Кандибина − погляд через століття

 

Передмова

Пам’ятаймо землю своїх предків

Краєзнавець із Конотопа, автор книг ,,Козацькому роду нема переводу’’, ,,Липовецьк’’ та ,,Фортеця над Єзучем’’ Галина Гайдук залишила цікаві історичні дослідження про свій рідний край – Кандибину. Це край, овіяний легендами, адже він пов’язаний із родом Кандиб. Після того, як цей рід розрісся, його гілки з’явилися у Глухові, Кролевці, Ромнах, а також Білопіллі, де народився батько Олега Кандиби (Ольжича) – Олександр Кандиба, відомий як поет Олександр Олесь. Усе вказує на те, що вони були нащадками конотопських сотників Кандиб. В інтерв’ю кореспонденту газети ,,Сільські горизонти’’ Марині Крютченко вчитель із села Курилівки Анатолій Бабін розповів, що один із синів Андрія Кандиби – Федір, який був позбавлений батьком спадщини, − возив товар на продаж до Астрахані і по дорозі помер. Олександр Олесь також писав, що його прадід, займаючись промислом, помер по дорозі до Астрахані. Якщо це лише збіг, то дуже дивовижний.

Отож, ознайомимося із розповіддю Галини Гайдук.

Олександр Вакуленко

Мій батько

Вивчати історію рідного краю −  прекрасне захоплення. Ми намагаємося якомога більше довідатися про життя наших предків, про події минулих часів. Нам цікаво почути розповіді літніх людей про край, де ти народився та проживав. Я − із масиву Кандибина, що знаходиться на Загребеллі (мікрорайон міста Конотопа). Там народилася, там пройшло моє дитинство. Минуло уже понад пів століття, як я залишила батьківську хату. Протягом усього цього часу майже кожного літа приходила на рідну вулицю. Походжу рідними місцями, гляну на дворище. Набираюся сили, снаги до життя, тихої любові.

Про історію рідного краю я багато чула від мого батька Миколи Пипка. Народився він 1907 року на Кандибині. Наш рід великий та різноманітний. Предки були козаками, служили рідній Україні. Мій прапрадід був осавулом у Кандиби, прадід − управителем економії. Вільнолюбний козацький дух так і пломенів у душі мого батька. І у скрутну хвилину він був життєлюбний та бадьорий. Батько закінчив церковно-парафіяльну школу, мав швидкий розум та лагідну вдачу. Із дитинства бачив та відчував життя тих часів. А ще мій батько любив згадувати та розповідати. Коли ми були маленькими, то казки та всілякі цікаві історії розповідав нам − своїм дітям. Ми сиділи на печі та лежанці. За вікном шуміла завірюха. Каганець вже згас, а батько усе розповідає. Звірі його казок говорили то голосно то пошепки, дерева скрипіли. Наприкінці він ще й приспівував нам своїх придуманих пісень.

Мій батько народився у часи, коли вже гетьманів не було. Та дух козацький, їхня слава та велич ще жили у тому середовищі. Господарство Кандиби − економія − процвітала. Часто до нас у справах приїздив Сергій Олександрович Кандиба, а з ним − його вірний друг Борис Полуботок. Зупинялися вони у мого діда − Савки Пипка. Зазвичай,  тоді збиралися нащадки козаків. Точилися розмови, спогади. Мій батько, який тоді був маленьким хлопчиком, чув, із якою любов’ю та трепетом згадували гетьманів. Для козака гетьман − це другий батько. А тут ще й у хаті перебував нащадок наказного гетьмана Павла Полуботка. Коли батько казав: ,,То був Полуботок!’’, − то надовго замовкав, неначе вшановував Полуботків, яких українці поважають.

Мій батько прожив 85 років хворів. А я просила: ,,Тату, розкажи про старе життя’’. Пам’ять у нього була ясна. Розповідав чітко, багато знав про свій рід та про родовід майже всіх жителів  Кандибини. То як же воно колись було?

Кандиби

Тихенько тече собі річка Єзуч. Початок її губиться у болотах біля села Грузьке. По обидва боки Єзуча − топкі болота та трясовини. І лише при наближенні до ріки Сейм, куди Єзуч впадає, береги крутішають, з’являються гори, плоскогір’я. Сама природа із давніх часів готувала цю місцевість для людей. Тому й не дивно, що високий берег Єзуча почав заселятися. Виникло місто Конотоп.

