Микола Симчич
Державотворчі і націотворчі особливості Українського націоналізму.
Унікальну книгу «За покликом великого чину» (Косів, «Писаний камінь», 2022 = 242 с.) попри економічну скруту і всебічну напругу російсько-української війни, випустив у світ відомий культуролог, громадсько-політичний діяч, ідеолог українського націоналізму, голова Івано-Франківської обласної ОУН, кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства Івано-Франківського медичного університету Микола Сулятицький.
Унікальність книги в тому, що вона охоплює пасіонарні спалахи української нації в її історичному контексті державотворення не лише на Прикарпатті, але й на всій Україні. Автор наголошує, що в умовах «жорстокої інформаційної війни, яку розв’язала супроти України імперська Московія, … сучасний український націоналізм… є чи не найефективнішим в поборюванні політичних супротивників та конкурентів». Можна було б додати «… і одвічних ворогів України = московських імпершовіністів», бо після 24.02. 2022 р. йдеться не про «поборювання», а про Вітчизняну війну українців проти одвічних наших ворогів – москалів, про привселюдний геноцид українців і української держави. Оскільки книга була написана і здана до друку до повномасштабного вторгнення москалів на територію України, варто було авторові переглянути рукопис ще разок і доповнити його актуальними творами, або ж відредагувати її стосовно найновіших подій. Ми занадто захопились поборюванням «політичних супротивників та конкурентів», виправдовуючи стару істину, що українці єднаються за п’ять хвилин до розстрілу… Військові підрозділи українських націоналістів, як, приміром, полк «Азов» стали для москалів найпершим об’єктом «полювання», щоб взяти їх в полон, вороги знищили понад півмільйонне місто Маріуполь. Не просто розбомбили, а зруйнували всю інфраструктуру, навіть театр, під яким ховалось цивільне населення, не кажучи вже про славнозвісний завод «Азовсталь», звідки викрали сотні тисяч тон готового металу. Свого часу я проходив студентську практику на «Азовсталі» в лабораторіях рентгеноспектрального і рентгеноструктурного аналізу, які знаходились в добре оснащених цокольних приміщеннях; знаю всесвітньовідомі переваги цього гіганта сталеваріння, який забезпечував роботою десятки тисяч робітників і приносив величезні прибутки державі, тому приходжу до висновку: те, що вчинили москалі з «Азовсталлю» і містом Маріуполем заслуговує лави підсудних вершителям цієї варварської руйнації в Гаазі і в тюрмах України. Мова йде про те, як нам визволити з полону українських героїв, переважно націоналістів з полку «Азов», про яких ніби стали забувати; про це маємо нагадувати постійно, спонукаючи наших владців до активніших дій. На весь світ сповіщати, як це вчинила Перша леді Олена Зеленська перед Конгресом США і перед всім світом, запросивши в одного з гарантів Будапештського меморандуму не преференцій чи якихось подачок, а… ЗБРОЇ! Бо тільки зброєю, причому найсучаснішою і найефективнішою можна приборкати нелюдів, які високоточними ракетами вбивають маленьких діточок і їхніх матусь, чинять геноцид 45-ти мільйонного народу на очах у всього світу тільки за те, що ми = українці з понад тисячолітньою державністю, культурою і релігією і не хочемо бути їхніми рабами, тобто гражданами рашки, насправді імперії зла і тюрми народів, біомасою, якою заповнюють ГУЛАГи і тюрми клятих ординців. І це пасіонарний вчинок Першої леді, бо вона увібрала в цей заклик енергетичну силу любові і тривоги за своїх дітей всіх матерів світу, всіх тверезомислячих громадян планети Земля. Краще за багатьох політиків Перша леді зрозуміла, що через інфляцію, подорожчання пального, продуктів харчування, передвиборчі клопоти в країнах Заходу