Микола Симчич
Телефонний дзвінок від Ольги Кобець став для мене великою несподіванкою, адже не бачились і не спілкувались понад 25 років, тобто з часу, як мені довелось виїхати з Києва, де я працював кореспондентом часопису ОУН «Українське слово». Не буду уточнювати з яких причин, бо їх, як розуміє читач абревіатуру ОУН, чимало, головна з яких – стан здоров’я. Отже, Ольга Кобець, керівниця Всеукраїнської жіночої організації ім. Олени Теліги, запропонувала мені написати статтю про Голову Проводу ОУН і організації ОУН, останнього Президента УНР в екзилі Миколу Плав’юка. Аналогічна пропозиція була і від теперішнього Голови Проводу ОУН, Голови ОУН Богдана Червака.
На моє переконання Микола Плав’юк для України був посланий Богом, як готовий, досвідчений очільник держави з міжнародним визнанням, авторитетом і природнім патріотизмом, загартованим десятиліттями боротьби за Українську державу в умовах Другої світової війни і в післявоєнний період, тобто під час «холодної війни» Західної демократичної цивілізації з колишнім партнером нацистської Німеччини – сталінським і постсталінським гулагівсько-голодоморним тоталітарним режимом, який в наші дні відкрив свою криваво-руїнну харю на території напівзруйнованої України. На жаль, за «залізною завісою» українці майже нічого не знали про діяльність УНР в екзилі. Натомість комуно-тоталітарна система давила страхом і покаранням за найменший вияв національного усвідомлення чи національної ідентичності. Домінував комуністичний припис: національні за формою, соціалістичні по змісту…
Тобто дозволялось на сцені танцювати чи співати в українських національних строях ( вишиванки, шаровари, тощо), але за переконаннями мусили бути соціалістичними стукачами, сексотами, українофобами; поборювати «український буржуазний націоналізм», називати бандітами саможертовних героїв ОУН УПА, а зрадників своєї нації, навіть зрадників своїх рідних батьків, як от павлика морозова, називати героями. Зрозуміло, що в такій атмосфері дикої українофобії ніхто не знав і не чув про Президента УНР в екзилі, Голову ОУН, нашого земляка з села Русова, що на Снятинщині, Миколу Плав’юка. Натомість хитруватого комуняку Леоніда Кравчука знали всі, як ідеологічного працівника цк компартії радянської України. Забігаючи наперед, скажу, що таку неприхильність до Кравчука (раніше я був лояльний до нього, як до українця-волиняка, де започаткувалась УПА, а за газетними тогочасними джерелами юний Кравчук навіть колядував на потреби УПА, і який з поверненням других совітів-«визволителів» ухитрився видряпатись на високі щаблі владної верхівки), відчуваю з тих пір, коли Кравчук ганебно порушив довіру Миколи Плав’юка, коли той офіційно в 1992 році передав йому на руки клейноди УНР з умовою, що проголошена незалежна Україна буде історичним ВІДНОВЛЕННЯМ і продовженням державницької незалежності УНР, що можна було б впровадити у діяльність Української влади і держави і задокументувати в майбутній Конституції України. Однак, Кравчук з групою 239 депутатів-комуністів обманув і зрадив сподівання УНРівців: проголосили «утворення» незалежної України, відрізавши всю попередню багатовікову історію боротьби українців за свою незалежність, що тепер в період кривавого терору москалів над українцями, дає підстави нашим ворогам брехати, що ніякої України не було, що це вигадка лєніна, кравчука і т.п.
Микола ПЛАВ’ЮК: «Ми здатні перебороти тимчасові труднощі»
Моє знайомство з Миколою Плав’юком відбулось у Івано-Франківську у 1992 році, коли він разом з Павлом Дорожинським (тоді вони були однодумцями і діяли без всяких суперечок) брали участь у одному з числених патріотичних заходів. Я тоді працював старшим науковим співробітником на кафедрі електроніки Івано-Франківського інституту нафти і газу, керівником і виконавцем госпдоговірної теми з виробничим об’єднанням «Родон», а паралельно співпрацював з місцевою пресою, зокрема з газетою «Рідна земля». Виступи Миколи Плав’юка у Івано-Франківську відкрили мені очі на велетенський пласт історії України, про який ми, наукова інтелігенція, майже нічого не знали. Я попросив Миколу Плав’юка провести з ним інтерв’ю, щоб ознайомити читачів Прикарпаття, наших земляків, з тими історичними віхами української діаспори, зокрема УНР, які в радянській Україні були під забороною. Микола Плав’юк погодився і запропонував зустрітись на квартирі банківського працівника Сохана, де вони з дружиною Ярославою зупинились. Господар квартири, як на ті часи розкішної, запропонував нам окрему кімнату, де ми мали змогу нормально поспілкуватись. Інтерв’ю було опубліковано в газеті «Рідна земля», № 38, за серпень 1992 року, а пізніше в моїй книжці «Лебедині ключі» (Рівне, «Волинські обереги», 2001 р., 208с.). Окремі цитати з цього інтерв’ю видаються мені актуальними, тому наведу їх. На моє прохання розповісти про найвизначніші віхи історії УНР за межами України Микола Плав’юк сказав:
«Нині особливо підтвердилась далекоглядність рішення Трудового Комітету, який передбачав можливість і доцільність дії Директорії та уряду УНР за межами Батьківщини і створив легальноправні основи для такої дії. Разом з головним отаманом Симоном Петлюрою уряд і армія УНР покинули рідні землі і вирішили продовжити діяльність в екзилі, незважаючи на дуже складні і неприхильні для концепції державної незалежності України обставини. Я думаю, що уряд УНР вже в 30-ті роки, в час трагедії голодомору в Україні, почав здобувати довір’я, передусім громадської думки Заходу тим, що він доносив правду про дійсне становище в Україні. В час Другої світової війни уряд УНР пробував у співпраці з Францією, Великобританією заманіфестувати справжнє ставлення Державного центру до політики Німеччини. На жаль, вплив Польщі, як союзниці Франції та Англії, а опісля укладення союзу між США і радянським союзом ( йдеться про визнання США радянського союзу в 1933 році під час найстрашнішого злочину в історії людства – штучного голодомору на Україні під час якого тільки за один рік «мирного» життя на найродючіших землях України окупаційним большевицьким режимом було знищено понад 10 мільйонів українців, – прим. М.С.) не дозволили провести ширшої дипломатичної акції. Після закінчення Другої світової війни уряд і весь Державний центр, який складався з Президента, віцепрезидента, Української національної ради, як еміграційного передпарламенту, заманіфестували перед світом: ми не згідні з тим, щоб Україна тільки формально була визнана членом Організації Об’єднаних націй, бо її місія репрезентувала фактично не народ України, а окупанта України. Вона, Україна, не погоджується з насильним включенням її до радянського союзу у формі УРСР.
