Зиновій Книш (Архівна стаття до 65-ліття з дня народження Полковника Андрія Мельника, Голови Проводу Українських Націоналістів)
Великі державні мужі й полководці не знають спокійної старости. Вступили вони на шлях, що на ньому спочинку нема ніколи. В першій світовій війні маршал Гінденбурґ, замість доживати спокійно віку на своїй земельній посілості, мусів станути на поклик своєї батьківщини, Німеччини, наперед, як начальний командир її збройних сил, опісля, як президент німецької республіки. На наших очах такі державні діячі, як президент Труман, колишній прем’єр Черчіл, генерал Мек Артур і Айзенговер, помимо поважного свого віку, стояли і ще далі стоять по самій середині круговороту світових подій і несуть на собі відповідальність за долю світу.
Сьогодні, коли ми вшановуємо 65-літній ювілей з дня народження Андрія Мельника, Голови Проводу Українських Націоналістів, полковника українських військ, шефа Штабу Дієвої Армії, видатного українського військового, політичного й суспільного діяча – перед нашими очима стає не похилена постать, не згорблена під тягарем віку й відповідальносте людина, тільки цей самий незмінний, невгнутий волею і рішучий командир, якого багато ще пам’ятає з днів слави визвольних змагань, з трагічних хвиль упадку української державносте, з понурого тюремного життя, з напруженої підпільної роботи. Таким він був для нас тоді, коли ми разом з ним ішли на бій, на труди й невигоди, таким для нас є сьогодні і таким залишиться по день, коли воля Господня покличе його до себе.
Життя полковника Мельника, час, на який воно припадає, останні два покоління – це буйна доба в історії України. Принесла вона з собою страхіття двох воєн, що ґрунтовно змінили світогляд мешканців нашої плянети. Большевицькі морди й гітлерівські масакри сполоскали з нас верству лібералізму, в якому заколисувало нас XIX століття, і поставили перед нами життя в цілій його наготі і жорстокості. Відкрило воно нам забуту правду, що тільки сильні лишаються при житті, що тільки на себе самих можемо рахувати і що справді наша сила в нас самих.
На тлі тієї доби гострими контурами зарисовується постать Андрія Мельника, як представника покоління, що пережило відродження незалежної української державности, здійснення задушевних мрій народу українського, на своїх плечах винесло тягар визвольної боротьби, власними ногами переміряло Україну вздовж і впоперек, тисячами могил укрило рідну землю і широко рознесло по світі її славу.
Прийшов він на світ 12 грудня 1890 року в селянській родині в Волі Якубовій коло Дрогобича. Зродило його те саме мальовниче самбірсько-дрогобицьке Підгір’я, що вже давніше видало Україні двох визначних її синів: велетня духа, Івана Франка, і бистрого реформатора козацтва, гетьмана Петра Конашевича- Сагайдачного.
Шкільні його й університетські роки пройшли під звичайним для ідейної української молоді знаком: тайні гуртки, доповнення світогляду тим, чого не могли дати чужа держава та школа. Світова війна застає його в часі, коли кінчає студії лісівництва в Відні, де гуртується чимало української патріотичної молоді і де Андрій Мельник стоїть на чолі товариства «Земля», беручи водночас участь в інших ділянках українського життя.
В той час українська молодь поволі починає стрясатися з соціялістичного дурману, що його засіяв в українській громадськості злощасної, пам’яти Михайло Драгоманов. Звертає вона свою увагу в сторону військової підготовки до майбутньої розправи з московським ворогом. Крім практичних військових вправ, крім початкового військового вишколу в руханково-спортових товариствах «Січ» і «Сокіл», ідуть серйозні студії воєнного діла і до тих, що з головою в тих справах поринають, належить теж Андрій Мельник.
Спалахнула світова пожежа в 1914 році, Андрій Мельник негайно стає в ряди Українських Січових Стрільців. У боях відзначився своєю хоробрістю і відвагою, а надівсе – своїм спокоєм і рівновагою духа. В 1916 році попадає в московський полон. Переводять його до великого табору полонених коло міста Царицина над Волгою, пізнішого Сталінграду. Там знайомиться він з Євгеном Коновальцем і з того часу зав’язалася між ними дружба, що перетворила воєнну хуртовину і тісно злучила їх з собою на долю й недолю.