пригасає увага до війни в Україні і цим користають рашисти. Замість деескалації війни маємо ще більшу ескалацію. Приміром 28липня 2022 року, в День відзначення в Україні 1034-ої річниці Хрещення України-Руси і свята Державності москальські ординці випустили з території Білорусі понад 20 високоточних ракет, а з акваторії Чорного моря і окупованих територій теж нанесено аналогічні удари, причому забороненими касетними снарядами, незважаючи на міжнародні домовленості, обстрілюються порти України, ставлячи під загрозу вивіз зерна з українських портів, тобто відкрито можливість голоду світових вимірів. А 29 липня чи то вагнерівці, чи якісь інші москальські душогуби знищили тюрму в Оленівці (Донеччина) на непідконтрольній Україні території, де в основному знаходились полонені воїни з полку «Азов»; загинуло понад п’ятдесят полонених і 130 поранено; обстріляли Миколаїв, є поранені і вбиті мирні жителі (радіо НВ, теленовини).Це варварство осудили як українські, так і світові очільники, але чи допустять їхніх представників до Оленівки та інших російських тюрем, де утримуються українські військовополонені для контролю за дотриманням міжнародних угод щодо цього питання = на відповідальності рашистських високопосадовців. Петро Порошенко запропонував створити міжнародну комісію з розслідування цього злочину, подібну до розслідувань збитого «Боїнга MH17». Москалі продемонстрували, що санкції на них не впливають, але це = маскування реального стану, адже на російських заводах зупиняються цілі напрями виробництва, зокрема танків, через санкційне припинення постачання комплектуючих із країн цивілізованого світу. Але те, що кровожерність рашистів не зменшується = це факт. Отже, нам потрібні такі ракети, які б адекватно і миттєво летіли на пускові бази рашистів, які розуміють тільки мову сили, мову зброї. Це зрозуміла Перша леді, чи зрозуміє це міжнародна суспільність – під знаком питання. Можливо, я трохи відійшов від теми, але мені так не здається…
Зміст і структура книги М.Сулятицького свідчать, що автор добре розуміє глобальність загроз цієї безумної війни, розв’язаної москалями, але з властивою йому інтелігентністю, високим педагогічним тактом, блискучим знанням історії і об’єктивною аналітикою констатує: «Біда в тому, що у нас у суспільстві тривким залишається постколоніальний споживацький рудимент, який повсякчас домінуватиме, допоки не позбудемось отого горезвісного матеріалістичного світогляду, через що нами маніпулюватимуть всякі політичні пройдисвіти». «Політичних пройдисвітів» і маніпуляторів наплодилось до біса, і з ними потрібно воювати не тільки зброєю ограненого слова, але й силою українського законодавства, бо і москаль, і тітушка-гопник, і вишиватник чи пофігіст ніяк не второпають, хоча останнім часом починають прозрівати «ху іс ху», що їхня проросійська підколоніальна свідомість веде до національного самоїдства, тобто самознищення як нації, так і держави. Відомий літературознавець професор Ярослав Поліщук (див. журнал «Український засів», 1997 р., ч.7-9, с.75) так означив проблему самоїдства: «Комплекс самоїдства розпізнати нелегко, тим важче його аналізувати. Спрацьовує тут своєрідний механізм самозахисту: ми не схильні бачити вади у собі, а якщо й допускаємо їх наявність, то шукаємо для них тривіальних пояснень… Суперечки самопоїдання здаються цілком природним явищем, зате постання боротьби з імперським колосом = винятковим подвижництвом. Еріх Фромм говорив у таких випадках про позитивну і негативну свободу. «…Ми зачаровані зростанням свободи від сил зовнішніх щодо нас, і, як сліпці не бачимо тих внутрішніх перепон, примусів і страхів, котрі готові позбавити смислу всі перемоги, одержані свободою над традиційними її ворогами».
