналізуються публікації, присвячені проведенню у 1970 році важливої ваги заходу – антикомуністичної конференції на Тайвані, одним із організаторів якої був Антибільшовицький Бльок Народів. Василь Губарець доходить висновку, спираючись на висвітлення пресою ОУН (б) цього представницького антикомуністичного міжнародного форуму, що співпраця з Тайванем слугувала прикладом того, як український націоналістичний рух намагався знайти міжнародних партнерів і використати будь-які можливості задля поширення своєї ідеології та боротьби за незалежність України на глобальному рівні.
Варто назвати бодай кілька друкованих видань української північноамериканської діаспори, які найчастіше виринають на сторінках дисертації, а до того ж стають предметом детального аналізу майбутнього кандидата філологічних наук. Це насамперед газети «Українські робітничі вісті» і «Життя і слово», які вважаються одними із перших друкованих українських етнічних ЗМІ, що виникли на початку ХХ століття у Канаді. Так само великим авторитетом серед україномовних громадян країни кленового листа, на думку дисертанта, є американська щоденна газета «Свобода» з її англомовним додатком The Ukrainian Weekly. «Засоби масової інформації ставили у центр уваги відповідальність канадців українського походження як перед спадщиною предків, так і перед Канадою – їхньою новою батьківщиною, ‑ підсумовує Василь Губарець, аналізуючи важливу роль газет і журналів у духовному житті емігрантів з України. – Етнічна українська періодична преса Канади завжди пропагувала на своїх шпальтах твори визнаних і молодих поетів, прозаїків, публіцистів, роблячи таким чином великий внесок у розвиток української літератури в Канаді».
Якщо йдеться про США, то українська діаспора спромоглась за рахунок власних коштів упродовж минулого століття випускати такі періодичні друковані видання як «Народна воля», «Форум», «Нова зоря», «Шлях», «Сівач», «Національна трибуна», «Українські вісті», «Смолоскип» та багато інших. Василь Губарець вважає, що всі ці друковані ЗМІ в країні, де проживало близько мільйона емігрантів-українців, завжди об’єднувало одне – беззастережна підтримка етнічної батьківщини ‑ України і її національно свідомих громадян у прагненні здобути державну незалежність через вихід зі складу СРСР, відмови від однопартійної системи, встановлення демократії західного зразка, впровадження ринкової, а не планової економіки.
Чи не найбільшою інтригою у кандидатській роботі Василя Губарця є віднайдені ним у бібліотечних фондах і архівах рідкісні публікації діаспорної преси з критикою різних президентів США. Чому, власне, претендент на здобуття наукового ступеня у процесі написання кандидатської дисертації цим зацікавився? Тому, що саме від очільників Білого Дому завжди залежало формування зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки як світової надпотуги, здатної впливати на міжнародну ситуацію у світі, вирішувати подальшу долю країн з відповідними наслідками, підтримувати глобально баланс сил на різних континентах земної кулі. В кандидатській дисертації фігурують імена Дуайта Ейзенхауера, Ліндона Джонсона, Річарда Ніксона, Джеральда Форда, Джиммі Картера, Рональда Рейгана, Білла Клінтона. Розглядаючи політику кожного з них окремо у вирішенні української проблематики, Василь Губарець аналізує низку статей, звітів, листів, виступів, які, як правило, широко публікувались українською етнічною пресою і у США, і в Канаді під час проведення передвиборчих кампаній, вагомих міжнародних подій, державних візитів, відкриттів сесій ООН. По суті, молодий дослідник виносить аргументований і сміливий вердикт очільникам Білого Дому, тим самим формуючи ґенезу україно-американських взаємин, що складалися впродовж 50-90-х років ХХ століття. Ейзенхауер, приміром, хоч і підтримував антикомуністичні настрої та використовував ідею звільнення «поневолених народів» для тиску на СРСР, однак Україну розглядав не як окрему державу, а лише як одну з поневолених республік у складі Радянського Союзу. Ліндон Джонсон, як випливає з дослідження, взагалі