Владислав Свідовський
Після поразки Української революції 1917–1921 років українське суспільство пережило глибоке розчарування. Втрата державності та вимушена еміграція політичної й військової еліти призвели до формування за кордоном трьох головних центрів українського політичного життя.
У Варшаві діяв Державний центр Української Народної Республіки в екзилі на чолі із Симоном Петлюрою, у Львові колишні старшини Української Галицької Армії створили Українську військову організацію (УВО) під проводом Євгена Коновальця, а навколо Павла Скоропадського сформувався гетьманський монархічний рух.
Між цими середовищами не було єдності. Найбільш напруженими були стосунки між гетьманцями та прихильниками УНР, хоча після загибелі Симона Петлюри у 1926 році Скоропадський публічно вшанував його пам’ять, назвавши «щирим українським націоналістом». Це свідчило, що попри глибокі політичні розбіжності він умів піднятися над партійною боротьбою.
Ще складнішими були взаємини гетьманців з українськими націоналістами. Їх розділяли не лише політичні амбіції, а й принципово різні ідеології: консервативний державницький монархізм В’ячеслава Липинського та інтегральний націоналізм Дмитра Донцова. Саме ця суперечність значною мірою визначила політичне життя української еміграції у 1920–1930-х роках.
Після створення Організації українських націоналістів у 1929 році гетьманський рух Павла Скоропадського вже не міг ігнорувати нову силу української еміграції. Якщо в середині 1920-х років ідеолог гетьманців В’ячеслав Липинський ставив під сумнів здатність націоналістів до державотворення, то на початку 1930-х стало очевидно: ОУН перетворилася на впливовий політичний чинник, з яким доведеться рахуватися.
Навесні 1930 року між гетьманським середовищем і Провідом українських націоналістів розпочалися переговори. Від імені Павла Скоропадського інженер Олександр Бать передав Миколі Сціборському пропозицію встановити політичний та організаційний контакт з ОУН, незважаючи на глибокі ідеологічні розбіжності. Гетьман визнавав, що сама революційна активність націоналістів уже змушує шукати порозуміння.
Однак Євген Коновалець поставився до цієї ініціативи з великою обережністю. У листі до Володимира Мартинця від 13 травня 1930 року він прямо писав, що не вірить у щирість гетьманців і вбачає в їхніх пропозиціях радше тактичний розрахунок, ніж справжнє прагнення до співпраці.
Невдовзі гетьманський діяч Осип Скоропис-Йолтуховський виклав офіційну позицію свого табору. Гетьманці погоджувалися лише на обмежену співпрацю з ОУН у справі міжнародного представництва української ідеї. Водночас вони критикували революційну тактику націоналістів і наполягали, що майбутню незалежну Українську державу має очолити гетьман-монарх із роду Скоропадських.
Для Проводу ОУН така позиція була неприйнятною. Коновалець зрозумів, що фактично йдеться не про рівноправний союз, а про спробу підпорядкувати націоналістичний рух гетьманській концепції державності. Тому переговори не привели до реального порозуміння, хоча й дали змогу ОУН краще зрозуміти наміри своїх політичних опонентів.
Попри невдачу переговорів, обидва табори уважно стежили один за одним. Прихід до влади Адольфа Гітлера у 1933 році та очікування великої європейської війни змусили і гетьманців, і націоналістів шукати міжнародної підтримки, насамперед у Німеччині. Але замість об’єднання українська політична еміграція дедалі більше втягувалася у суперництво за вплив, кадри та зовнішні контакти — суперництво, яке значною мірою визначило історію українського політичного життя у міжвоєнній Європі.
Перші помітні прояви відкритої конкуренції між гетьманцями та Організацією українських націоналістів сталися у 1934 році. Тоді оунівське середовище намагалося встановити контроль над Українським науковим інститутом у Берліні — установою, заснованою Павлом Скоропадським за підтримки німецької сторони. Одним із головних ініціаторів цієї спроби був Ріхард (Ріко) Ярий, однак вище керівництво Третього Рейху не підтримало цей задум. Найімовірніше, вирішальну роль відіграли зв’язки Скоропадського з вищим військовим командуванням Німеччини.