«Ідеї конструктивного націоналізму в творчості Івана Франка», «Націєтворчість Шевченкового слова: минуле і сьогодення», «Націоналістична основа світогляду Тараса Шевченка», «Націоцентризм як світоглядна основа Лесі Українки» = це назви ключових статей книги Миколи Сулятицького, якими він здійснив сміливий науково-дослідницький прорив у сучасному літературознавстві. Багато дослідників творчості цих геніїв українського народу і світової літератури намагалися потрактувати доробок цих світочів української нації якнаймилозвучніше, називаючи їх пророками, філософами, ледь не святими, і все це правда. Але ніхто не наважився назвати очевидне очевидним – Шевченко, Франко і Леся Українка = українські націоналісти, бо саме на їхній «націоцентричній платформі і постала згодом ідеологія українського націоналізму»(М.С.). Націоналізму рятівного для українців і шельмованого, осуджуваного, переслідуваного і поборюваного окупантами всіх мастей і найбільше – москалями. Передусім М.Сулятицький очищає ці святі для українців імена від ярликів і наліпок колоніального класового, прокомуністичного і атеїстичного шумовиння совєтчини, а тепер ще й від «показного і формалістичного» політиканства і логічним текстово-порівняльним аналізом переконливо доводить суголосно з шевченкознавцями Ю.Барабашем, та Д.Наливайком, що «Кобзарева «ідея України» цілковито, поза всяким сумнівом вкладається у сучасний дискурс націоналізму». Приміром, 15-й пункт «Правил життя українського націоналіста» застерігає: «Пам’ятай, що найбільшим злочином є нашкодити своїй нації». М.Сулятицький асоціює це положення з Шевченковою темою національного т.зв. «ситуативного відступництва» українських керманичів = «Ой, Богдане, Богданочку, Якби була знала = У колисці б задушила, Під серцем приспала», так і до прямого вияву ренегатства = «А тим часом перевертні нехай підростають. Та поможуть москалеві господарювати», уприявнюючи причинно-наслідкову парадигму всіх наступних лиходійств = «Якби не похилилися раби…То не стояло б над Невою оцих осквернених палат». Цей же аналітично-порівняльний інструментарій М.Сулятицький використовує при дослідженні творчості Івана Франка. Так, наводячи цитату І.Франка про те, що «Мусимо навчитися чути себе українцями = не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів», а також постулати Джона Готчінсона, політолога з питань європейської етнічності та націоналізму, до якого прислухався І.Франко, М.Сулятицький приходить до висновку, що «помітним чином франкові ідеї стали основоположними у формуванні у першій половині ХХ століття засадничих ідей українського націоналізму, витворених згодом ідеологами М.Міхновським, Ю.Липою, Д.Донцовим.
Аналогічний підхід М.Сулятицького до творчості Лесі Українки теж дає плідні новаторські результати. Різко критикуючи кричущо-профаністичні вихиби організаторів літературного конкурсу до 150-річчя поетеси в Новограді-Волинському під недолугою назвою «Кепський жарт», що стосується хвороби Лесі Українки, науковець звертається до всіх нас із запитанням: «…що це таке»? І не можна не погодитись з автором, який припускає, що це «свідомий псевдомодерний пошук «новопрікольних» афектів задля пониження до свого рівня «занадто умних»… Тому М.Сулятицький наголошує, що постать Лесі Українки «потребує посутнього перезавантаження у плані рецепції Лесиної творчості. Поперед усього маємо за необхідність наголосити на яскраво вираженій націоцентричній свідомості великої українки…». На цей аспект творчості Лесі Українки свого часу звертав увагу один з провідних ідеологів українського націоналізму Дмитро Донцов. Навіть професорка, доктор філософії із США Наталія Іщук-Пазуняк у своїй книжці «Леся Українка: Ідея свободи України у спектрі світової цивілізації. Розвідки і доповіді». (Київ, видавництво імені Олени Теліги, 2008, 430 с.) в розділі «Творчість Лесі Українки: крізь призму національного до світового інтернаціонального» не відступила від істини: «Леся Українка збагнула політику Кремля щодо України на межі ХІХ = ХХ століття. За це Москва (червона) покарала її посмертно = виключила драму «Бояриня» з усіх видань УРСР, бо це виклик на прю з московським імперіалізмом. Отож, Леся Українка ствердила у творчій формі своє національне «Я». До подібних висновків приходять багато інших науковців, письменників і філософів, зокрема всесвітньовідома зірка української літератури Оксана Забужко, але ніхто з них не зміг зробити те, що зробив Микола Сулятицький = визнати Лесю Українку стовідсотковою націоналісткою: «Її поезія =це ніби клич нової нації, що нарешті відчула волю до переконливого чину, безхребетне анемічне умиротворення вона замінила ідеєю войовничого націоналізму. Тому закономірно, що основні світоглядні засади творчості Лесі Українки так суголосять «Десятьом заповідям УНП» = першому українському націоналістичному правильнику, укладеному в 1904 році її сучасником та однодумцем Миколою Міхновським, основні постулати якого згодом стали базою для укладання Степаном Ленкавським «Декалогу українського націоналіста». Отже, як кажуть у народі, Гітлер ще під стіл пішки ходив, коли український державотворчий і націотворчий націоналізм був сформований на основі творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та багатьох інших сподвижників України. На цьому потрібно постійно наголошувати, щоб вибити з рук ворожої рашистської пропаганди приписування-осквернення українському націоналізму рис і причетності до гітлерівського фашизму, який мав на меті загарбання інших народів і країн, точнісінько як і рашизм. Натомість український націоналізм виник як потреба відновити державність України і врятувати українську націю від колоніального рабства і геноцидів. Націоналістичну спрямованість творчості Лесі Українки М.Сулятицький зокрема простежує у діалозі «Грішниця», поезії «Товаришці на спомин», у поемах «Давня казка», «Роберт Брюс, король Шотландський», «Казка про Велета», «На руїнах», «Вавилонський полон», особливо в драматичній поемі «Бояриня», де «належно представлена історія деспотичної Московщини, в якій змінними є лише влада і правителі, а колонізаторська політика не зазнає жодних змін уже впродовж багатьох століть».