не помічав України, за що неодноразово піддавався жорсткій критиці з боку журналістів, письменників, громадських діячів, політиків української діаспори. Свої рішення він пов’язував виключно з національними інтересами США, зацікавлених у ядерному роззброєнні і запобіганні збройного конфлікту із совєтами. Один із його наступників у Білому Домі – Джеральд Форд, хоча й згадував Україну і погрожував Кремлю за всі злочини, вчинені ним у підневільних радянських республіках (особливо тоді, коли балотувався на вищу державну посаду і закликав американців українського походження голосувати за нього), однак, на посаді президента, майже одразу забував про обіцяне, відтак проводив політику умиротворення і загравання з потенційним агресором. Повз увагу автора дослідницької роботи не пройшла замітка, вміщена на сторінках часопису «Українське Православне Слово» (тривалий час редагувався першоієрархом УАПЦ Мстиславом Скрипником), що з’явилась у розпал передвиборчої кампанії 1968 року з різкою критикою претендента на найвищу виборчу посаду у США Річарда Ніксона. Варто було йому назвати всіх громадян багатонаціонального СРСР росіянами, як американці з українським корінням почали різко висловлювати своє невдоволення, скептицизм і погано приховану зневагу до політика, який, по-перше, не орієнтувався у національному питанні, вирішення якого в історії більшовицької країни завжди супроводжувалось великими кровопролиттями, а по-друге, ще й поставив на один щабель російських шовіністів-імперіалістів з представниками поневолених народів. І в подальшому, як на цьому наголошує дослідник, американський політикум, наділений повноваженнями, а саме Президент, віце-президент або Державний секретар, дуже часто ігнорували проблеми України, фактично жертвуючи нею заради співіснування з європейсько-азіатською державою, керованою марксистсько-ленінськими диктаторами.
Водночас серед американських політиків траплялись винятки, позиція яких додавала здорового оптимізму і багатообіцяючої перспективи щодо скорого розпаду Радянського Союзу і звільнення України від колоніальних пут. Меншою мірою Генрі Кіссінджер – колишній Державний секретар Сполучених Штатів і радник з національної безпеки при адміністраціях Р.Ніксона і Дж.Форда, більшою мірою Збігнєв Бжезінський – колишній радник з національної безпеки президента Джиммі Картера були саме тими політиками, які постійно актуалізували українське питання у своїй міжнародній діяльності. З публікацій в україномовній діаспорній періодиці, на які посилається у дисертації Василь Губарець, той же Бжезінський постає щирим другом України, без якої, на його переконання, Росія перестає бути імперією.
У дисертації левову частку своїх досліджень пошуковець присвятив правозахисному руху в УРСР, який впродовж 60-х, 70-х і 80-х років повсякчасно був у центрі уваги преси української діаспори США і Канади. Після підписання Гельсінської угоди в серпні 1975 року президентом Джеральдом Фордом і генсеком Леонідом Брежнєвим відстоювання прав і свобод громадян у радянській Україні вийшло на зовсім інший рівень і будь-яке їхнє порушення державними інституціями оприлюднювалося на сторінках друкованих ЗМІ, які належали українським громадам США і Канади, змушувало політичний істеблішмент цих країн вносити корективи у зовнішню політику і міждержавні стосунки із СРСР. Це стараннями виключно американських виборців українського походження, як на цьому робить акцент Василь Губарець, в американському Конгресі регулярно почали відзначатися Тижні Поневолених Націй, завдяки яким широкі кола громадськості дізнавались про історію, культуру і традиції України, спротив різних верств населення колоніальному режиму. У дослідницькій роботі згадуються гучні політичні справи, сфальсифіковані радянськими судами проти таких правозахисників і дисидентів, як Левко Лук’яненко, Валентин Мороз, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Петро Григоренко, Микола Руденко, Іван Дзюба, Олекса Тихий, Іван Кандиба, Іван Світличний, Микола Горбаль, Юрій Шухевич, подружжя Ірина й Ігор Калинці та інші.
