ЛИСТУВАННЯ  РОДИНИ ВІНЦЕНЗІВ У СПЕКТРІ ВИЯВУ СУСПІЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ ГУЦУЛЬЩИНИ СЕРЕДИНИ 20 СТОЛІТТЯ

Микола Сулятицький

Микола Сулятицький

Станіслав Вінценз – унікальна постать як українського, так і загальносвітового  культурологічного простору, він був і залишається  своєрідним містком, який поєднував нашу національну культуру із європейськими гуманітарними цінностями».

 Але  без доторку до такого важливого інформаційного пласту як листування – й поготів важко збагнути повноту творчої особистості українсько-польського майстра пера, зрозуміти письменницький стиль, психологію художності, прослідкувати за характером творення персонажної палітри прози письменника.

Ми пропонуємо увазі  уривки із листування Станіслава й Ірини (його дружини) Вінцензів із Марією Мохорук та Василиною Чорниш – селянками, які у часи своєї молодості допомагали вести їм домашнє господарство. З огляду на активне листування письменника із широким колом високоінтелектуальної еліти тих часів, здавалось би, на перший овид, що такого штибу белетристика із малописьменними гуцулками не так вже і здатна претендувати на раритетність чи якусь естетичну або ж пізнавальну цінність… Але така побіжна й упереджена висновкова сентенція  зразу ж кане в Лету дезінформаційного облудства – Вінценз і його родина  глибоко шанували й поважали кожну людину, уміли бачити в ній творчу й непересічну особистість. Усвідомлення письменником  автентичної цінності гуцулів, піднесення їхнього феномену почасти й до міфотворчої величі й були тією своєрідною заставою неабиякої живості образів Вінцензової тетралогії, оскільки своїх героїв письменник змальовував зі знайомих та сусідів. Мамою Василини була Марічка Чорниш. Вінценз згадує, що, коли вони у травні 1940 року покидали край, вона вже мала 80 років. Дуже багато з її розповідей використав письменник у повісті «На високій полонині», зокрема у частині «Смерть лісна». У одному із листів до Йозефа Вільчинського («Регіони», 1993, №2, с.127) зазначав, що «то чудова була гуцулка, хоча й  бідна, зате дуже гонорна і поважна…». Так само оповідала йому про генеалогію бистрецьких родин. У січні 1952 року Станіслав Вінценз спогадував старого священика Бурачинського з Криворівні, про якого письменник згадує у «Листах з неба», зокрема той випадок, коли маленьку Василинку батьки принесли в бесагах для сповнення таїнства хрещення аж із Бистреця. Ірена Вінценз 5.ХII.1966 року занотувала розмову із чоловіком, зосібна вислів Вінценза про те, що, «якби при Божій допомозі вийшла повість «На високій полонині», то треба би на початку тому помістити фотографію «авторки» Марічки Чорниш, мами Василини» («Регіони», 2000, №4, с.136).

Окремо зазначимо, що листи Марійки Могорук з Бистреця до Станіслава Вінценза та його дружини Ірини знаходяться у відділі рукописів Наукової бібліотеки імені Оссолінських у Вроцлаві. При підготовці цього матеріалу ми використовували фрагменти вступу до опрацювання листів Станіслава Вінценза авторства Андрія Рущака (вся праця опублікована в польському журналі «Плай» за 2008 рік, №35). Так само користувалися матеріалами конференції «Stanislaw Vincenz – po stronie dialogu;Wybor listow i fotografii / Huculi, Bojkovie, Zemkowie. Tradycja i wspolczesnosc, Materialy pokonferencyjne, red. Justyna Czastka-Klapyta. – Krakow, 2008, – 192 s.

13.12.1966 Листи Василини Чорниш до Ірени Вінценз

Перш за все впадає у вічі сама поетика викладу тексту, переповнена стилістичними зворотами та фольклористичною мелодикою 

                                     Слава Ісусу Христу!

…сідаю до листочка у нове крісельце, щирий привіт, низький поклін пани наше  серце.