До позитиву і переваг книги М.Сулятицького слід віднести ряд історико-пізнавальних матеріалів, як от «Історична місія ОУН: минуле і сьогодення», «Лицар державотворчого чину» (про Євгена Коновальця), «Дух і чин Андрія Мельника в світлі епістолярної спадщини» (унікальні архівні знахідки з біографії та ролі А.Мельника в створенні ОУН), «Ідейно- тематична палітра публіцистики Степана Бандери», «Зродились ми великої години…».
Придибенції архикнязя Вільгельма Габсбурга = Василя Вишиваного в Березовах.
До речі в цьому матеріалі «Зродились…» автор перевершив самого себе у плані лаконічності викладу, оскільки добре знає не тільки з відомих публікацій, зокрема від Михайла Томащука, з його публікації в газеті «Агро» і його книгах, але й від мене (М.З.С.) про те, що полковник УСС, намісник престолу династії Габсбургів австрійський архикнязь Вільгельм Габсбург, знаний під ім’ям Василь Вишиваний (1895 = 1951) під час військового переходу через Карпати осінню 1919 року зупинявся разом з командиром Гуцульського куреня, що діяв у складі УСС, Грицем Голинським у Середньому Березові в хаті мого діда Симчича Михайла, стрільця Гуцульського куреня, родича Г.Голинського по татовій лінії. Важкопораненого діда на прохання Г.Голинського привезли додому в машині архикнязя, і того ж місяця дід помер. Машину залишили в стодолі мого діда, бо не було бензину. Роздобути бензину не вдалось і через декілька днів Василь Вишиваний з кількома березунами, що зголосилися його провести, пішов пішки через гору Рокита до Микуличина на Відень. Як оповідав М.Томащук, по дорозі березуни обікрали архикнязя, але відпустили живим, і він таки добрався до Відня. Моя бабуся Рузя оповідала, що мій тоді чотирирічний батько разом із своїми чотирма братами та сусідськими дітьми гралися на тій машині, аж поки румунські окупанти не забрали її і волами потягли до Коломиї. Я показував М.Сулятицькому крісло на якому відпочивав у дідовій хаті Василь Вишиваний, бо бережу цей артефакт на пам’ять про дідуся, хоча бабуся Рузя і мої батьки строго настрого заборонили нам, дітям, говорити про дідуся, що він був у Гуцульському курені, бо це було небезпечно при польській окупації, тим більше при совєтській; кажіть, що дідусь помер від тифу, = повчала бабуся Рузя. М.Сулятицький пише, що ВасильВишиваний зупинявся в читальні «Просвіта», і це правда, бо саме в стодолі мого діда збирались просвітяни, ставили вистави, співали хором, читали газети і книжки. Але з лаконічного повідомлення в книжці М.Сулятицького випливає ніби це було інше приміщення: «Тоді у селі почали будувати читальню «Просвіта», саме у цій господі зупинявся Вільгельм Габсбург…». Для об’єктивного уточнення цієї інформації звертаюсь до книги колишнього директора Середньоберезівської середньої школи Василя Ігнатюка (Царство йому небесне!) «Середній Березів: школа в житті села». Цитата (стор.17): «Посилюючи опір польському шовінізму, середньоберезівчани 1926 року створили в селі читальню «Просвіта» і всіляко дбали про її зміцнення. Вже через рік при читальні була створена бібліотека, яка отримувала українські часописи «Громадський голос» та «Новий час», діяла сільськогосподарська кооператива «Сила». Пізніше був створений драмгурток. Читальня власного будинку не мала, тому заходи і репетиції проводилися в стодолах Івана Ігнатюка-Бащика та Рузі Симчич-Лупиніникової (моєї бабусі – прим. М.З.С.). Задумувалося будівництво будинку читальні».