На підтримку невинно засуджених в’язнів сумління виступив Лев Добрянський, визначний лідер української діаспори, політик і економіст, очільник Українського Народного Союзу і багаторічний президент Українського Конгресового Комітету Америки, співредактор журналу «Юкрейніан Куотерлі», професор Джорджтаунського університету, а пізніше Надзвичайний і Повноважний Посол США на Багамських Островах. Другим за вагомістю впливу не лише на діаспорне середовище, а й на громадськість всієї країни, за висновками дослідника, був Іван Кедрин-Рудницький. Входячи до складу редакційної колегії газети «Свобода», а також як активний дописувач до інших північноамериканських українських періодичних видань, цей публіцист відзначався гострим пером і сміливістю ставити американським урядовцям дуже незручні питання. Василь Губарець віднайшов у бібліотечних архівах його статті, опубліковані в українській етнічній пресі США, зокрема цитується фрагмент зі статті «Політична ситуація і наше становище» на шпальтах часопису «Тризуб» (тижневик, заснований Симоном Петлюрою у 20-х роках минулого століття), в якій звучить нищівна критика на адресу тодішньої американської адміністрації: «З’єднані Стейти й інші західні держави вимагають в ім’я співіснування з Совєтами всього, що могло б Совєти дразнити, що могло б підштовхнути їх до відновлення холодної війни з часів Вишинського. Таким чином американська й західноєвропейська закордонна політика свідомо і планово промовчує конечність деколонізації Східної Європи, зокрема промовчує проблему України…» (цитується за першоджерелом: «Тризуб», 1968 р., стор.9-10). Парадоксальна річ, написане Іваном Кедрин-Рудницьким понад пів століття тому, дуже чітко екстраполюється на нинішню зовнішню політику США в особі Джо Байдена і Дональда Трампа, які так само підлещувались і продовжують підлещуватися до правонаступниці СРСР ‑ нинішній Росії, намагаючись угамувати божевільного путіна, призвідника російсько-української війни, територіальними поступками за рахунок України.
Ідеологічне протистояння між СРСР і Заходом, що тривало десятиліттями, постійно втягувало у цю інтелектуальну борню журналістів української діаспори і слуг пера з радянської України, змушуючи останніх регулярно огризатися на сторінках партійних рупорів. В дисертації Василь Губарець ілюструє цю конфронтацію на прикладі того, як відреагували радянські друковані органи і в Москві, і в Києві на відзначення у США річниці проголошення незалежності Української Народної Республіки в січні 1963 року. Своє вірнопідданство послідовно виявили поет Любомир Дмитерко (відомий тим, що активно підтримав виключення зі Спілки письменників Івана Дзюбу за книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація?»), статтю якого із запереченням самої ідеї української державності опублікувала газета «Известия» (нині заборонена у Євросоюзі за маніпулювання і грубе спотворення фактів), а також гуморист Федір Маківчук (до речі, лауреат республіканської премії одіозного Ярослава Галана), який набрехав читачам газети «Радянська Україна», буцімто маніфестації українців у місті Олбані (штат Нью-Йорк) з нагоди проголошення річниці незалежності УНР фінансувала американська поліція.
24 серпня 1991 року тодішньою Верховною Радою УРСР було ухвалено Акт проголошення незалежності України і створення самостійної української держави. Можна уявити як епохальна подія викликала справжній тріумф і щиру радість у середовищі української діаспори Сполучених Штатів Америки і Канади – країн, де не одне покоління українців-емігрантів мріяло про цей знаменний день в історії їхньої етнічної Батьківщини. Зміст публікацій на шпальтах україномовних і англомовних північноамериканських часописів докорінно змінився. На уламках колишнього СРСР постала молода українська держава, майбутнім якої почала перейматися інтелектуальна еліта діаспори, вибудовуючи грандіозні плани. Але від більшості з них довелося відмовитись через невблаганну реальність, що дуже скоро про себе нагадала. В останньому розділі дисертації йдеться про те, як на порядку денному у міждержавних стосунках між США і Україною постало лише два питання – ядерне роззброєння й економічна допомога. Саме ця тематика, як дізнається читач з наукової розвідки Василя Губарця, почала домінувати на початку 90-х в американській і канадійській періодиці, фінансово підтримуваної етнічними українцями.