Вибухає революція 1917 року. Обидва приятелі, пізніші полковники, як люди чину, не в силі всидіти спокійно за дротами. При першій нагоді втікають з табору і після різних пригод добиваються до Києва. Тут пориває їх за собою вир подій. Годі безчинно сидіти в таких умовах, обидва друзі взялися за організацію «Галицько-буковинського куреня», що став зав’язком найкращої української військової формації 1917- 1920 років, Корпусу Січових Стрільців. На чолі Корпусу стоїть полковник Євген Коновалець, його права рука і перший дорадник — полковник Андрій Мельник.
Як високо цінив полковника Мельника командир Січових Стрільців та основоположник ОУН, бачимо з того, що в найтяжчих хвилях, коли треба було винести рішення і взяти на себе відповідальність за дальший розвиток бурхливих тодішніх подій в Україні, – як першого дорадника і першого друга брав він собі Андрія Мельника. Читаємо про те в його «Причинках до історії української революції». Два рази їздив Євген Коновалець на переговори до Павла Скоропадського і два рази за товариша був йому Андрій Мельник. А коли в січні 1919 року соціялістичні українські керівники почали симпатизувати з большевиками, виринає думка рятувати українську державу, поставивши на її чолі тріюмвірат під проводом сл. п. Головного Отамана Симона Петлюри, в склад якого мали б ще входити полковники Євген Коновалець та Андрій Мельник.
Ця найтісніша співпраця знайшла свій останній акорд у тому, що Євген Коновалець у своєму завіщанні призначив своїм заступником на пості Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Андрія Мельника.
Увесь час визвольних змагань стрічаємо Андрія Мельника на найбільш відповідальних військових становищах того часу. Почувався він у війську, як у своєму живлі, і вмів з’єднати собі з одної сторони прихильність, а з другої пошану в своїх товаришів по зброї.
Якийсь час довелося йому покинути улюблених Січових Стрільців і станути на чолі Штабу Дієвої Армії. Генерал Микола Капустянський у своїй книжці «Похід українських армій на Київ і Одесу в 1919 році» дає ось таку характеристику полк. Андрія Мельника:
Начальник Штабу, отаман Андрій Мельник
Штаб Дієвої Армії організовано в Києві, виділивши з Головного Управління Генерального Штабу частину особистого його складу. За начальника Штабу було призначено отамана Андрія Мельника.
Отаман Андрій Мельник, старшина австрійської служби, з походження галичанин. Брав діяльну участь в організації січовиків, (помічник коменданта, полк. Євгена Коновальця). В ролі Начальника Штабу Корпусу СС керував січовиками в переможному наступі на Київ. Видатний старшина, знаменитий організатор, відважний, коректний і чесний, палкий патріот. Здобув собі пошану й повагу старшин ШДА, вояків та урядових і політичних чинників.
Отаманів А. Мельника та В. Тютюнника (його помішника), на ці посади було призначено з причин національно-політичних, як видатних і популярних у війську й суспільності діячів”.
Слід підкреслити, що ці слова писані в 1922 році, коли не було ще ОУН, полковник Мельник не був ще Головою, а генерал Капустянський членом її Проводу. Характеристику дає генерал української армії, учасник і обсерватор визвольних змагань, об’єктивно і незалежно від будь-яких політичних симпатій.
В скорому часі довелося Полковникові, як і іншим старшинам та членам Уряду, покинути Україну в відступі перед червоною навалою.
На еміграції полк. Андрій Мельник належить до тих українських старшин, що не склали зброї і знайшлися від самого початку в лавах Української Військової Організації. Вертається він зза границі до Львова і зразу ж попадає в польську тюрму. Перебувши там три місяці, продовжує організаційно-підпільну працю разом з Начальним Комендантом Української Військової Організації, полк. Євгеном Коновальцем. Коли восени 1922 року полк. Коновалець приневолений був виїхати закордон, у краю залишається Андрій Мельник, як його Заступник і як Крайовий Комендант. Перебуває на тому становищі до 1924 року, до хвилі свого арешту. Засуджено його на кількалітню тюрму в тій самій справі, в якій арештовано і замучено Ольгу Басараб. Сам Полковник перейшов у тюрмі тяжкі побої, в яких зломано йому два ребра. Але ніколи не вгнуто його духа – ввесь час був він прикладом гідної постави для всіх політичних в’язнів ославленої тюрми «Бригідки». Значно пізніше довелося там побувати й авторові цих рядків. Ще тоді в тюремній традиції зберігалася пам’ять про Полковника, про якого всі висказувалися з пошаною, а звичайні злочинці вважали його неначе за недосяжного святого, вищого над усі злосливості тюремної адміністрації.