У цьому нам вдавалося чимраз більше переконувати публічну опінію світу. Діяльність правозахисників, різні форми спротиву, які продовжували світлі сторінки революційно-підпільної боротьби ( на рідних моїх землях вона тривала аж до половини 50-их років) знайшли розуміння у світової громадськості. Теж наша праця підготувала той грунт, на якому, власне, і базувалось після проголошення Верховною радою незалежності України ставлення до неї з боку багатьох держав. Адже впродовж року існування незалежної України її визнало понад 120 країн. Іншими словами, послідовна діяльність Державного центру УНР, який ніколи не погоджувався з накиненням на Україну окупаційного режиму, була тим дороговказом, що світив українцям і за межами України, і тим, які в Україні вірили в можливість ВІДНОВЛЕННЯ її державної незалежності. Дія цих двох сил, вплив на історичні процеси як руху спротиву правозахисників і патріотів на Батьківщині, так і української спільноти за межами України і привели нас до перемоги, в якій ми остаточно утвердились наприкінці минулого року після всеукраїнського референдуму.
Про намір передати клейноди УНР на руки обраного президента України Л.Кравчука вже було відомо з виступів М.Плав’юка у Івано-Франківську. Це був надзвичайно важливий історичний крок. Тому я поцікавився з якими почуттями здійснить М.Плав’юк цю передачу і як він оцінює ситуацію в Україні. Президент УНР Микола Плав’юк відповів:
« Здається мені, що ці почуття можна було б висловити словами поета Олександра Олеся «з журбою радість обнялась». Бо крім радості проймає душу і стурбованість багатьма сьогоднішніми негараздами в житті України, яка щойно ВІДНОВИЛА (?) свою державну незалежність. Зокрема, незавидні справи в її економіці можуть зрештою обернутись соціальними потрясіннями. Та вселяє в мене оптимізм те, що тепер волею народу Україна має власні органи влади, власного президента. Сподіваємося, що в короткому часі матимемо і свою Конституцію, що після її прийняття буде обрано новий склад парламенту, і тоді Україна закріпить процеси свого державного буття. Перший рік для неї не був легким з огляду як на внутрішні, так і на зовнішні події. Зазіхання російських шовіністів, непотрібні ускладнення в Криму, воєнна небезпека з боку Придністров’я, труднощі в Донецьку та інших східних регіонах – усе це, як і вас, непокоїть мене. Але якраз у цих складних умовах бачу важливим обов’язком Державного Центру УНР заманіфестувати єдність і віру в перемогу й зміцнення Української державності. Передаючи наші повноваження, схвалені Трудовим Конгресом, обраному народом президентові, державній владі України, ми тим самим докажемо ще раз, що ми діяли і діємо у згоді з бажанням її народу. Тому з великою радістю доведу я до загального відома зміст постанови Української Національної Ради про завершення діяльності Державного Центру і складення наших повноважень до рук влади України. Це буде актом, що пов’язує в одну цілість традиції УНР з попередніми формами нашого державного життя, які сягають в історію Київської Русі, княжу і гетьмансько-козацьку добу і, нарешті, в часи Української Народної Республіки. Ці форми були своєрідними історичними віхами, передували відновленню Української державності в результаті подій 24 серпня і 1-го грудня минулого року.
Волевиявлення Українського народу – це одне, а практика «взаємин» комуністичного окупаційного режиму з «українськими буржуазними націоналістами» – зовсім інше. Тому я поцікавився чи означає передача мандату повне припинення діяльності Державного Центру в еміграції, чи, можливо, що на його базі виникнуть нові структури, як форми взаємодії діаспори з історичною матір’ю – Україною. М.Плав’юк відповів:
«Діяльність Державного Центру, як такого, буде дифінітивно припинено. Бо було би політично нерозумно продовжувати діяльність екзильних структур: цим ми підважували б довір’я незалежної України, її уряду. Є інші можливості для продовження нашої праці. Чи через українські політичні партії, які були основою нашої дії, чи громадські організації, чи окремих громадян, які можуть активно включитися в процес розбудови Української держави. Маю на увазі те, що ми проголосили Україну демократичною, правовою державою, але такою вона ще не стала. Мусимо допомогти виповнити її таким змістом. Допомогти індивідуально і в організаційному порядку на тих ділянках, де бракує професійно підготовлених людей. Чи то в галузі міжнародних зв’язків і спілкування з іншими народами, чи торгівлі, чи в економіці становлення в Україні того, що ми називаємо ринковою системою. Словом, є найширші можливості для тих, хто досі діяв за межами України, включитися в державотворчий процес на їхній історичній батьківщині. Переконаний, що вони з того скористаються.