Багатьом буде цікаво дізнатися про те, що у таких діаспорних виданнях як «Юкрейніен Куотерлі», «Форум», «Вісник ООЧСУ (Організації оборони чотирьох свобід України»), де з’являлись друком різні за жанром публікації, можна прослідкувати зародження гострого національного конфлікту, за визначенням дисертанта, між США і Україною на початку 90-х стосовно володіння останньою ядерним потенціалом. Василь Губарець викладає аргументи сторін, які тоді озвучувались під час міждержавних україно-американських переговорів головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком, прем’єр-міністром Леонідом Кучмою, міністром оборони Костянтином Морозовим, широко цитованих на сторінках української етнічної преси Штатів і Канади. Їхніми опонентами, по суті, були президенти США, спочатку Джордж Буш-старший, а після нього Білл Клінтон разом з віце-президентом Елом Гором, які, буквально, «викручували руки» згадуваним українським високопосадовцям, відмовлялися з ними зустрічатись, як тільки відчували незговірливість членів офіційної української делегації і жорстке відстоювання власних національних інтересів, висловлювали різного роду погрози. Сьогодні всі чудово знають, чим все закінчилось і до яких фатальних наслідків це призвело. Першим відступився Кравчук, який безпосередньо причетний до передачі ядерних боєголовок, ракет, стратегічних бомбардувальників, майже всього чорноморського флоту російській федерації, так само відповідальний за гальмування процесу вступу України до НАТО та обрання нейтрального статусу на міжнародній арені, відкидання ідеї, як йому пропонувала демократична більшість Верховної Ради України, розмістити на нашій території ядерну зброю США. Підписання у грудні 1994 року Будапештського меморандуму, виявився документом-фікцією. Проігнорувала його передусім Росія, розтоптавши обіцяні гарантії безпеки, збереження суверенітету та територіальної цілісності нашої країни.
У 2007 році Василь Губарець успішно захистив дисертацію «Українська етнічна преса США та Канади (1945-1994 рр.): особливості висвітлення україно-американських взаємин», здобувши науковий ступінь у галузі філології. Треба визнати, що наукове звання кандидата філологічних наук позитивно позначалося на його подальшій кар’єрі. В різні роки він обіймав відповідальні посади в таких міжнародних компаніях і громадських організаціях як KPMG Ukraine, «Юридична фірма Василь Кисіль та партнери», JTI Ukraine, ПАТ «Укрнафта», «Українська академія лідерства», ПРАТ «Фармацевтична компанія «Дарниця». Як правило, до кола його службових обов’язків входило налагодження зв’язків з громадськістю, а також створення та підтримка позитивного іміджу підприємства, в якому працював саме на той час.
Впевненість у собі, переконаність і відданість справі, якій служиш, стала визначальною рисою цієї особистості. Завжди охоче відгукуючись на запрошення Києво-Могилянської академії, проводив науково-практичні майстер-класи із студентами, виступав перед викладачами з лекційним матеріалом про журналістський досвід роботи з питань PR, комунікацій та корпоративної соціальної відповідальності, як у міжнародних, так і в національних організаціях. Саме суть сучасних проблем цієї сфери та їх наукове осмислення постійно нагромаджувались для майбутньої докторської дисертації.
У пам’яті спливають мистецькі заходи і проєкти, реалізовані за безпосередньої участі Василя Губарця як відповідального PR-менеджера, що не лише викликали схвальний відгук у громадськості, а й без перебільшення збагатили національну культуру новими духовними цінностями.
У квітні 2014 року у Львові вперше в історії цього міста пройшов фестиваль «Японська весна», ініційований Українсько-Японським культурним центром і спонсорства компанії JTI Ukraine, де Василь Губарець обіймав посаду менеджера з питань зовнішніх зв’язків та зв’язків з громадськістю. Понад п’ять тисяч львів’ян і гостей столиці Галичини мали змогу зануритися у неповторний світ японської культури, безпосередньо поспілкуватися з Надзвичайним і Повноважним Послом Японії в Україні Тоічі Саката, ознайомитися з фотороботами, гравюрами, сімейними гербами, національним одягом, аранжуванням квітів – ікебаною, традиційними дитячими іграшками, спеціально привезеними на фестиваль «Японська весна» з Країни Сонця, що сходить.