З тюрми виходить Полковник з міцно надшарпаним здоров’ям. Польська поліція бистро слідкує за ним, не спускає його з очей. Одначе, не вдається їй порвати таємних зв’язків між обома друзями-полковниками, ці зв’язки пильно підтримуються аж до останньої хвилі, до трагічної події в Роттердамі.
Князь української Церкви, митрополит граф Андрій Шептицький високо цінив і глибоко поважав Полковника. Віддав йому під управу митрополичі ліси і радився з ним про всі важливі події і справи.
Там, на Святоюрській Горі, не одну годину провели два Андрії в розмовах про свій нарід і його потреби, звідти йшли доручення з одної сторони по лінії церковних, з другої по лінії світських зв’язків. У цій прикладній гармонії, в глибокій пошані до себе і в тісній співпраці провели обидва Мужі кілька років, доки Полковник не виїхав з Польщі, щоб по смерті свого друга перебрати керму українським націоналістичним рухом, шануючи останню волю покійного полк. Євгена Коновальця і відповідаючи рівночасно в той спосіб на запрошення членів ПУН.
Політична співпраця між покійним митрополитом Шептицьким і Головою ПУН полк. Андрієм Мельником тривала до останньої хвилі. Знайшла свій вияв у тому, що митрополит приступив до Української Національної Ради у Львові і після смерти д-ра Костя Левицького став її Президентом, а пізніше ввійшов у склад Всеукраїнської Національної Ради, як заступник її Президента. Разом з Головою ПУН клав свої пдписи на меморіалах і протестах з приводу німецьких знущань в Україні.
Останній рік перед другою світовою війною проводить полк. Андрій Мельник на реорганізації ОУН, підготові II Великого Збору Українських Націоналістів і пристосуванні Організації до грядущих подій, що наближалися милевими кроками. І справді, вже день після закінчення Великого Збору розгорілася воєнна заверюха і разом з тим на плечі нововибраного Голови ПУН, Андрія Мельника, лягла страшна відповідальність. В тому трагічному часі не було, крім ОУН, ні одної політичної української сили, що могла б і хотіла б узяти на себе відповідальність за українську політику в соборному маштабі. Не було іншого соборного українського політичного центру, крім Проводу Українських Націоналістів. Так званий «Уряд» УНР остався зовсім без впливів серед української громадськосте, з хвилею вибуху війни його голова залишився в Польщі, решта пішла сателітами Польщі, що втратила свою державну територію. Інші українські політичні партії припинили свою діяльність. На полі бою залишилася одна тільки ОУН і в обличчі тієї історичної хвилі хоч-не-хоч мусіла взяти в свої руки ініціятиву і керівництво визвольними змаганнями українського народу, а в першу чергу тягар цей ліг на Голову Проводу, полк. Андрія Мельника. І в цей важкий час Провидіння Боже дало народові українську людину, що своєю непохитністю, вірністю ідеям українського націоналізму, твердістю свого характеру і непоступливістю супроти німецького натиску зберегла честь свого народу, не дала спрямувати націоналістичного визвольного руху на агентурні рейки і тим самим передала майбутньому поколінню незаплямлену традицію, скарб чистої ідейносте і патріотизму.
Мужній спротив полк. Мельника супроти німецьких домагань викликати повстання в польському запіллі, а пізніше категорична відмова формувати з українців диверсійно-розвідочні загони на тилах большевицького фронту без попередніх урядових деклярацій в українській справі і ґваранцій фактичного їх дотримування, назавжди лишаться в пам’яті українського народу. В дальшій консеквенцїї пішла організація протестних меморіялів з підписами чільних українців проти німецьких знущань в Україні. Копії меморіялів доручено представникам невтральних країн, щоб у той спосіб звернути увагу світу на Україну. А рівночасно з тим відбувалася організація збройних українських сил у партизанських загонах, нав’язуючи до діяння Карпатської і Поліської Січей. Згодом це стало підставою широкого повстанчого руху, що придбав сьогоднішню свою назву Української Повстанчої Армії.