У неділю ранесенько, ще не зійшло сонце, як прилетів соловейко під моє віконце. Як прилетів соловейко, почав щебетати, я мусіла уставати до вас, щоб писати. Дуже мене закортіло до Вас лист писати і не знаю, як удати і ким передати. Соловейку мій любий, твої пісні красні, ти віднеси цей листочок, подай в руки власні. Неси, соловейку, листок най тя гріє сонце, а як прилетиш до Пані, застукай в віконце. Як постукаєш в віконце, може Пані вийде, може тебе привітає, тай до тебе прийде. Поклонися ти, листочку, і ввійди до хати, і привітай моїх панів де будуть стояти. Бажаю вам, дітям вашим здоровля та сили, всього щастя в сімї  вашій, щоб в гаразді жили. Кілька років проминуло, як я Вас не бачу, та так тужу я за  Вами, часом і заплачу. Дуже жалую за вами і наші також. Та не знали, як  те життя в майбутньому піде. І за що Вас сюди лихі силою загнали, за що Вам усьо добро  відібрали? Чи  за те, що Ви на землі щиро  працювали, що Ви щоденно Господа благали. Ви любили наші гори і ближнього свого, ділились добром своїм, не робили злого. А Ви Пани наші милі, у гори вертайте, а про мене стару бабу ви не забувайте. Щебетала сіра пташка, сіла на ганочок, аж тепер я посилаю до пані листочок. Защебетав соловейко у лузі в діброві, тепер кінчу укладати, хочу у розмові.

У листах подибуємо інформацію про складнюще життя народу при підрадянській дійсності, про тотальний дефіцит найнеобхідніших для життя речей побуту. … Новинарій дописувачів був наповнений майже виключно невтішною інформацією про тодішнє так зване «щасливе майбуття» радянського люду, про що звідусіль голосили брехливі трубадури комуністичного режиму…

З привітом до  вас Василина. Кланяюся до Вас, Боже наш славний!

                                          Христос Воскрес!

Напишу вам, що я ще живу і здорова поки що. Прошу Пана і Пані, я від вас дістала посилку і дуже ся утішила, бо стара і слабую, заробити не годна, а це мені всьо надібне.  Люди, як то чули, що Ви вислали мені посилку, то, як я принесла, то так посходилися дивитися, якби до магазину зійшлися. Кожне сказало, шо дуже чемний і сумлінний пан, що не забув про таку бідну бабу. Бо Ви знаєте, що я колись, як була  у Вас,  то мала всього і вбратися, і убутися, а тепер то я би ще просила, Пана і Паню, щоби мені ще вислали щось убутися, бо тут більше всьо резінове, а мені шкодить дуже. Прошу Паня, якби Ви слали обуві, то я ношу 38-й розмір. І матерії на вбрані. У нас хустки гарні заграничні на базарі дуже дорогі, по 100 крб. і по 45 та 50 крб. малі, без торічок. Але гарні є усякі, як колись були. Тепер прошу вас, дорога Пані, бабина хазяйка, якби змога і ласка ваша мені вислати до вишивання ниток кольорових до вишивання. 

 З листів гіркими сльозами скрапує тодішнє гірке бідування людей та соціальна збайдужілість суспільства як до економічних, так і до особистісних проблем громадян, які були кинуті на поталу життєвого безпросвіття та нужди, яким залишалось надіятись лише на Божу ласку та милосердя окремих доброчинців…

Найдорощі мої, милі приятелі. Я ще жива і здорова, позаяке моє здоровля гірке. Я отримала пакунок від вас, за який дуже я Вам щиро, а щиро дякую, щоби за Вас Бог не забув, що Ви за мене стару нещасну бабу не забули, бо то мені тепер велика поміч старій і немічній. Бо я тепер заробити не годна і служити не годна, бо стара, а ще слабкість мене мучить. Тепер, дорогі Пан  і Пані, я з-за цього пакунка маю і гріш, і скором, і хлібця у хаті. Я Вам ніколи не забуду і буду за Вас Богу молитись. І за Ваші діти чи внучата. Бо це мені велике у хаті старій бабі безродинній. Хто мене догляне, хто мені дасть поміч. Якби я дужа, всі би хотіли, а старого і слабого ніхто не хоче. Сусіда  десь доглядає мене, але не можуть так як ви мене спомогли на всьо, що я маю.