Вагомий проєкт у рамках програми корпоративної філантропії компанії JTI Ukraine, яка задумувалась і здійснювалась завдяки креативній активності Василя Губарця, зокрема його причетність до проведення у Києві мистецької виставки «Спецфонд 1937-1939 з колекції НХМУ» і випуск у 2016 році чотирьохсотсторінкового каталогу репродукцій картин з однойменною назвою. Вперше після десятиліть замовчування і навмисного приховування в УРСР із спеціального секретного фонду («спецфонду»), створеного при Державному українському музеї (нині Національний художній музей України), на двадцять п’ятому році незалежності на широкий глядацький загал були винесені живописні полотна художників, які в 30-х роках минулого століття вважалися «ворогами народу», були репресовані, а їхні імена і творчість забуті на довгі десятиріччя. Це: Михайло Бойчук, Олександра Екстер, Олександр Богомазов, Давид Бурлюк, Віктор Пальмов, Олекса Грищенко, Семен Йоффе, Михайло Жук… Реалізація цього мистецького проєкту, по-перше, дала змогу відновити історичну справедливість стосовно митців, творчість яких викликала лють у сталіністів, по-друге, визнала право художника бачити зовнішній світ таким, яким він прагне, і, по-третє, заповнила штучні лакуни у національному мистецтві, утворені з волі чужинців та їхніх ставлеників у колишній радянській республіці. Крім того, даючи «зелене світло» проведенню виставки і випуску багатосторінкового мистецького каталогу, Василь Губарець виявив себе як свідомий громадянин, український патріот, якому не байдужа духовна спадщина рідної нації, продемонстрував відданість духовним ідеалам, що відстоювалися попередніми поколіннями співвітчизників у жорстокій боротьбі з московитським екзистенційним ворогом і місцевими запроданцями.
Свою громадянську позицію і політичні уподобання Василь Губарець не раз демонстрував публічно, коли гостро виступав у пресі проти новоявлених колабораціоністів з Донбасу в особі двічі судимого екс-президента Януковича і його поплічників з партії регіонів, які прагнули розділити Україну за національною і мовною ознакою, надати російській мові статусу другої державної, відмовитися від європейської інтеграції і відновити не лише економічну, а й політичну залежність від Москви, нав’язати диктаторські форми правління в українській державі.
17 січня 2025 року… В Національному музеї літератури України людно, бо тут має відбутися презентація книги «Сива райдуга» поета, Шевченківського лауреата Дмитра Кременя. Серед запрошених на цей захід був і Василь Губарець – голова корпоративних комунікацій фармацевтичної компанії «Дарниця». Хто міг подумати, перш за все автор цих рядків, що востаннє бачить і спілкується з Василем у цьому житті, який, на перший погляд, зовні виглядав трохи безтурботним, водночас демонстрував зібраність і уважність до того, що відбувалось навколо у музейній залі. Перекинувшись з ним кількома фразами, дізнався, що «Дарниця» виступила спонсором презентованої збірки поезій, підготовленої до друку видавництвом «Ярославів Вал». Наш діалог тривав недовго, бо Василь одразу переключив увагу на голову наглядової ради компанії, так само запрошеного для участі у літературній імпрезі, давнього партнера і засновника згадуваного видавництва, з яким було реалізовано чимало гуманітарних проєктів. Згадуючи сьогодні ту січневу подію, вже вкотре починаєш усвідомлювати, як багато було зроблено Василем Губарцем у гуманітарній сфері і як багато він ще міг зробити, якби не стрімка невідворотність долі, схожої на яскраву зірку, що спалахнувши, своїм сяйвом-добром освітила навколишній простір і повільно, невблаганно згасла.
Тільки зараз стає відомим, що у вільний від основної роботи час він займався літературною творчістю. Напевне, вроджена скромність і набута вимогливість спиняли його оприлюднити написане, чекаючи, коли створене остаточно викристалізується і втілиться в удосконалених формах. Вірш, яким хочеться закінчити цей спомин про Василя Губарця, котрий пішов у вічність за кілька місяців до свого 50-річного рубежу, розкриває сенс його земного існування, сприймається посвятою для тих, хто ніколи його не забуде:
Коли небо плаче дощем,
Коли хмари спускаються низько,
Оживає у серці щем
І печаль підступає близько.
Я сумую лише за одним –
За коханням моїм іскристим.
І за днями, що повз пливли,
І за поглядом променистим.
Я сумую за дотиком рук,
Я за подихом легким сумую.
Серце кігтями крає крук,
Чи таку ще зустріну красу я?
Мені холодно, бо – зима,
Бо вітри виють злі й шалені,
Бо ідеш ти кудись сама,
Відпливаєш кудись без мене.
Повернись, принеси тепло,
Посміхнись – все навколо засяє,
А з тобою і літо прийшло б.
Повертайся скоріш, благаю.
(«Повернись, принеси тепло»)