Наступним полем боротьби став Харбін — головний центр українського життя на Далекому Сході. Місто, збудоване російською адміністрацією Китайсько-Східної залізниці на початку ХХ століття, стало осередком численної української громади, значна частина якої залишилася тут після спорудження залізниці та поразки визвольних змагань. Після встановлення японського контролю над Маньчжурією у 1933 році Харбін перетворився на важливий політичний центр української еміграції.
У 1934 році тут було створено філію Українського союзу хліборобів-державників, а в 1938 році розгорнула діяльність ОУН під проводом Григорія Купецького. Павло Скоропадський у своєму щоденнику охарактеризував ОУН як «дуже деструктивний чинник», що добре відображало його ставлення до націоналістичного руху.
У Харбіні перевага поступово схилилася на бік оунівців. Японська влада виявила зацікавлення у використанні українських націоналістів як добре організованого антирадянського середовища. ОУН дозволили створити молодіжну організацію «Січ», яка займалася патріотичним вихованням української молоді на Далекому Сході, поширювала листівки серед українців Зеленого Клину та видавала націоналістичну газету «Сурма». Після загибелі Євгена Коновальця у 1938 році більшість далекосхідних членів ОУН перейшла на бік Степана Бандери. До 1944 року японська адміністрація загалом балансувала між гетьманцями та оунівцями, надаючи обмежену підтримку обом таборам.
У середині та наприкінці 1930-х років протистояння між гетьманцями й ОУН ще більше загострилося. Скоропадський намагався мобілізувати своїх прихильників, щоб протидіяти ідейній експансії інтегрального націоналізму. Він добре розумів силу простих і емоційних гасел Дмитра Донцова та водночас усвідомлював, що складна державницька концепція В’ячеслава Липинського має значно менший вплив на широкі маси. Гетьман неодноразово шкодував, що не має часу написати ґрунтовну працю, присвячену критиці Донцова та діяльності Коновальця. Його задум модернізувати гетьманську доктрину й надати їй рис «гетьманського націоналізму» так і залишився нереалізованим. Саме тому багато дослідників вважають, що в ідеологічному змаганні 1930-х років перевага зрештою опинилася на боці українських націоналістів.
У другій половині 1930-х років взаємини між гетьманським рухом Павла Скоропадського та Організацією українських націоналістів остаточно перетворилися на відкрите політичне суперництво. Якщо раніше між ними ще існували спроби порозуміння, то згодом взаємна недовіра лише поглиблювалася.
Скоропадський дедалі гостріше критикував тактику ОУН, насамперед її зв’язки з іноземними спецслужбами. Він був переконаний, що фінансування з боку німецького абверу робить націоналістичний рух залежним від чужих інтересів. У приватному листуванні гетьман різко засуджував провідників ОУН, вважаючи, що служба кільком іноземним державам заради політичної боротьби є морально небезпечною для українського народу.
Особливо принциповою була його критика революційного терору. На відміну від інтегральних націоналістів, які допускали насильство як інструмент визвольної боротьби, гетьманці виходили з консервативно-державницьких позицій і вважали, що людське життя не може бути засобом політичної доцільності. Скоропадський не вірив, що непідготовлені, хоч і героїчні революціонери здатні самотужки здобути незалежність. На його думку, українська держава могла постати лише за умови підтримки або принаймні нейтралітету великих європейських держав.
Саме тому він негативно оцінював ідею стихійного революційного виступу, зокрема під час подій Карпатської України у 1939 році. Попри скепсис щодо шансів молодої держави, Скоропадський письмово підтримав уряд Августина Волошина і намагався використати свої контакти в Німеччині для захисту українських інтересів. Водночас він визнавав, що Берлін діятиме насамперед у власних геополітичних інтересах.
Парадоксально, але навіть у справі Карпатської України співпраця між гетьманцями та націоналістами не відбулася. ОУН прагнула виступати єдиним представником української визвольної боротьби, а уряд Волошина орієнтувався передусім на власні сили та підтримку націоналістичного середовища. У результаті обидва українські табори залишилися роз’єднаними саме тоді, коли Європа стрімко наближалася до нової великої війни.