Я не мала у чим жити, а сусіда взяла мене і живу, бо жити мушу, докі Бог не забере мене. Я писала до Ендруся, чи би не був такий чемний ще мені вислати на убрання щось гарне і хусточку, щоб я мала собі на мою послідну дорогу гарно убрати. Хоч у чому би не поклали, але я би собі хотіла мати своє. 

Не тільки у вищезгаданих адресатів, але й усуціль було тяжке життя простолюду, яке потопало у важкій праці, нужді, безперспективності та безвиході, коли окреме взяте життя виглядало як фактографічна статистика

Новостей гарних нема.  У мене яка була халупа стара –  і та згоріла. Я дуже змучена, мене брали на Німеччину, називається Дєрц там, де я була. І викинули мене через цу слабкість, що я маю, що болить під грудьми. Я тепер маю 77 років..  Я нічого не маю, сижу у тій хатині, де жила моя мама і вуйко. Та вуйко помер, уже є два роки. Сестра жиє,  Явдоха і Настуня, але вони окремо живуть від мене, а я з ними не живу і нічого не тримаю, бо нема на чим. І не годна. Чорнишя Івана нема, лиш живе дочка його на тому місці де він жив.  Михайло Процюк збожеволів, а Танасій Матаржук осліп. Напишемо вам, шо Слюсарчук Міхайло жиє, а Іван умер. Петро Марків жиє [2], Маріка жиє, а остальних нима. Марфичина жиє, Василина нє. До вас си обзиває почерез пісьмо Марічка, донька Петра Могорука,  тота, шо у вас була і тато до вас приходив [3]. Тата уже нима, і брат Василь умер, і сестра померла Василина, і мама, тільки я одна осталаси. Хімчак Василь помер. Ілько Романюків теж помер. А ці самі добрі, які були … Іван, Чуперчук Всиль, то теж мертві. 

 Вінцензові адресанти повідомляли і про тотальний і бездумний  визиск тодішньою системою природних карпатських ресурсів, зокрема про розпочату тоді злочинну вирубку лісів, яка подавалася тоді  у присолоджених позлітково-декоративних та романтичних «бокорашних лісосплавах», а насправді  призвело до катастрофічного знищення флори і фауни  –  «Ліси так зрубали, що від Ваших хатий видно аж на Марішиску. Машини їдуть аж під млакі, аж у Петрівку, ліс беруть із Ворохти» , що і стало згодом причиною руйнівних природніх катаклізмів, апогеєм чого стала горезвісна повінь 1969 року. «Цього літа було у нас поводненіє, дороги пірвало, бараболя не вродилася».

Тісна спорідненість із природою, органічна, непоказна і щира духовність цих людей, обумовлювали своєрідну навіть екстрасенсорну їхню чуттєвість, вони ніби по-сковородинівськи відчували наближення важливих змін, а то й власної кончини… «Я на Святий вечір ледве що устала з ліжка до вечері. Я напишу колядку, яку діти колядували: «Ой у полі в полі, там стара стаєнка, там Ісусик народився, маленька дитина. Діти колядують, а пани думають, що їх сини на чужині про свята не знають. Батько лежить в гробі, про свята не знає, а маленька сирітонька вже татка не має». Пробачайте, пані, що, може, погано пишу, бо ліпше не знаю.

«Найдорощий мій приятелю, Пані Ірина. Тепер з вами попрощаюся, бо більше вам не буду писати і вас тривожити. Я прожила 82 роки, може надокучила, прошу мені прощати. Бо я від вас усіх пішла. Більше уже не напишете до мене. До Пані Ірини Василина Чорниш», що згодом і справдилось, коли читаємо приостанній лист від особи, яка допомагала писати листи… «Хочу вас повідомити, що наша бабка померла, прожила 82 роки. Людей було коло ста чоловік, усіх ми відгостили, давали їм їсти  і пити. Ще раз прошу вас, і низько вам уклонюся. І прошу, щоби мені сообщили, чи одержали. Ванджурак Марія.