Із Конотопом пов’язане життя Кандиб − старовинного роду конотопських сотників. Дослідник історії Григорій Хвостенко зазначає, що Федір Кандиба проживав на Загребеллі. Мав належну освіту, зібрав велику бібліотеку, багато читав та писав. Іван Крип’якевич та інші відомі історики саме Федора Кандибу вважають ймовірним автором знаменитого ,,Літопису Самовидця’’. Із 1681 по 1689 рік він був конотопським сотником. За цей час наводить сувору дисципліну між козаками, впорядковує фортецю, зміцнює господарство. Гетьман Іван Мазепа, високо цінуючи Федора Кандибу, запропонував йому підвищення − посаду полкового обозного. Конотопським сотником стає його син Андрій Кандиба, який перебував на цій посаді із 1689 по 1707 рік. Андрій Кандиба також був людиною високоосвіченою, знав декілька іноземних мов. Як і батько, займався господарством − брав в оренду горілчані, тютюнові та дьогтьові підприємства. Його люди займалися торгівлею не лише в Україні, а й за кордоном. Воли, відгодовані на стайнях конотопського сотника, купували аж у Прусії та Сілезії. Значно пізніше, у 1779−1780 роках, стало відомим ім’я конотопського сотника Данила Кандиби. Після скасування цих посад Кандиби, як представники козацької старшини, залишилися господарювати на своїх землях. У 1830-х роках брати Петро, Андрій та Олександр Кандиби здобувають освіту у Ніжинській гімназії. У 1870-х роках відомі імена Андрія Андрійовича Кандиби, а також трьох рідних братів Олександра, Миколи та Данила, батьком яких був Григорій Кандиба.

Усе більше й більше заселялося передмістя Конотопа − Загребелля. Спочатку займалися та забудовувалися землі вздовж правого берега Єзуча. Ще й досі серед старих людей можна почути назви − Чернишівка, Бурдівка, Пшуківка, Цапівка. Широка річка Єзуч відділяла Загребелля від центральної частини Конотопа. На річці люди будували мости. Найперші були пішохідні, дерев’яні на сваях. Потім почали насипати дамби.

Одного весняного дня Олександр Кандиба об’їжджав свої величезні володіння. Дороги вже добре підсохли. Бричка запряжена парою коней. Кучер Петрушка − тямкуватий та меткий сидів попереду. Вже побували у Раках, Бочечках та Совинці. Нарешті коні вискочили на Урусівський шлях (нині − вулиця Механічна). Кандиба заїхав до багатих козаків Хоменка та Черниша попити медовухи та розім’яти ноги. Після обіду виїхали дивитися озимину на пагорбах під Лобківкою.

За Чернишовими берегами вище руслом Єзуча, пішли кручі, які перерізав ярок. Далі − похилий косогір. Проїхавши верхом, спустилися у ярок. Посеред яру протікав струмок, який не висихав і влітку. Із-під гори били підземні джерела. Із широкого яру дорога вислизала вузеньким ярочком на плоскогір’я, що простягалося аж до села Лобківка. Тут зупинилися. Кандиба із кучером Петрушкою пішли попід берегом річки. Густі трави, ялиця, осока вкривали пологий берег суцільним килимом. Кандиба про щось розмірковував, дивлячись на протилежний берег Єзуча. Там підіймався високий косогір. Кучер довбав  нагаєм землю та розтирав грудку у жмені. Земля була чорна, родюча. Це місце сподобалося Кандибі, і задумав він тут насипати земляну греблю через Єзуч.

 

Петрушчин берег

Ця зима була тепла із відлигами. Кандиба збирався до Чернігова. Кучеру Петрушці звелів готувати коней та сани. Дорога була добре вкатана. Через річки усі переїзди були знайомі кучеру Петру Вакуленку. Найширші були через Сейм та Десну. Тиждень жили у Чернігові та від’зд усе відкладався. Удень сонце підіймалося високо, обіцяючи ранню весну. Вночі кучер прислухався,  як тріщить крига. Нарешті виїхали додому. Застояні коні рвонули. Кандиба дрімав позаду у собачому кожусі. Ось і Десна. Петрушка звівся на ноги, вдивляючись в дорогу через річку. Коли були посередині вирішив, що проскочили. Але раптом крига тріснула. Коні стали дибом, відчуваючи загибель. Коли крижана вода пішла коням під ноги, кучер стрибнув у бік і розпростався на кризі. На його очах на дно пішли коні і сани. Поряд чорніла велика ополонка і виднівся собачий кожух. Кучер схопив кожух і з неймовірною силою потяг його до себе. Фізично сильному Петрушці вдалося витягнути Кандибу із води, і донести до найближчого села, де його обтерли горілкою.