З початком Другої світової війни питання консолідації українських державницьких сил в еміграції набуло особливого значення. УНРівці, гетьманці, націоналісти та інші політичні групи розуміли, що вирішення українського питання залежить не лише від внутрішніх сил, а й від політики великих держав. Після розгрому Польщі та ізоляції Франції головним центром, де зосередилися українські політичні середовища, стала Німеччина.
У червні 1941 року українські діячі зробили спробу виступити єдиним фронтом. Спочатку було поширено меморандум із закликом до об’єднання всіх українців незалежно від партійної належності, а 30 червня ОУН(б) проголосила у Львові Акт відновлення Української держави. Проте вже влітку 1941 року стало очевидно, що Берлін не збирається підтримувати українську незалежність: почалися арешти діячів обох крил ОУН, а Галичину було включено до складу Генерального губернаторства.
У відповідь українські політичні сили підготували спільний меморандум до Адольфа Гітлера. У документі засуджувалася німецька політика щодо України, висловлювався протест проти розчленування українських земель та наголошувалося на готовності українців відбудувати власну державу. Меморандум підписали голова Української Національної Ради в Києві Микола Величківський, митрополит Андрей Шептицький, наступник Симона Петлюри Андрій Лівицький, генерал Михайло Омелянович-Павленко та провідник ОУН Андрій Мельник.
Щоб підкреслити єдність українського руху, було вирішено запропонувати приєднатися до меморандуму й Павлові Скоропадському. Відбулися переговори, пройшли вони у Берліні в квартирі полковника Володимира Мурашка за участю представників ОУН(м) Дмитра Андрієвського та Осипа Бойдуника. Скоропадський загалом підтримував зміст документа і був готовий його підписати.
Однак саме в цей момент проявилися старі суперечності між гетьманцями та уенерівським середовищем. Андрій Лівицький наполіг, щоб Скоропадський не ставив підпис під спільним меморандумом, а надіслав окремого листа, в якому лише приєднався б до думки інших підписантів. Для колишнього гетьмана така вимога була принизливою і неприйнятною, тому він відмовився.
Цей епізод став символом того, наскільки глибокими залишалися політичні образи після поразки Української революції 1917–1921 років. Навіть перед лицем спільної загрози українські державницькі сили не змогли повністю подолати взаємну недовіру. Можливість виступити перед німецьким керівництвом єдиним українським голосом була втрачена, а український політикум знову постав перед Європою розділеним.
Тим не менш, рядові члени гетьманської організації включались у боротьбу, були в лавах похідних груп ОУН (переважно в крилі Бандери), були в лавах УПА «Поліська Січ». Проте, була й своєрідна боротьба за контроль над УПА між «бульбівцями» (в яких були гетьманці) та «бандерівцями», «бандерівці» знали що в лавах «Поліської Січі» були представники гетьмана Скоропадського, саме тому у травні 1943-го року провід ОУН(б) прийняв резолюцію про негайне вбивство Павла Скоропадського у випадку його появи на українських теренах. Однак, в лавах УПА (саме бандерівського крила) були й виключення. Так у серпні 43-го до лав УПА приєднався гетьманець Іван Трейко який раніше був захоплений у Холмі «Гестапо» та був звільнений колишніми вояками Дієвої армії УНР та співпрацював з німцями. Невдовзі після свого приєднання до лав УПА керованій оунівцями він обійняв обійняв вагому функціональну посаду – очолив відділ розвідки штабу військового округу «Заграва», а також готував кадри Служби безпеки УПА. На початку липня 1944 р. він став на-чальником відділу розвідки штабу УПА-Північ у воєнній окрузі «Тютюнник», а у серпні того ж року став заступником начальника штабу та керівником розвідки УПА-Північ. Тоді очолюваний Іваном Трейком кіннотний загін із 40 осіб діяв у районі Рівного. Іван Трейко загинув у бою з радянським військовим підрозділом НКВС 18 липня 1945 р. у с. Сторожів. 8 жовтня 1945 р. посмертно від УГВР він отримав звання генерал-хорунжого УПА.