Примітки:

  1. На конверті до того листа є ряд позначень. Дата нечитабельна, а 14 ХII 1965 дописана збоку іншою рукою. То є дата отримання листа. Ірена Вінценз зокрема зазначила: «Велика радість, бо знову лист з-під Совітів, на цей раз з Бистреця. Написала Марійка, дочка Петруська Могорука». Наступного дня Станіслав Вінценз занотував: «То надзвичайно, що та Марійка Могорук написала, що пам’ятала, що то за люди!”.
  2. Петро Марків – це Петро Білоголовий, про це говорить номен «Марків», бо його батьком був Марко Білоголовий. Багато з його оповідань використав Станіслав Вінценз у повісті «На високій полонині», згадуючи про це у власній праці «Правда старовіку», Варшава 1936, с.706. Постаті Петра-мисливого, особи з великим почуттям власної гідності, присвятив один з розділів «На Гуцульщині» Г. Збіндем у монографії «Давні Покуття і Гуцульщина в описах іноземних мандрівників», Варшава 2001, с.191-192.Син С.Вінценза Андрій відзначав, що саме завдяки цій людині їхній родині вдалося перейти радянсько-угорський кордон у травні 1940 року, що врятувало родину від комуністичних репресій.
  3. Петро Іванович Могорук будував дім Станіслава Вінценза у селі Бистрець.
  4. Янушек – це Ян Білостоцький (нар. 1921 р. у Саратові, пом. 1988 р. у Варшаві), видатний мистецтвознавець., професор Варшавського університету, автор понад 500 наукових праць, ведучий польських культурологічних телевізійних передач. Ян Білостоцький доводився хресним батьком онуку Станіслава Вінценза Стасю.
  5. Присілок Бистреця.
  6. Присілок, де знаходився дім Вінцензів. Поруч була господарка Василя Білоголового.
  7. Та назва походить від маминого ймення Олена-Їлена.
  8. Ірена (Рена) – друга жінка С.Вінценза (з родини Антосевичів), нар. 1901 р. в Томашові Мазовецькім, пом. 1991 р. в м.Лозанна (Швейцарія).
  9. Копія, чорновик листа Ірени Вінценз до Марійки Могорук. Відповідь на той лист. На звороті дата ХII 1965.
  10. Тут подається старе гуцульське слово «чемний», яке широко вживається і досі.
  11. Назва присілку с. Бистрець.
  12. Андрусь – Андрій, син Станіслава Вінценза у другому шлюбі, Стасько – Станіслав-Олександр, син Станіслава Вінценза у першому шлюбі.
  13. Бася – Барбара Вандерс-Вінценз – донька Станіслава Вінценза у другому шлюбі.
  14. Ірена Вінценз цим разом не проводила нотаток , які опубліковані в книжці « Розмови із Станіславом Вінцензом» і не написала відгуку на той лист. Як на два попередні. На поштовому штемпелі того листа значиться дата 5.1.66., однак на листі рукою написана дата 12.1.66. – найімовірніше, що це дата отримання листа.
  15. Маються на увазі різдвяні свята.
  16. Жартівливий гуцульський зворот.
  17. 8 травння 1966 року Ірена Вінценз записала розмову із Вінцензом з приводу друзів та приятельства, в якій він. Зокрема, зазначив, що гуцули є дуже приятельськими людьми, не зважаючи на їхню матеріальну бідність. У них дуже тривала пам’ять, приязнь і відданість. Тота мала (мається на увазі їхня дописувачка Марія Могорук) – то теж суцільна приязнь. Коли онук Прокопіва (довоєнний знайомий автора) поїде на Руський (мається на увазі назва присілка Бистреця) до Марічки і питатиме про мене, то вона відповість, що він (Вінценз) був чемний і веселий. «Регіони», 2000, №2-4, с.92-94.

Залишити відповідь