Напередодні вибуху німецько-московської війни полк. Мельникові вдається вирватися з-під чуйносте Гестапо та об’їхати всю границю між т. зв. Генеральним Губернаторством і СССР, ствердити на місцях стан підготови до акції і видати останні доручення. Внаслідок того, його вивезено до Берліна і конфіновано, а коли акція ОУН не припинилася, навпаки, розгорталася на щораз то більшу скалю, його арештовано в січні 1944 року та відвезено до концентраційного табору в Саксенгавзен коло Берліна. Виходить звідти аж тоді, коли Німеччина в передсмертних судорогах пробувала переговорів з українськими колами. Всі без вийнятку українські політичні групи звернулися до полк. Мельника з проханням узяти на себе те тяжке, невдячне і небезпечне завдання. Було ясно, що вже нічого неможна від Німеччини осягнути, бо вже запізно. Але неможна і дражнити роздратованої бестії, щоб вона рештками сил не винищила тисячів української інтелігенції, утікачів з-під совєтської окупації. Переговори ведено дипломатично так, що вони тягнулися довго і не скінчилися нічим.
Прийшов кінець світової війни. Він витворив ситуацію в найвищій мірі непевну для українців. Відомо було, що запали якісь постанови в Ялті, але окутані вони були густою заслоною тайни. Почало зарисовуватися марево репатріяції.
В той час, коли непевність мучила сотні тисяч людей, коли ніхто не знав, як себе вести і в якій площині ставити українську політику не то в цілому, але в звичайному веденні справ півмільйонової спільноти українців на згарищах німецького Райху, – неможна було вичікувати, що принесе час. Полковник Андрій Мельник, як Голова ПУН, шле телеграму на конференцію в Сан Франціско на руки міністра закордонних справ ЗДА, Стеттініюса, та відкидає большевикам право заступати Україну. Там діяла вже делегація американських і канадських українців і так в одне русло зіллялися спільні зусилля українців двох континентів у змаганні за політичні права своєї нації.
Впарі з тим іде доручення реорганізації ОУН під большевицькою окупацією, глибшого законспірування націоналістичного активу, перехід з виключно військово-партизанських на політичні методи боротьби. На внутрішньо-українському відтинкові позначилася особиста ініціятива Голови Проводу до зговорення різних українських політичних груп.
Серед такої праці приходить III Великий Збір Українських Націоналістів у серпні 1947 і IV у серпні 1955 роках. Обидва Збори поновно обирають полковника Андрія Мельника Головою Проводу Українських Націоналістів. Сімнадцять літ безперебійно працює він на тому пості і, маймо надію, залишиться на ньому до закінчення визвольної боротьби українського народу і тріюмфального повороту в Золотоверхий Київ.
Трудно давати оцінку політичного діяча за його ще життя. З одного боку політичний антагонізм і розбурхана ненависть схильні обнижувати вартість людини, а з другого, під впливом сталінського ідолопоклонства, поширюється орієнтальний сервілізм, що знаходить свій вислів у боготворенні кожного, хто при владі, або хто тішиться політичними впливами. Одначе особа полк. Андрія Мельника потрапила здобути настільки пошани для себе серед друзів, приятелів, байдужих і навіть ворогів, що ім’я його захоронилося від обох екстремів і знайшло свою безсторонню оцінку в сучасників. З цілої плеяди голосів наведемо два. Перший – заподаний одним з найтісніших співробітників, другий належить архиєпископові Іванові Бучкові.
Один з довголітніх і найближчих співпрацівників полковника Мельника ось так висловлюється про нього:
“Характеристика навіть пересічної особи має на меті не тільки з’ясувати її, як одиницю, але в першу чергу пізнати її призначення. Куди тяжча характеристика людини, що так виразно виростає понад рівень свого оточення і життя якої є історією її народу! Такої людини неможна вичерпно окреслити, її треба інтуїтивно відчути. Згадаємо тут особисту хоробрість полковника Андрія Мельника, криштальну чистоту його характеру, його організаційний хист і глибоке знання людей. Це все записали вже наші літописці в своїх анналах, про те знаємо з безпосередньої зустрічі з ним і співпраці, а далі з боїв і з в’язничних тортурів – все те доведено його досягненнями в минулому й сучасному. Це загально сказано. Але що лежить в основі структури його особистости?
