10 квітня 2021 минуло 90 років від дня смерті визначного діяча УВО та ОУН Степана Охримовича. Він прожив тільки 25 років, але зробив набагато більше ніж інші не змогли б і за кілька життів.
Він зумів стати достойним Крайовим Провідником ОУН, перейнявши естафету в старшого покоління борців за незалежність, які брали участь у Визвольних Змаганнях в складі регулярних армій: УГА чи армії УНР. Своїм прикладом довів, що навіть поразка 1917-1920 не була марною, а дала наснагу новому поколінню включитись в боротьбу.
В офіціозі ОУН «Розбудова Нації», чч. 5—6 за травень-червень 1931 року, подано було таку посмертну згадку:
«Степан Охримович — заприсяжений член Організації Українських Націоналістів» і редактор Бюлетеня Крайової Екзекутиви ОУН західньоукраїнських земель, помер 10 квітня 1931 р. в Завадові коло Стрия, невдовзі по виході з ляцької тюрми.
Степан Охримович, син о. Богдана й Анни, народився 18 вересня 1905 р в Сколім, у Галичині. Дитячі роки провів у своїх батьків у Корчині, п. Сколе, де скінчив народню школу. Нижчу ґімназію скінчив в «Академічній Ґімназії» у Львові, вищу в Стрию, де в 1923 р. склав іспит зрілости з відзначенням. По матурі один рік студіює в Українському Університеті (тайнім) у Львові, однак тяжка недуга змусила небіжчика перервати студії. Щойно по видужанні записався на філософічний відділ львівського університету й цього року мав одержати маґістерський диплом.
Небіжчик помітно вирізнявся серед галицької молоді як її організатор та ідеолог. Будучи членом ще давнього «Союзу Української Націоналістичної Молоді», працює в ньому в ідеологічній ділянці і є одним із редакторів «Юнацтва». Заразом працює в станових студентських організаціях та в «Пласті». Редаґує «В дорогу» (1927 р.), є головою «Українського Студентського Товариства» в Стрию, осавулом «Загону Червоної Калини», членом другого Конґресу УУСП3, делеґатом крайового студентства на З’їзд «Цесусу» в Празі (1928–1929), головою філії «Товариства Наукових Викладів ім. П. Могили» у Львові, ініціятором 1-ї Крайової Студентської Конференції (1929), що покликала до життя І УСК, членом ред. гуртка «Студентський Шлях». У 1929 р. бере участь у «Конґресі Українських Націоналістів» у Відні, після чого, як присяжний член ОУН, працює в «Крайовій Екзекутиві ОУН західньоукраїнських земель», спершу як організаційний референт, згодом як референт пропаґанди і редактор «Бюлетеня». Крім цього, був організатором Стрийщини, і не лише серед націоналістів, а й на культурно-освітньому полі. Майже не було свята чи неділі, що не застали б його на селі; зокрема робота серед сокільства визначалася таким успіхом, як величний сокільський здвиг у Стрийщині, що його небіжчик підготовив у 1929 році.
Попри велику активність на громадському й політичному відтинках, небіжчик не занедбував і наукової праці. Ще з часів Українського Університету він досліджував деякі наукові питання, між ін., під час кількарічної праці в Національному Музеї; деякі студії, як, наприклад, про староукраїнську книгу, про петрикування тощо, вже оголошено друком. Останніми часами він підготовляв більшу монографію про творчість Леся Мартовича.
Активність небіжчика, а зокрема праця в нелегальних організаціях була причиною, що він кілька разів попадав в ляцьку тюрму. Його останнє перебування у Стрию і Львові незвичайно підірвало і без того слабке здоров’я та приспішило його смерть.
Кришталево чистого характеру, сильної волі, витривалий, послідовний у змаганнях за ідею, визначний своєю муравлиною і безкорисливою працею, безпретенсійний, а проте ризикуючи своєю особою, коли йшло про загальну справу, загальновідомий і люблений як між крайовою молоддю, так і між: емігрантами, — небіжчик належав до тих нечисленних одиниць, які з самопосвятою повністю віддали себе ідеї, змагаючись за її здійснення в перших рядах та кидаючись у найзагрозливіші місця, або там, де треба було збільшеної напруги, самовідречення і вийняткової витривалости в праці, то знову там, де з’явилися прориви, недостачі, брак людей чи охочих до діла, або там, Де треба було дати ініціятиву, нову думку й почин, зрушити справу з місця. Таких людей кожна організація цінить на вагу золота, бо вони є її підпорою та запорукою її існування і розвитку. Тому велику, велику втрату зазнала Організація Українських Націоналістів і за останні бурхливі й тяжкі часи на Західній Україні смерть Степана Охримовича — це найтяжчий для неї удар.
Похорони Степана Охримовича відбулися на самий Великдень, 12 квітня 1931 р. в селі Завадові коло Стрия, з участю кількатисячних мас селянства й стрийської інтеліґенції, головно молоді. Після відправи в хаті, товариші небіжчика винесли домовину і на подвір’ї його попрощав мец. Калуський від стрийської громади. По тому при звуках стрийської сокільської оркестри та селянських хорів із Завадова й Конюхова жалобний похід вирушив до перкви. По Богослужбі в церкві похід рушив далі, на цвинтар за селом. “Хор співав «Христос Воскрес». Востаннє прощають небіжчика о. Матковський, студент Дармохвал від «Загону Червона Калина», студент Петрина від стрийського студентського товариства, проф. Кобат від громадян Голобутова, Завадова й Нежухова, де працював небіжчик, та студент Гладкий від загалу українського студентства.
Похорон, який був величною національною маніфестацією, закінчився піснями: «Ви жертвою в бою», «Видиш, брате мій» та «Гей у лузі». Заходяче сонце кидає останні проміння на домовину, на яку складено пластовий капелюх, хустину й терновий вінець …
Так не стало одного з юнаків, отих «дітей сонця і весни», що літом бачать їх полонини Карпат, ріки Волині й Підкарпаття. Так не стало одного Вірла-Скоба, що хотів «знятися над хмари, проміряти тернистий шлях України і ввести Вітчизну на дорогу щастя», як кажуть слова пластової присяги. Так не стало одного «лицаря абсурду», що з вірою в краще майбутнє Української Нації вів українську молодь по шляху праці, пожертви і відданости Батьківщині. Так не стало одного шляхетного, доброго сина України, що впав при праці на шляху реалізації великої ідеї — Самостійної Соборної України.
Він вмер… умер лише тілом. Бо дух його буде далі жити між нами, що залишилися здійснювати нашу спільну мету.
«Вічна Тобі пам’ять, Друже!»