Богдан Червак, Голова ОУН.
Микола Міхновський — головний символ новітньої доби українського націоналізму. Молодий харківський адвокат на зорі ХХ сторіччя видав невеличку брошуру «Самостійна Україна» (1900р.). Як згодом виявилося, кільканадцять сторінок тексту стали духовним та ідейним дороговказом для багатьох поколінь українців.
Наскрізною ідеєю книжки є твердження про необхідність визволення української нації з-під чужоземного ярма й побудови «одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж до Кавказьких». Сьогодні така вимога звучить природно. Але в добу Миколи Міхновського, коли тріумфував соціалізм, круто замішаний на москвофільстві й федералізмі, категорична вимога самостійності України звучала як виклик. Насамперед, як виклик тогочасній політичній еліті, що не відважувалася докласти зусилля для революції, аналогічній тим, що в цей час потрясали Європу.
Микола Міхновський, по суті, повторив подвиг Тараса Шевченка, який своїм «Кобзарем» струснув не так Кавказ, як напівсонну суспільну свідомість, що майже звикла до рабства. Імперативні постулати Міхновського про законне право нації на свою державу доповнювалися чітким з’ясуванням шляхів і методів досягнення мети: «Ми виголошуємо, — писав харківський адвокат, — що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято від нас теж силою». Так в обіг національної думки прийшла висунута Тарасом Шевченком ідея боротьби, а не плачу та нарікання на «нещасливу долю». Чи не вперше в історії української суспільно-політичної думки Міхновський наголосив на необхідності безкомпромісної боротьби супроти Московії як споконвічного ворога української державності. У відкритому листі до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна він писав: «Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить добути своє визволення з рабства національного й політичного, хоч би полилися ріки крові». Лист був опублікований у львівському часописі «Молода Україна» й викликав значний резонанс і одночасно, на жаль, майже одностайний осуд. Українська інтелігенція виявилася неготовою сприйняти радикальні кличі молодого харківського адвоката.
Величезною заслугою Міхновського є проголошення ним соціальних тез націоналізму. Він був першим теоретиком українського націоналізму, який послідовно доводив, що без національного визволення не може бути соціальної справедливості: «Соціальна справа нації не є її домашньою справою, бо лежить у руках нації-пана. Вирвати свою соціальну справу з рук чужинців, забрати її в свої власні руки — це головний ідеал кожного поневоленого народу. Там, де існують нація-пан і нація-раб, там нема ніяких спільних інтересів між ними». На жаль, і ця теза не знайшла належного усвідомлення в середовищі тогочасної провідної еліти. Коли перед нею постала дилема: національне чи соціальне, вибір був зроблений на користь останнього. В результаті — втрата державності й багаторічний соціальний гніт, включно з голодоморами. Дзвоном гострого меча завершується історичний твір Міхновського «Самостійна Україна»: «Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя!». У лаконічній формі гасла зафіксовано нездоланну волю народу здобути самостійну Україну. Доля розпорядилася так, що тільки через кілька десятків років палкий заклик Міхновського був почутий. Так завдяки йому на авансцену історії вийшов новітній український націоналізм репрезентантом якого стала ОУН, а згодом УПА.