Також в лавах УПА був й інша довірена особа гетьмана Скоропадського – Варфоломій Євтимович. Він був автором першої частини Статуту польової служби УПА та працював у вишкільному відділі Львівського краю (який згодом переріс у головний штаб). Згодом був заарештований німцями у Львові й Павло Скоропадський ледь звільнив Євтимовича з лап Гестапо.
У 1944 році, після нищівних поразок Вермахту на Східному фронті, нацистське керівництво було змушене переглянути свою політику щодо неросійських народів СРСР. У Берліні почали обговорювати створення окремих національних політичних структур, які могли б мобілізувати антирадянські сили.
Спочатку німці запропонували Павлові Скоропадському зустрітися з генералом Андрієм Власовим і долучитися до проєкту російського Комітету визволення народів Росії. Гетьман категорично відмовився. Він заявив, що як вільний українець не має про що говорити з російським патріотом і німецьким полоненим, а також виступив проти будь-яких спроб примушувати українських полонених і робітників вступати до власівських формувань.
Невдовзі Берлін дозволив створення окремого Українського Національного Комітету. У липні–серпні 1944 року Скоропадському запропонували очолити цей орган, покликаний представляти українську еміграцію. Попри усвідомлення неминучої поразки Третього Райху, гетьман погодився розробити проєкт статуту УНК, сподіваючись використати ситуацію для захисту українців, які опинилися на території Німеччини.
Скоропадський висунув німецькому урядові три принципові умови: відмову від колоніальної політики щодо України, дозвіл на створення української національної армії та підтримку відновлення Української держави. Крім того, він наполіг, що жоден український представницький орган не матиме авторитету без участі всіх основних політичних сил.
Саме тому гетьман пов’язав створення Українського Національного Комітету зі звільненням українських політичних в’язнів, насамперед Степана Бандери, Андрія Мельника та інших провідників ОУН. Він особисто звертався до німецьких урядових установ і проводив переговори, домагаючись їхнього звільнення.
25 вересня 1944 року керівництво Райху погодилося на цей крок, а вже 27 вересня були звільнені Степан Бандера, Ярослав Стецько, Андрій Мельник, Тарас Боровець та низка інших українських діячів. За спогадами сучасників, звістка про звільнення Бандери швидко поширилася серед української громади в Німеччині, а Павло Скоропадський отримував численні дзвінки й листи з подяками.
Таким чином, попри десятиліття гострого ідеологічного протистояння між гетьманцями та ОУН, саме Павло Скоропадський у вирішальний момент 1944 року став одним із тих, хто активно сприяв звільненню провідників українського націоналістичного руху. Це був один із небагатьох епізодів, коли інтереси двох ворогуючих українських політичних таборів тимчасово збіглися перед лицем спільної загрози.
Восени 1944 року питання створення Українського Національного Комітету вийшло на завершальний етап. Після звільнення Степана Бандери, Ярослава Стецька, Андрія Мельника та інших українських діячів німецька влада намагалася сформувати орган, який міг би представляти українців перед Берліном. Спочатку розглядалися різні кандидатури — Павла Скоропадського, Степана Бандери, Андрія Мельника та інших впливових політичних діячів.
Кандидатура Бандери швидко відпала через його непередбачуваність для німців, а кандидатуру Скоропадського не підтримали представники обох крил ОУН. За спогадами сучасників, під час переговорів Альфред Розенберг запропонував запитати Андрія Мельника і Степана Бандеру, чи погодяться вони на призначення Скоропадського головою Українського Національного Комітету. Обидва відповіли негативно.
Попри це, між Павлом Скоропадським, Степаном Бандерою та Андрієм Мельником відбулася окрема зустріч, на якій обговорювалися можливості створення спільного українського представницького органу. Скоропадський докладно виклав своє бачення Комітету, наголошуючи, що він потрібен насамперед для того, щоб організовано зустріти нову політичну реальність, у якій Радянський Союз знову поширюватиме свій вплив на українські землі.
Гетьман запропонував компромісну модель: створити своєрідний керівний тріумвірат, у якому він, Бандера і Мельник разом відповідали б за діяльність Комітету, а всі ключові рішення ухвалювалися б за попередньою згодою між ними. Проте переговори просувалися надзвичайно повільно. Коли на певний крок погоджувався Бандера, його не підтримував Мельник, і навпаки.