«Тобто, Ви вважаєте,- уточнив я, – що Україна в розумінні своєї «зрілості» готова для такої передачі повноважень уряду УНР»?
«Це Україна повинна відповісти чи готова вона, – мовив М.Плав’юк.- А ми готові. Наше розуміння нинішньої ситуації підказує нам, що настав час і визріла необхідність здійснити цей акт попри всі негаразди, які тепер переживає Україна. І зобов’язує нас до того воля народу України, схвалена через Трудовий Конгрес, висловлена під час референдуму і виборів президента 1-го грудня. Тож у мене немає ні найменшого сумніву, що ми повинні цей акт виконати, хоча, відверто кажучи, далеко не все в діяльності нинішнього уряду України нас задовольняє».
«У числі державних клейнодів УНР, які Ви вручите Леонідові Кравчуку, буде Конституція УНР. Громадяни ж України обговорюють зараз проект нової Конституції. Наскільки відмінні і наскільки співмірні ці два Основних закони України? Яке особисте Ваше ставлення до кожного з них»?»
«Переконаний, що Конституція УНР була однієї з найпрогресивніших на той час. Вона розв’язувала питання статусу всіх громадян України, окреслювала роль українського народу у своїй державі, забезпечувала належні права національним меншинам, визначала ставлення України до наших сусідів, давала основу для справедливого вирішення соціальних проблем. Якщо порівнювати Конституцію УНР з її чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову з нині обговорюваним проектом Конституції, то мені здається, що перша з них в деякому відношенні має перевагу. Плюси її, вважаю, повинні стати предметом аналізу з тим, щоб використати їх у тексті нового Основного Закону. Йому ж, на мою думку потрібна ґрунтовна основа. На початку Конституції слід підкреслити, що Україна – це Українська національна держава з рівними правами для всіх її громадян. Чомусь не згадується в проекті Конституції , що українська мова є державною мовою України. А якщо не уточнити в тексті документу різновиди влади, то ці неясності можуть згодом викликати різнотлумачення.
Йдуть дискусії щодо того якою має бути структура України, як територія – централізованою, чи децентралізованою. На мій погляд Конституція УНР в цьому відношенні була набагато чіткішою. Нам потрібно зберегти єдність, забезпечити спілкування різних частин України, а не створювати ситуацію, при якій окремі з них можуть проявляти тенденцію до сепаратизму. Адміністративно-територіальний поділ має бути достосований, звичайно, до територіальних потреб, але в той же час не сприяти такому процесові, при якому підривалася б єдність нашої держави».
«Економічна криза в Україні загострюється. За фахом Ви – економіст і президент Кравчук теж економіст. Як оцінюєте його заходи з виведення України з економічної кризи»?
«Здається всі ми згідні, що нинішня економічна ситуація в Україні є незадовільною. І я не знаю, чи безпосередня відповідальність за це може бути приписана президентові Кравчуку… Я б радше хотів бачити таку ситуацію в Україні, коли б не лише президент, а й Кабінет міністрів (хоч уряд і підпорядкований президентові), Верховна Рада і всі нижчі адміністративні одиниці, а в основному всі громадяни України брали на себе більшу відповідальність за існуючий економічний стан. Безпосередньо за той стан, який нині є, відповідає Кабінет міністрів. Але й Верховна Рада, яка не прийняла своєчасно всіх необхідних для реформування економіки законів, також несе відповідальність. Сказане мною, однак, не означає, що відповідальність може знімати з себе адміністрація президента. Бо навіть, якщо закон схвалено, то він вимагає розробки цілої серії регулямінів, інструкцій. Той закон має інтерпретувати, застосовуючи на практиці, кожен щабель влади. Повинна йти мова про спільну відповідальність… Іншими словами нинішня економічна ситуація настільки складна й серйозна, що для виходу з неї не можна розраховувати тільки на президента, чи на уряд, чи на Верховну Раду – причетним до цього має бути кожен громадянин України. Бо ми занадто довго очікували, що розв’язок наших проблем має прийти згори, від держави. А він, на мою думку, має прийти передусім від самих громадян України при відповідному сприянні в цьому, певна річ, з боку держави: і президента, і Кабінету міністрів, і парламенту. Коли я наголошую на відповідальності громадян, то маю на увазі чи не найбільше на сьогодні гальмо в здійсненні економічних реформ – бракує фахівців, які були б готові працювати над розвитком того, що декларативно зветься ринковою системою. Одним словом, щоб перебороти економічну кризу, яка є очевидною для всіх, потрібні солідарні зусилля, наша спільна готовність до співпраці і співдії, а не пошуки винних».