За врятоване життя Кандиба подарував своєму кучеру берег попід Єзучем на Загребеллі за ярком. І називався той берег − Петрушчин.

Петро Вакуленко збудував собі чималу хату на березі. Весною вода підходила аж до неї. Сини ставили хати вище від батьківської, ближче до дороги. Старший − Леонтій жив біля яру. У нього був син Степан − неговіркий, чудакуватий. Працював на вагоно-ремонтному заводі. Другий син Петра Вакуленка − Степан одружився на красуні Софії − доньці Павла Пипки. Поставили хату біля дороги, щоб видно було став. Третій син Федір довго холостякував, парубком відділившись від батька. Поставив невеличку хату. У голодні 1930-роки звели його люди із дівчиною-сиротою, дуже бідною Уль’яною. Її всі звали ,,Кокеткою’’. До доньки Петра Вакуленка − Олімпіади взяли приймака Сиваша.

Петрушчин берег був мальовничим куточком, який відтворила сама природа. Річка Єзуч тут вигиналася підковою. На березі розкидані маленькі озерця, ковбані. Верби опустили віти у воду. Вузенька стежка заросла з обох боків орішиною. Дикий виноград переплівся вгорі, утворивши тунель. Росли кущі ожини, малини. Ходили сюди по опеньки. Лише тут росла яглиця, яку їли в голодовку.

Старий Петрушка висадив сад. Ті дерева не збереглися. Хоча сад на Петрушчиному березі  все ж є. Після закінчення Другої світової війни молодь Конотопа висадила тут Мічурінськй сад.

Перші жителі Кандибини

Греблю насипали з обох боків Єзуча. Підлеглі Кандиби їхали на возах із Загребелля, Раків, Совинки. Подолавши глибокий яр із рівчаком, підіймалися на плоскогір’я. Перед очима відкривався мальовничий краєвид. Широчінь ріки грайливо відблискувала. Береги зеленіли килимами, які поступово опускалися до води. Було так тихо, що чули, як свистять ховрахи на полі. Дорога вже була наїжджена, праворуч стояла хата під соломою. Це кучер Петрушка перший обживав берег. Ліворуч, біля самої води, берег звисав кручею. Саме звідти брали землю для дамби.

Греблю спорудили широку та високу. Міст поставили дерев’яний, добротний із заставками для регулювання рівня води. Після спорудження греблі утворився величезний ставок, який тягнувся до села Лобківка. Став аж кишів рибою. Весною, коли вода широко розливалася, риба вискакувала на дамбу. Її підбирали руками.

Олександр Кандиба привозив і поселяв людей на новому місці в основному із свого села Курилівки, де був розкішний маєток Кандиб. Цегляні будівлі, басейни, парк – все, як у багатих магнатів.

Так з’явилися у малообжитому місці мельники Мірошниченки. Один поставив невеличку хатку над самою водою, біля греблі. З подвір’я було видно і міст і млин. Другий збудував чималий дім вікнами на вулицю, критий залізом із широким дворищем. Він починав вулицю. Із вікон було видно тих, хто виїздив на греблю. Це були перші жителі економії. Спорудження млина у той час було великим прогресом.

А що робити із рибою? Рибалок набирали із жителів Загребелля. Рибу здавали приказчику. Але старшого над рибалками Кандиба привіз із Курилівки. Це був Остап Мозговий. Заможний та розумний козак Остап знався на рибальстві, а вода була його стихія. Свій будинок поставив так, що вода була із трьох  боків, а гребля йшла попід вікнами. У будинку було чотири кімнати, сіни та чулан. Мав за що будуватись.

Будинок цегляної економії поставили на кручі, із якої брали землю для греблі. Тут зупинявся Кандиба, тут робилися розрахунки із людьми, тут знаходився прикажчик, який вів записи. Дім прикажчика Каплана знаходився поряд із економією.