Перед вирішальною зустріччю Андрій Мельник повідомив Скоропадському, що до Берліна прибув Андрій Лівицький, який категорично виступав проти гетьманського руху. Невдовзі замість Бандери до Скоропадського прийшов Ярослав Стецько і повідомив, що бандерівська ОУН більше не зацікавлена у створенні Комітету. За таких умов і гетьманці втратили інтерес до проєкту. Так чергова спроба створити об’єднаний український політичний центр завершилася невдачею.
Майже одночасно відбулася ще одна маловідома, але показова подія. Представник Української Головної Визвольної Ради провів переговори з керівниками Гетьманського руху, і сторони навіть погодили текст угоди про співпрацю. За спогадами секретаря Скоропадського Миколи Королишина, більшість пунктів договору була вигідною саме для УГВР та УПА, а гетьман прихильно поставився до молодих учасників переговорів і схвалив досягнуті домовленості. Так, гетьманський рух у УГВР мали представляти Ярослав Біленький та Варфоломій Євтимович
Однак уже наступного дня представник УГВР повернувся і відкликав угоду. Причини цього остаточно не з’ясовані, але сам Королишин згадував, що був глибоко розчарований: документ, який міг стати основою співпраці між гетьманцями та визвольним рухом в Україні, так і не набув чинності.
Таким чином, навіть у 1944 році, коли крах Третього Райху був уже очевидним, українські політичні сили не змогли створити єдиного представницького центру. Особисті образи, давні політичні суперечності та боротьба за лідерство знову виявилися сильнішими за потребу загальнонаціональної єдності.
26 квітня 1945 року під час евакуації на Захід на станції Платлінг від американської авіабомби загинув гетьман України Павло Скоропадський це була сумна вістка облетіла до всієї української діаспори. Свої співчуття щодо втрати гетьмана висловив Андрій Мельник у листі до Бориса Гомзина написав наступне «Судьба хотіла в так критичну для українського народу хвилю забрати з-поміж нас того, який в останньому часі виявив стільки доброї волі і зрозуміння для усунення внутрішніх українських розбіжностей, щоби виступити однолітим фронтом проти зовнішніх ворогів українського народу і тим способом направити блуди недавнього і давнього нашого минулого.». Таким чином, пішла ціла епоха політичних розбіжностей яка тривала понад 20 років.
Після смерті Павла Скоропадського гетьманський рух не припинив свого існування. Його очолив гетьманич Данило Скоропадський, який успадкував не лише символічний титул, а й відповідальність за майбутнє всього гетьманського середовища. Якщо політика Павла Скоропадського значною мірою визначалася суперництвом з українськими націоналістами, то Данило Скоропадський дедалі більше орієнтувався на співпрацю з іншими державницькими силами української еміграції.
Показовим є те, що Данило підтримував добрі особисті стосунки зі Степаном Бандерою. Його приїзд до континентальної Європи у 1948 році був пов’язаний не лише з родинними справами, відвіданням могили батька та вирішенням внутрішньоорганізаційних питань Гетьманського руху, а й зі спробою знайти шляхи до ширшої координації українських політичних сил. Одним із головних завдань тих переговорів було створення єдиного національно-визвольного фронту та спільного політико-координаційного центру української еміграції.
У 1950 році на з’їзді Союзу гетьманців-державників у Німеччині було офіційно підтверджено курс на співпрацю з Антибільшовицьким блоком народів (АБН), який очолював Ярослав Стецько. Гетьманці брали участь у заходах АБН, підтримували міжнаціональні антикомуністичні ініціативи та розглядали цю структуру як одну з головних платформ боротьби проти радянського панування. Таким чином, післявоєнний гетьманський рух дедалі більше інтегрувався у ширший український визвольний табір, який ще у 1930-х роках був його головним політичним опонентом.
Висновок
Взаємини Павла Скоропадського та Організації українських націоналістів були значно складнішими, ніж це часто подається у популярній історичній літературі. Вони не зводилися ані до суцільної ворожнечі, ані до прихованого союзу. Це була багаторічна історія конкуренції, взаємної недовіри, ідеологічного протистояння, але водночас — постійних спроб знайти точки дотику перед лицем спільної загрози.