«Ви торкнулися проблеми кадрів. Мабуть йдеться про підготовку фахівців не тільки для того, щоб підняти економіку України, але й для інших галузей державного розвитку, для здійснення ділового партнерства на міжнародному рівні. Чи в підготовці їх можемо розраховувати на допомогу Заходу»?
«Декларативно так. Багато країн Заходу готові прийняти для навчання, підвищення кваліфікації, або вже й прийняли у себе студентів, науковців, працівників банків, навіть селян з України, які зайнялися фермерством, самостійним господарюванням. Однак, треба розуміти, що їх поміч буде лише малою часткою тієї многотрудної справи, яку необхідно здійснити. Тут мусимо розраховувати в основному на наші ВУЗи, на нові навчальні програми в цих закладах, на кращі в своїх галузях підприємства, де б можна було організувати перевишкіл фахівців. На Заході такий перевишкіл проходить не тільки у високих школах, але і в цілій системі індустрії, торгівлі, промислі. Його мусимо організувати, виходячи із сьогоднішніх потреб кожної ділянки нашої економіки, знайти для цього потрібні кошти, засоби, висококваліфікованих інструкторів. Я бачу сьогодні немало таких досвідчених фахівців, цікавих осіб на підприємствах і в колгоспах різних областей України».
«На політичну арену України сьогодні все рішучіше виходять націоналісти. Це сприймалося б нормально у світлі політичного плюралізму, але у виступах на мітингах молодих націоналістів часом звучать мотиви екстремістського, майже фашистського змісту. Чи співвідносяться такі позиції із засадами державної суверенності і соборності України, як необхідними передумовами для всестороннього розвитку української нації»?
«Маємо справу з двома принципами, які можуть виглядати суперечливими. Перший – це принцип плюралізму і свободи думки. Він має забезпечити право для свобідного вияву кожної філософії, або політичної течії, яка діє в рамках законів України так, що не можна нікому відмовити в праві пропагувати свої ідеї, думки. Одначе, є й зовнішній бік медалі. Сьогодні зводити концепцію українського націоналізму до фашизму, чи нацизму – це значить неправильно визначати ту роль в історії людства, в тому числі і нашого народу, яку в нинішньому столітті відіграв націоналізм взагалі, а український зокрема. Ми живемо в добу, коли саме націоналізм зміг розправитися із світовими імперіями, став рушійною силою у визволенні і державному усамостійненні багатьох народів. І в нашому випадку український націоналізм відіграв позитивну роль. Тож я твердо відкидаю пов’язування його з фашизмом, гітлеризмом. Звичайно, український націоналізм пройшов різні етапи на своєму майже віковому шляху. Сьогодні поняття його розширилось – це радше рух, ніж організована партія. І, як кожний суспільно-політичний рух, він мусить достосовувати себе до сьогочасних потреб нації. Коли нація була поневолена, тоді певні завдання українських націоналістичних формацій пов’язувались виключно з революційною підпільною боротьбою. Але ж хіба сьогодні в незалежній Українській державі ми будемо продовжувати конспіративні формації? Адже все змінилося. Тепер я бачу роль українських націоналістів у тому, щоб включитися в державотворчі процеси закріплення державної незалежності. Тому відкидаю екстремістські фальшиві інтерпретації націоналізму. А розглядаю і пропагую його як широкий суспільно-політичний рух, який уміє в кожному випадку відчути насущні потреби нації, а в даному разі – Української держави, змінити методи і форми, навіть програму своєї діяльності, відповідно до історичних обставин».
«У ці дні Ви об’їздили Прикарпаття, мали ділові зустрічі не тільки в обласному центрі, а й у Косові, Снятині, Калуші, інших містах і селах. Отже, не тільки ностальгією за рідним краєм була викликана ця поїздка. Чи готові, на Ваш погляд, ділові і політичні кола області до участі у серйозному реформуванні економічного і громадсько-політичного життя, інтеграції в європейську і світову структури? Як Ви, взагалі, ставитесь до ідеї про роль Прикарпаття і Західної України, як П’ємонту України»?
«Я не думаю, що Прикарпаття є чи було П’ємонтом України. І ось чому. Саме поняття П’ємонту дуже складне. Мені здається, що Прикарпаття не може бути зразком для цілої України. Так само не може ним бути ні Київ, ні Волинь, ні якесь інше місто, або область.». На Івано-Франківщину я приїхав справді не тільки з мотивів ностальгії, хоч і відвідав рідні околиці. Приїхав радше для того, щоб добре розгледітися довкола, глибоко запізнатися з проблемами, труднощами, які переживає нині не тільки ця область, а й вся Україна. У той же час мене дуже втішило багато що з побаченого, зокрема в гуцульських селах, які були колись чи не найбільшими в Україні. Маю на увазі передусім те, що тут люди зберегли повагу до таких понять, як «приватна власність», «газда», зберегли, сказав би «стиль праціВони готові повною мірою повернути цим поняттям їх творчий, традиційний і реальний зміст. Та я звернув увагу і на те, що, на жаль, ми ще нерідко байдуже проходимо повз справжні золоті копальні, не використовуючи їх для блага області і всієї України. Взяти хоча б можливість розвивати в Карпатах туризм європейського світового рівня. Прекрасні природні умови цьому сприяють. Однак, досі немає тут ні впорядкованих доріг, ні сучасних готелів. Тому й не зважився б назвати такий край П’ємонтом, бо він не веде перед, не є прикладом для інших. Втім я мав нагоду зустрітися з цілою низкою серйозних підприємців, котрі стурбовані таким станом речей, прагнуть активно розв’язувати наболілі проблеми.