В колоніальні, а в конкретному випадку колгоспні часи подібні історії знищувались, стирались з пам’яті народу. Хоча тепер на стелі біля могили Борцям за волю України виписано прізвища деяких березунів, що воювали в лавах ЗУНР, УНР, Січових Стрільців, УПА і Небесної сотні(останнім часом їх фотографії прибрано і встановлено приватною особою пам’ятний хрест в центрі села, присвячений Небесній сотні) про перебування Василя Вишиваного в Березові = ні гу-гу. Після публікації моєї книги «Болід» ( 2004 р.), де фрагментарно згадується про відвідини Вільгельмом Габсбургом Березова, історична хата мого діда була спалена, стодолу, яка була у володінні моєї двоюрідної сестри, розібрали = жодного сліда не залишилось. Тепер на їхнім місці місцевий бізнесмен збудував станцію технічного обслуговування автомобілів. Навіть в наші дні хамовито озлоблені колгоспного гарту баби розпускають гидотні плітки про 99 річного сотенного Березівської сотні Мирослава Симчича – Кривоноса, який здобув історичну перемогу над великим загоном енкаведистів під присілком Рушір, 32 з половиною роки відбув у москальських тюрмах і гулагах, якого в Коломиї вшанували прижиттєвим пам’ятником, а в Березові – музейними артефактами, навіть цьому народному героєві України продажні людці, як про це розповідав Кривоніс, лжесвідчили проти нього у повторних виїздних судах. Свідчили не безплатно: хто за фіру будівельного лісу, хто за фіру черепиці на хату і т.п. Матеріалістичне підґрунтя, насаджене окупантами і так влучно зазначене Миколою Сулятицьким у його обговорюваній книжці, дається в знаки і суттєво тормозить наш рятівний шлях до ЄС і до НАТО.
Бастіон героїв і борців.
Звісно, я сердечно вдячний Миколі Сулятицькому за те, що помістив у своїй книжці відгук-передмову на мою книгу «Скеля Українського Духу». Це = яскраве свідчення нашого однодумства і багаторічної співпраці. Тож, справді, як зазначено в дарчому написі друга Миколи, «Нехай кріпиться наш кожноденний чин в ім’я України»!
Як щире намагання відкрити читачам якомога більше замовчуваних сторінок становлення і утвердження ОУН, зокрема на теренах Прикарпаття, М.Сулятицький залучив до своєї книги детальні розповіді про потужну діяльність Івано-Франківського обласного націоналістичного громадсько-політичного об’єднання «Національний вибір», одним з керівників якого є він. Впродовж десяти років об’єднання успішно координує націоналістичну діяльність не тільки ОУН Краю, але й споріднених організацій «Патріот України» та УНА УНСО, як структурних одиниць «Національного вибору». Цю потужну діяльність підтверджують ряд офіційних документів, які автор оприлюднив у своїй книжці. Великою пізнавальною і притягальною силою володіють численні світлини різних заходів, виокремлені в розділ «Фотомиті часу», метою яких є утвердження нашої історичної пам’яті та відновлення історичної справедливості.
Ідейна націоналістична наснаженість і переконаність проглядається і у віршах, точніше у поетичних спробах, які вперше публікує автор, хоча над цими творами варто було прискіпливіше попрацювати, щоб надати їм більше алегоричності, поетичної образності і уникати таких «словотворів» як, приміром «стогла» замість «стогнала».
Як досвідчений педагог і націоналістичний діяч, М.Сулятицький подбав, щоб його книга слугувала повсякденним посібником передусім для української молоді, а лапідарний, багатий змістом і тематичним діапазоном стиль книги буде цікавим і пізнавальним для широкого кола читачів. Тож, вперед, на вершини національного духу!