Головна прикмета полковника Андрія Мельника, це його логіка, непохитна консеквенція його думки аж до останніх висновків. До того долучується глибоке відчуття реальности, якої не може бракувати в характері правдивого великого державного діяча – Андрій Мельник бачить самого себе, власні можливості, людей і аспірації такими, якими вони є, а не якими повинні бути, або як хотілося б їх бачити. Бачить їх він з прозорою повністю, а до свого пізнання послідовно стосує своє діяння. Послідовність чину так само характеристична для індивідуальности Полковника, як надзвичайна послідовність його думки.
Другою характеристичною рисою особистости полковника Андрія Мельника, це його річевість. Добро нації, інтерес справи ставить він вище власних інтересів і власної амбіції, але теж понад інтереси й амбіції інших. Ця риса сполучена з острим і надзвичайно розвиненим інтелектом та інтуїцією. А в цій сполуці саме лежить здібність полковника Андрія Мельника творити широко закроєні пляни дій і передбачувати наслідки рішень. Андрій Мельник є перш усього людиною чину. Суспільна діяльність його керується волею та інтелектом. Для вольової сторінки його характеру питома надзвичайна завзятість і відпорність великого імпульсу. Андрій Мельник не належить до людей, що надто швидко приймають рішення або деклярують своє відношення до людей, свої погляди на події чи методи їх опанування. Але раз прийняте рішення він послідовно і з надзвичайною твердістю переводить до кінця, наскільки не зміняться основно умовини, що це рішення упідставнюють. Знаючи своє призначення, полковник Мельник є водночас надзвичайно скромний. Особисто непохитний у принципах, він завжди готовий піти назустріч людям, признати їм заслуги і помогти направити їм помилки. Непорушно твердий в осяганні своїх цілей, він толерантний в особистих взаємностях. Це є толерантність людини, сила характеру якої стоїть поза сумнівами так його власними, як і всього оточення. Цікаве, що цей твердий вояк і державний діяч холодного розсудку відзначається рідкою особистою добротою вдачі і джентельменською лояльністю супроти своїх співробітників. Кожний з нас свято вірить і знає, що він на життя і смерть що він може покластися на слово полковника Андрія Мельника”.
А архиєпископ Іван Бучко, об’їжджаючи українські поселення в Америці в роках 1938-1940, подав ось таку коротку, але вимовну характеристику полковника Андрія Мельника:
“Полковник Мельник, це найкраща людина, що її українці можуть мати за вождя. Працьовитий, побожний і шанований усіма. Він мало говорить, зате багато робить. Він добре розважує консеквенції якоїнебудь акції, але рішившись раз, переводить цю акцію рішуче. Поляки чотири рази пробували його зламати в тюрмі тортурами, але його мужність не заломилася. Він ніколи не заводить довір’я серед народу, і нарід гордий за нього як за свого вождя.”
Прикмета провідників великого формату дається відчути в тому, що вони сповняють своїх співпрацівників спокоєм, даючи їм абсолютну віру в слушність справи та в певність остаточної перемоги. Полковник Мельник людина цього типу і це мусів відчути кожний, кому довше чи коротше доводилося з ним співпрацювати.
Розгойдана стихія, як і перед сорока роками, кидає українським кораблем то вгору, то вниз. Розбиття українських сил таке ж саме, а може й більше, як у заранні наших визвольних змагань. Ідемо назустріч невідомому майбутньому і не одному сумнів у серце закладається – яке буде наше завтра?
Одним з ясних променів, що пронизує пітьму, це постать полковника Андрія Мельника. Яка б не ждала нас доля, ми маємо одну певність перед собою, довкола авторитету Полковника Андрія Мельника завжди згуртується революційний і державно-конструктивний елемент, що стане на службу Україні, не втече перед найстрашнішою долею і не проміняє Батьківщини за ніякі земські блага.