Приємно мені те, що керівництво області енергійно шукає шляхи для спілкування із Заходом, зокрема у сфері економіки. При цьому реалістично оцінює можливості співпраці, що теж немаловажно. Адже не всі, хто приїздить на Прикарпаття із західних країн і пропонує таку співпрацю, мають на меті зробити добро Україні. Є й спекулянти, котрі хотіли б погріти руки, нажити бариші на її тимчасових труднощах. Співпрацю із західними країнами необхідно, вважаю, ясна річ, розвивати. Але співпрацювати з ними так, щоб інтереси України, її народу завжди залишалися на першому плані. Щоб не стали ми заручниками тих тимчасових труднощів, які переживаємо».
«І сировинним додатком розвинених країн»?
«Саме так».
«І останнє запитання. Якого значення Ви надаєте Другому Всесвітньому Конгресові українців, у якому незабаром візьмете участь»?
«Вважаю, що Всесвітній Конгрес українців має велике політичне значення і для тих, хто живе в Україні, і для Західної і Східної українських діаспор. Адже кожен третій українець живе нині поза межами України. На мою думку, поміч їй з боку українців, які живуть у колишніх республіках радянського союзу, може відіграти поважну роль. З іншого боку, зустріч і обговорення спільних проблем представниками українців, власне, з України, із Західної і Східної діаспор стане чинником до зміцнення загальноукраїнської єдності. Не можу не сказати тут і про ті яскраві емоційні переживання, що, безперечно, переповнюватимуть нас при святкуванні першої річниці незалежності України. Вони сприятимуть тому, щоб розвіяти почуття зневіри, яке починає закрадатися в душі декого з українців і яке пов’язане з уже згадуваними сьогоднішніми труднощами для України, її громадян. Віриться, що згуртувавши свої сили, ми здатні перебороти ці економічні та інші труднощі на шляху становлення України, як незалежної держави».
З цього інтерв’ю фактично прочитується програма дій не лише для очільників української держави, які в переважній масі були запеклими, або, принаймні, хиткими «совками», але й для всіх громадян України, які після совкової несвободи і гніту прагнули докорінних реформ, долучення до цивілізованої Європи, до свободи слова, свободи віросповідання, свободи совісті і західного рівня життя, що підтвердили як студентський «Майдан на граніті» 1990 року, так і «оранжевий Майдан» 2004 року, а в 2014 році і Майдан Гідності. Але окупантською системою тотального примусу до колоніальної промосковської підпорядкованості і українофобії було витворено з українців дезорієнтовану різновекторну масу, владу над якою маніпуляціями, терором і солодкою брехнею захопили колишні червоні директори та інші посіпаки промосковських окупантів. Тому при передачі клейнодів УНР на руки новообраного президента України Л.Кравчука у останнього Президента УНР в екзилі, Голови Проводу ОУН Миколи Плав’юка «з журбою радість обійнялась».
Це інтерв’ю з Миколою Плав’юком займає у моїй книжці «Лебедині ключі» сім сторінок із обсягу книги 307 сторінок, але виходу книжки у світ і донесення її до читача передували страшні перепони: я був доведений до інфаркту серця; понад 700 (сімсот) примірників із тисячного накладу були викрадені з хати моїх батьків у Делятині, а передані в магазини для реалізації кілька десятків «пропали безвісті». Йдеться не тільки про наведене інтерв’ю з Миколою Плав’юком; в книжці вміщено інтерв’ю з Головою Антибільшовицького Блоку Народів, Головою Проводу ОУН(б), згодом народним депутатом України Славою СТЕЦЬКО, інтерв’ю з міністром Служби Безпеки в уряді УССД, проголошеної у Львові 30 червня 1941 року Миколою ЛЕБЕДЕМ, розповідь про книгу Юрія ЛИПИ «Розподіл Росії», аналіз документальної книги Віталія Юрченка «Пекло на землі» про перші сталінські ГУЛАГи, нариси про Українських акторів Василя СИМЧИЧА, Івана та Марію МИКОЛАЙЧУКІВ, повість в листах «Світовий гуцул» з лікарем і енциклопедистом із США Іллею Романом Ткачуком, художньо-документальна повість «За димом гуцульської ватри» з Дмитром Ткачуком, репортажі про перші Українсько – НАТОвські військові навчання «SEA BREEZE – 97», в яких я брав участь і розповів про це в «Українському слові», в «Літературній Україні» і в журналі «Перевал».
Але якщо згадані публікації при бажанні можна відшукати в бібліотеках США, куди їх завбачливо надіслав Ілля Роман Ткачук, то магнітофонні записи зі свідком розстрілу енкаведистами понад чотирьох тисяч Українців на території Луцького замку в 1941 році Миколою Куделею, магнітофонний запис зустрічі в будинку письменника Івана Чендея в Ужгороді двох друзів молодості (навчались разом у Хусті в гімназії) пана Івана і професора Василя Маркуся, головного редактора ЕУД (енциклопедії української діаспори) з Чікаго (США), отже, зникнення цих магнітофонних записів стало ударом по моїй репутації, бо з кожного з цих записів можна було створитити цікаву документальну книжку. Совкова система щодо такої літератури діяла ще з колоніальною запопадливістю: били по тих, хто намагався задокументувати реальну історію становлення української нації і держави, а не хвалебні панегірики комуно-москальським окупантам.
