Микита Боженко
“ОУН була аномалією, це не норма” — саме такими словами Мирослав Шкандрій намагається дискридитувати український рух у своїй книзі «Український націоналізм: політика, ідеологія та література, 1920–1956».
Показово, що автор — не стільки історик, скільки публіцист Єльського університету — одного з головних бастіонів лівої академічної гегемонії. Не дивно, що його погляд на український націоналізм сформований саме цією інтелектуальною атмосферою. Навіть Buckley Institute при самому Єлі неодноразово вказував на системну кадрову політику, за якої перевагу отримують викладачі лівих поглядів, тоді як консерваторів витісняють із університетського середовища через їхні переконання.
Ще у 1951 році випускник Єля Вільям Ф. Баклі-молодший у книзі «God and Man at Yale» розгромив університет, викривши нав’язування студентам лівих соціалістичних ідей, відверту християнофобію та практику покарання нижчими оцінками за відмову поділяти панівні політичні погляди. Уже тоді було очевидно, що Єль дедалі менше служить істині й дедалі більше — лівій ідеології.
На цьому тлі зовсім не дивує й тематика самого Шкандрія. Його праці значно більше нагадують комуністичні маніфести, ніж неупереджені історичні дослідження. Достатньо згадати книгу «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років», уже сама назва якої промовиста, а також його участь у виданні журналу «Діялог», що виходив під гаслом: «За соціалізм в Україні».
Його тези є радше пропагандистськими, ніж історичними, і легко розбиваються об соціологію. Сьогодні понад 80% українців позитивно оцінюють ОУН та УПА як борців за незалежність України. Саме тому багаторічні спроби лівих таврувати сучасні праві організації — «Правий сектор», «Гарнізон», героїв Маріуполя з «Азову» — як «проросійські» чи «небезпечні» знову і знову зазнають поразки.
Коли ж відверта дискредитація не спрацьовує, залишається старий більшовицький метод — замовчування. Саме так десятиліттями діяла радянська історіографія: применшити значення правого руху, стерти його внесок, переписати історію на користь лівих міфів – те саме що робить і путінська РФ.
Причому подібний підхід застосовувався не лише щодо України. Так само десятиліттями применшували або замовчували роль правого антилівого підпілля у Франції, Греції, Німеччині, Італії та багатьох інших країнах Європи. Усіх, хто зі зброєю в руках виступав як проти німецького соціалізму, так і проти російського більшовизму, ліва історіографія воліла або витіснити з історичної пам’яті, або представити в найгіршому світлі.
Але цифри не піддаються ідеології.
ОУН та УПА стали наймасштабнішим українським визвольним рухом ХХ століття й одним із найбільших правих національно-визвольних рухів Європи часів Другої світової війни. У 1942–1944 роках через їхні лави, за різними оцінками, пройшло від 100 до 400 тисяч осіб, а на кожного повстанця припадало ще 5–10 учасників підпільної мережі. Саме ОУН створила УПА та розбудувала фактично «державу в державі» — із власною поштою, друкарнями, логістикою, шпиталями Українського Червоного Хреста й системою забезпечення армії. Похідні групи ОУН діяли не лише на Заході, а й у Києві, Дніпрі, Одесі, Миколаєві та на Донбасі, а в 1944 році організація ініціювала створення Української головної визвольної ради — підпільного парламенту українського визвольного руху.
Нарешті, найкращий доказ масштабу ОУН дала сама Москва. Радянська влада кинула проти українського підпілля величезні сили НКВС і навіть після завершення Другої світової війни до середини 1950-х років змушена була утримувати в Західній Україні цілі військові дивізії.
Комуністи чудово розуміли те, що сьогодні заперечують окремі ліві публіцисти: ОУН була не «аномалією», а наймасовішим українським визвольним рухом свого часу. Саме тому більшовицький режим кинув проти неї колосальний репресивний апарат і лише за підозру у співпраці з українським підпіллям репресував понад пів мільйона людей.
Вічна слава героям ОУН і УПА!