У 1930-х роках гетьманці та ОУН змагалися за вплив у середовищі української еміграції, за міжнародні контакти, підтримку Німеччини та Японії, за право представляти українську націю на міжнародній арені. Їх розділяли різні моделі майбутньої держави: монархічно-консервативна концепція Липинського та інтегральний націоналізм Донцова. Саме тому переговори між Скоропадським і Коновальцем, а згодом між гетьманцями та керівництвом ОУН, майже завжди завершувалися без остаточного порозуміння.
Проте історія показує й інший бік цих взаємин. Павло Скоропадський підтримав Карпатську Україну, домагався звільнення Андрія Мельника, Степана Бандери та інших українських політичних в’язнів, намагався створити Український Національний Комітет як надпартійний представницький орган, а наприкінці війни вів переговори навіть з УГВР. Хоча більшість цих ініціатив не досягла успіху, вони свідчать, що гетьман усвідомлював необхідність загальнонаціональної консолідації.
Смерть Павла Скоропадського у квітні 1945 року стала символічним завершенням цілої епохи української політичної еміграції. Після неї гетьманський рух поступово еволюціонував від жорсткого протистояння з націоналістами до пошуку співпраці з ними. За Данила Скоропадського контакти із Закордонними частинами ОУН, участь у діяльності АБН та підтримка ідеї спільного антибільшовицького фронту засвідчили, що історичний конфлікт між двома державницькими традиціями не був незмінним.
Отже, історія взаємин Скоропадського та ОУН — це не лише історія суперечностей. Це історія двох різних шляхів до однієї мети — відновлення Української держави. Їхні методи, політичні програми та бачення майбутнього істотно відрізнялися, однак у вирішальні моменти вони неодноразово намагалися знайти спільну мову. Саме в цьому полягає головний урок цієї історії: українська політична еміграція часто програвала через внутрішні поділи, але навіть після десятиліть протистояння залишалася здатною до пошуку національної єдності.
Примітки
*Союз Гетьманців Державників
Список використаних джерел та літератури
Список використаних джерел та літератури
- Андрій Мельник (1890–1964): спогади, документи, листування / упоряд. О. Кучерук, Ю. Черченко. — Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2011. — 568 с., іл.
- Головна Гетьманська Управа. Позиції, перспективи і завдання Гетьманського Руху в світлі матеріялів З’їзду СГД Німеччини і Австрії від 17–18 грудня 1950 року. — Авґсбурґ: Видання Краєвої Організації СГД Німеччини і Австрії; друкарня Б. Криницького, 1951.
- Гай-Нижник П. Гетьманич Данило Скоропадський (1904–1957). До історії встановлення старшинства в Гетьманському Роді та спадкоємства в українському монархічному русі // Київська старовина. — 2002. — № 4.
- Гай-Нижник П. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух. — Кн. ІІ: 1937–1945 рр. — Київ: Саміт-книга, 2025. — 528 с., іл.
- Гай-Нижник П. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух. — Кн. ІІІ, ч. 1: 1945–1957 рр. — Київ: Саміт-книга, 2025. — 528 с., іл.
- Кентій А. ОУН та Гетьманський рух у 1930-х — на початку 1940-х рр. ХХ ст. // Студії з архівної справи та документознавства. — 1999. — Т. 5.
- Кучерук О. Протокол переговорів між представниками Проводу Організації Українських Націоналістів і Павлом Скоропадським (28 січня 1942 р.) // Український визвольний рух. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Центр досліджень визвольного руху, 2015. — Зб. 20.
- Михайлова О. Павло Скоропадський. — Київ: Парламентське видавництво, 2018.
- Потульницький В. Дипломатія Павла Скоропадського: військово-дипломатичні стосунки Гетьмана з острівними монархіями у 1926–1943 рр. — Харків: Акта, 2014.
- Рій Г. Нарис історії Антибільшовицького Блоку Народів: монографія. — Київ: УВС, 2021. — 236 с.
- Солодько П. УГВР: підпільний уряд і парламент, який керував УПА // Історична правда. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/