Подібне сталося і з іншими моїми книжками. Тому я не перестаю дивуватись, як всупереч діючій за часів Кучми системі «державної антидержавності» (назва моєї публікації про книгу М.Савченка «Анатомія неоголошеної війни»), ось уже понад одинадцять років неоголошеної війни Росії проти України і близько чотирьох років повномасштабного вторгнення московської орди на територію України, Збройні Сили України героїчно стримують наступ «другої ядерної країни світу» – рф. Вірогідну версію відповіді почув, здається, на телеканалі «Еспресо» 25 вересня 2025 р. з інтерв’ю відомого політичного діяча, свободівця, а тепер мінометника ЗСУ Юрія Сиротюка. Пан Юрій, констатуючи той факт, що і справді нас виховували в нелюбові до України, прищеплювали меншовартість, але усвідомлення своєї відповідальності за долю своєї сім’ї, а, значить, за долю України, виросло у багатьох громадян України до рівня героїчного саможертовного спротиву московським окупантам, відродився зв’язок поколінь і героїчний Дух від княжої, козацької, УНРівської, упівської і дисидентської звитяг. «Дух, що тіло рве до бою», як писав Іван Франко. Дух свободи і демократії, що пробудив весь цивілізований світ на готовність до самозахисту і підтримку України.
Цей «ліричний» абзац я наводжу тому, що цими днями з моєї приватної бібліотеки, з мого будинку, разом з іншою важливою націоналістичною літературою, зникли два томи книги Миколи Плав’юка «Україна – життя моє». На першому томі – автограф Миколи Плав’юка: «Другові Миколі Симчичу як вияв вдячності за довгі роки співпраці в «Українському слові». Підпис. Київ. 20.V. 2003». Коментарі зайві.
Співпраця полягала не тільки в написанні матеріалів для «Українського слова». Я супроводжував Миколу Плав’юка в численних поїздках і заходах, гостював на квартирі його рідного брата в Снятині, був поряд під час його геніальної лекції в переповненому актовому залі Київського політехнічного інституту( цей виступ Миколи Плав’юка блискуче висвітлено на сторінках «Українського слова» в 1995 році), разом з Миколою Плав’юком, ( тоді в нього проявились симптоми серцевого захворювання, бо він ледь не втратив свідомість) і Павлом Дорожинським у застібнутому на всі ґудзики піджаку під час спекотного літнього дня 2006 року, брав участь (прочитав свого вірша «Вибачення») на відкритті пам’ятника Андрієві Мельнику в його рідному селі Воля Якубова на Дрогобиччині. Принагідно згадалось, що на прохання Павла Дорожинського я написав документальну книжку «ОУН в дії» про спільну з ним і з Богданом Черваком працю на теренах Тернопілля, Вінниці, Закарпаття, Буковини, в Жовтих Водах та інших регіонах України, але на жаль, П.Дорожинський не надрукував цієї книги, як обіцяв. Я був настільки переконаний, що книжка буде надрукована, що навіть не залишив собі копії рукопису. Пошуки рукопису не увінчались успіхом.
Шляхом політичного плюралізму
Я супроводжував і висвітлив у пресі візит Миколи Плав’юка на Прикарпаття напередодні 77-ої річниці проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Перечитавши цей репортаж у газеті «Українське слово» за 9 листопада 1995 року і в моїй книжці «Під стягом лева» ( Івано-Франківськ, 2009 р.), я вагався: чи потрібно про нього детальніше згадувати у цьому нарисі про Миколу Плав’юка. Аргументом «за» став не тільки вже згадуваний факт про негласні «шмони» моєї хати і викрадення цінних речей і документів, але й погіршення стану здоров’я (праця в зоні Чорнобильської АЄС в 1986, 1987, 1990 рр.«відкашлюється» все важче і важче, хвороби запущені до критичних меж, бо мені доступна переважно каральна медицина): коли ще зможу взятися за ручку і папір, щоб висловити глибоку вдячність Миколі Плав’юку за велику школу українського патріотизму, за яскравий взірець синівської любові до України, за свобідний демократичний світогляд, за енциклопедичну ерудицію, за потужну державотворчу працю в ім’я України, тієї України, в якій не будуть карати і цькувати за вільне слово і за те, що ти намагаєшся бути справжнім, національно свідомим Українцем. Я дякую редакційному колективу «Українського слова», починаючи з Львівської редакції, яку очолював Йосип Лось в 1992 році після переїзду редакції з Парижа до Львова. Ще в студентські часи у Львівському державному університеті ім.Івана Франка Йосип Лось залучив мене до журналістики як головний редактор університетської багатотиражки. А з 1993 року, коли редакція УС переїхала до Києва і її очолив Мирослав Вербовий, досвідчений журналіст міжнародного рівня, який приїхав з Варшави, де очолював український часопис «Наше слово» і редагував знаменитий «Український календар», що теж видавався у Варшаві, за пропозицією Миколи Плав’юка я працював кореспондентом «Українського слова».
Отже, «за»… «Шляхом політичного плюралізму»:
«Політичні противники іноді роблять закиди нібито українські націоналісти не йдуть у трудові колективи. Спростовуючи це, Микола Плав’юк розпочав свій візит на Прикарпаття із зустрічі із трудовим колективом хутрофірми «Тисмениця», справи якої йдуть так добре, що можуть бути взірцем успішного виробництва і бізнесу.
– Хутрофірма «Тисмениця», – повідомив гостям генеральний директор Ігор Зварич, удостоєна ювілейного золотого призу «За краще торгове ім’я» Міжнародного клубу лідерів торгівлі та не менш престижної відзнаки за програмою «Посли американського народу», яка називається «Факел Бірмінгема» і вручається в рамках міжнародного проекту під назвою «Успішне економічне виживання і розвиток в умовах соціально-економічної кризи».
Ведучи успішне виробниче партнерство з відомими західними фірмами, як «Штокгаузен», «Сандоз», «Штробль», «Балконі» та ін., тисменицькі хутровики не тільки розвинули своє підприємство до рівня світових стандартів, але й забезпечили всім працівникам стабільні зарплати і щедро допомагають іншим.
Тож, аналізуючи та узагальнюючи досвід тисменців, Микола Плав’юк наголосив у своєму виступі перед колективом, що розв’язання наших проблем у наших руках і від нас буде залежати і залежить, як виглядає сьогодення і як буде виглядати завтра України.
У Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника очікували на високого гостя і ретельно підготувались до зустрічі з ним, адже М.Плав’юк входить до складу Надзірної ради вузу, де зустрічі із визначними особистостями сучасності, як наприклад проф..Ю.Шевельов з Америки, М.Мушинка із Словаччини, Яр Славутич з Канади, академік І.Юхновський, політичні діячі В.Чорновіл та С.Стецько, складають важливу ділянку навчально-виховної роботи із студентством. Впродовж трьох літ функціонування університету у вузі відкрито: чотири нових факультети, 12 нових спеціальностей, аспірантуру, докторантуру, магістратуру, видавництво, журнал, здійснено ряд таких заходів, завдяки яким колишній педагогічний інститут став класичним університетом. Значну допомогу вузу надає українська діаспора США, Канади, Німеччини, Франції.
Зокрема фонд Ганса Зайделя (Німеччина) допомагає в підготовці економічних кадрів.
Микола Плав’юк теж виявив глибоке розуміння проблем прикарпатських освітян. Зокрема, від Фундації ім.Олега Ольжича їм буде надано значну підтримку в забезпеченні найнеобхіднішими підручниками та книгами, виділено спеціальні стипендії для кращих студентів, передано ряд чисел журналу «Розбудова держави», який користується великим попитом серед викладачів та учителів України.
Але чи не найбільшим подарунком для колективу університету була, власне, зустріч з самим Миколою Плав’юком. Його вміння тонко аналізувати і глибоко бачити найскладніші соціально-політичні прoцеси і ситуації, масштабність державницького мислення і крицевість національно-політичної позиції у сплаві з величезною ерудицією, інтелігентністю і дотепністю стали яскравам взірцем для студентської молоді. Власне, і сам оратор закликав молоде покоління навчатись думати і аналізувати, виховувати свій характер.
Торкаючись питання сучасної ситуації в нашій державі (1995 р.), Микола Плав’юк виділив два процеси «інтеграції України»: один під ключем інтеграції в Європу, інший – під вказівкою президента Єльцина інтеграції в російську федерацію. Обидва ці процеси не беруть до уваги інтереси українського народу. Але в обох випадках рішення може бути продиктоване тільки інтересами українського народу. Україна є тим стратегічним пунктом, який буде вирішувати стабільність і баланс сил у світі. Отже, нам потрібно вимагати від Заходу, щоб він довів на ділі, що хоче бачити нашу державу частиною інтегрованого світу на здорових основах, а не сировинним придатком і країною дешевої робочої сили. Успіх можливий лише тоді, коли сконцентруємо наші сили і продукуватимемо те, що світ продукує, будемо конкурентноспроможними у світі і забезпечимо виробництво, яке стане основою нашого національного багатства. А це, у свою чергу, можливо тільки за умови спільної політичної волі всіх гілок влади. Тільки цілеспрямовані дії і опора державності на свідомість нації забезпечать стабільність в Україні. Вільний розвиток кожної української людини на тлі національної спільноти, як найвищої форми органічного зв’язку. І визначальну роль в цьому державотворенні відіграватиме молодь, яка, відкинувши стереотипи минулого, по-новому буде розв’язувати завтрашні проблеми і завдання з позицій політичного плюралізму.
Відповідаючи на численні запитання, Микола Плав’юк, зокрема, сказав, що теза про політичну націю дещо передчасна, оскільки вимагає принаймні 50-100 років вільного розвитку держави, у якій корінна нація є господарем… Не шляхом паперових податків, а шляхом зміцнення виробництва оздоровимо економіку держави… Москва є найбільшою небезпекою для України і для української духовності, а російська православна церква – найбільш шовіністична, антиукраїнська установа, яка діє проти нашої державної і духовної незалежності. Якщо Болгарія може мати свій патріархат, то ми тим більше повинні мати свої українські як православний так і греко-католицький патріархати…В Україні ми не повинні дозволити, щоб хто-небудь із державних урядових чиновників виступав проти Української держави… Розкол ОУН в 1940 році – явище негативне, і хоча Степан Бандера – патріот України, але його помилка, яка привела до розколу організації, викликала нові розколи і захитала монолітну організацію Українських націоналістів… Президент Л.Кучма виявився політиком-тактиком, починаючи від того, що дав добрий приклад, що можна вивчити українську мову…, однак помилка Кучми в тому, що він не спирається ні на одну політичну силу, а ще більше те, що заговорив про російську мову як офіційну і не розв’язав проблеми поховання Патріарха Володимира… Україна є позаблокова держава, але якщо Росія проводитиме імперську політику підкорення України, то ми будемо вирішувати яка буде наша постанова.
Але з усіх питань найбурхливішу реакцію залу викликала проста записка одного студента: «Я хочу їсти. Як досягти цього у незалежній Україні»?, на що Микола Плав’юк відповів: «Не знаю про яку їжу йдеться – для тіла, чи для душі, але у всякому разі потрібно активізуватись і не очікувати, що впаде манна з неба».
На завершення зустрічі ректор вузу академік Віталій Кононенко вручив Миколі Плав’юку почесну медаль університету, а голова обласної ОУН Зиновій Остап’як – символічну гетьманську булаву. В університетському музеї освіти з цієї нагоди було відкрито виставку «Учителі Прикарпаття – учасники визвольних змагань 1918 – 1920 років» (художниця Олена Боса). Знайомлячись з експозицією виставки, де відвідувачам відкрились такі імена, як Тарас Франко (син І.Франка), Антін Крушельницькій, Василь Пашницький, Іван Рибчин та багато інших, Микола Плав’юк у своєму виступі в музеї згадав і своїх найперших учителів у селі Русові – Івана Федорака, автора кількох повістей та отця Володимира Проця. На завершення зустрічі Микола Плав’юк зробив запис у книжці почесних відвідувачів. Цього ж дня в Івано-Франківській обласній держадміністрації М.Плав’юк зустрівся з головою облдержадміністрації, нардепом України С.Волковецьким. В ході цієї зустрічі обговорено питання щодо ситуації в області і діяльності ОУН. Під час візиту М.Плав’юка по Івано-Франківщині його супроводжували член Проводу ОУН Б.Червак, З.Остап’як, активісти обласної ОУН та я, автор цієї публікації».
Що більше моя творчість викристалізовувалась на тематиці національного самоусвідомлення і пошуку основ нашої національної єдності, тим жорстокішими і підлішими були ярлики дискредитації з боку «тєх-работніков» (работают на «тєх», а не на Україну) і їх всюдисущих прихвостнів. У 2007 році Микола Плав’юк брав участь у зборах нашої обласної ОУН і повідомив, що в Канаді співають пісню про Олега Ольжича на слова Миколи Симчича і задався питанням чому в Івано-Франківську не співають цю пісню. Його запевнили, що будуть співати. І справді, хтось із місцевих композиторів написав музику на мої слова і незабаром хор ветеранів ОУН «Золота заграва» виконав цю пісню. Однак, під тиском поплічників «тєх-работніков» пісню заглушили. В 1994 році Микола Плав’юк допоміг мені надрукувати мою першу поетичну книжку «Вогонь цілую»: за його дорученням текст збірки було набрано у видавництві ім.Олени Теліги. Художнє оформлення здійснив мій син Роман Симчич. Після виходу у світ цієї книжки з Романовими гравюрами невідомі бандити у Львові, де він навчався в академії друкарства, вирізали на обох руках мого сина щось на подобу смерічок. Злочинці не спіймані, як і після жахливого побиття мого сина у Івано-Франківську. Після виступу в одній зі шкіл Прикарпаття я подарував учням мої книжки. Одна з учительок ніби із вдячності примусила першокласницю піднести мені гілку троянди з восьми квіток… Цей прийом, вироблений в часи колоніального самоїдства розшифровується приблизно так: мазати довкола рота медом, а всередину вкидати лайно. Мені однаково, як писав Тарас Шевченко. Але ж навіть серед березунів посилюється шельмування і дискредитація імені і подвигу легендарного сотенного Березівської сотні ОУН УПА, Героя України Мирослава Симчича-Кривоноса. Як позначиться таке виховання на дітях?..
Після убивства Ірини Фаріон в містах Прикарпаття серед підлітків «модними» стали грибоподібні зачіски а-ля Зінченко, якого більше року судять за вбивство навчительки української нації професорки Ірини Фаріон. «Помагайте, недолюдки, матір катувати» (Т.Шевченко). «Ворог перемагає там, де програє священик і вчитель» (Клаузевіц). І ще: «Поки не знищені внутрішні вороги – перемогти зовнішніх ворогів не можливо» ( Сунь Дзи). Але життя триває, і рано чи пізно все стане на свої місця. Бо кров людська не водиця, її проливати не годиться. Зцілюємось своєю працею і вірою в Бога нашого Ісуса Христа. І так зцілиться весь Український народ, якщо його воїни, керманичі, вчителі, душпастирі, поети і митці будуть зцілювати силою Духа справедливості, мудрості і свободи, а не ублажатимуть корупціонерів і ворогів України потішними проповідями і потішним чтивом. Тому завершую цей нарис віршем з моєї книжки «Вогонь цілую», присвяченим останньому Президентові УНР в екзилі.
Микола ПЛАВ’ЮК
В екзилі уряд, доля і душа
І українська мрія Президента,
Щоби із емігрантського коша
Відновлювать держави перманенти.
З посвяти чину лицарі встають,
І тануть большевизму чорні мури.
Голгофився, та видніє наш путь
Від Хмеля, від Грушевського й Петлюри.
І тут, на Батьківщині всіх жадань,
Блакитно-злотній матінці-Вкраїні
З народом йти, засвічуючи рань
У праці надпотужній, у борінні,
До чистих вод і тихих зір сіянь
У сонячному нації горінні.