Керувати економією Кандиба привіз свого осавула Герасима Пипку. Землі бери не мірявши, став хату, де тобі любо. Він поставив хату поряд із економією. Економ Герасим Пипка був уже в літах, приїхав із синами: Федором, Іваном та Савкою. Федір Герасимович був вивчений, мав панські звички. Лицем вродливий та з неабияким розумом. Після смерті батька став економом. Дім його стоїть і по цей день – широкий, критий залізом із ганком під дашком. Землі узяв більше, чим у батька. У величезному саду росли яблуні та груші рідких сортів. Двічі був одружений, мав синів і доньок. Старші сини навчалися у Петербурзі. Були офіцерами царської армії. Після приходу до влади більшовиків економ Федір Герасимович був уже у літах, його не чіпали, а сина Олександра, колишнього офіцера царської армії, намагалися заарештувати, але йому вдалося швидко виїхати із Конотопа. Доля розпорядилася так, що після багатьох років перебування на чужині, уже після закінчення Другої світової війни, Олександр Федорович повернувся на Кандибину і провів тут свої останні роки. Зараз у цьому будинку живе Олександр Лещенко.

Із Курилівки в економію переїхав також брат Герасима Пипка – Захарко із дружиною Явдошкою і сином Павлом. Землі також займають чимало. Павло Захарович мав ,,золоті руки’’, був чоботарем. Своїх синів Андрія та Івана також навчив цьому ремеслу. Лише старший Федір пішов працювати на залізницю. Одружилися сини чоботаря Павла після 1917 року. Дружина Андрія, Олена, була із бідної родини. У них народилося семеро дітей. Дружина Івана, Марфа, навпаки була із багатих. Мали чотирьох доньок і одного сина.

Ставили хати і незаможні люди. З’явилися дворища: Хоби, Мамлюка, старої Горобчихи, Вовків. У старої Горобчихи була гарна дівка. Кандиба привіз для неї нареченого із Курилівки. Це був високий та вродливий козак Олександр Шкуренко.

Від економії лежали незаймані землі на північ до села Совинки та на схід до села Лобківки. Починалась оранка, сіяли хліб та буряки. Люди працювали на панських полях. Жінки ходили на поліття. За розрахунками йшли у економію, яку простий люд називав Кандибина. 

Поєднання двох доль

Продовжуючи розповідь про жителів Кандибини варто згадати, що другий син економа Герасима Пипка – Іван – пішов у прийми до доньки багатого конотопського купця у Черв’яковий провулок. У нього було дві доньки. Одну із них звали Горпина. Але так як вона була панського роду, то зверталися до неї – Капочка (Капітоліна). У той час у багатьох українських містах були розквартировані російські військові частини. У Конотопі теж були війська. Ще їх звали ,,гусари’’. Капочка була гарненька та навчена у гімназії панночка. Не гріх і закохатися. Сватався до дівчини один гусар. Готувалися до весілля.

Родичів на весілля зібралося чимало. Серед них і брати весільного батька – Федір та Савка зі своїми дружинами. Із Кандибини до місця весілля далеченько, тому добиралися кіньми. Хоча дітей не брали, та малий Миколка причепився до воза. Коли приїхали – усе уже гуло. Юрба парубків закрутила ворота. У дворі верещали та співали дівчата. Чекали нареченого. Батько вибігав на високий ганок та гукав: ,,Чи не їдуть?’’ Хлопці відгукувались:,,Не їдуть!’’ Уже й ніч підкралась. Гості були незадоволені, а нареченого все не було.

І ось знову на ганок вийшов весільний батько, насуплений, неначе чорна хмара. Стало тихо. ,,Хто хоче бути за жениха? Даю приданого дві тисячі золотом’’, – сказав він. Стало ще тихіше. Хлопці дивились один на одного. Вперед вийшов Феодосій Бибик і сказав − ,,Я буду!’’ Одразу ж його перевдягли у гарний костюм і повели до столу. Наречена сиділа уся у сльозах. Феодосій взяв Горпину за руку і почав втішати. Вони були давно знайомі. Він працював у ремонтних майстернях і кожного дня проходив мимо їхнього двору. Їх було дві сестри. Вони поливали квіти, хлюпаючи одна на одну водою. Виходила мати і кликала − ,,Капо!’’ Менша, худенька та чорнява бігла до ганку. Загледівши його під забором, вона показувала йому язика і ховалась. Потім зустрічав їх обох із книгами, вони навчалися у гімназії. Горпина була із довгими чорними косами, висока з пломенистими очима. Дівчина зайняла його серце, він її полюбив, хоча надії не було ніякої, адже вона була із багатої родини.

Весілля так загуло, що про молодих забули. Усі дорвались до горілки та закуски.

Батько Горпини стримав своє слово. Для молодят збудував будинок на Кандибині. Відміряв шмат землі біля діда Захарки. Дав багатий посаг. Меблі завезли панські. Згодом Феодосій Бибик став майстром у ремонтних майстернях. Горпина навчилася господарювати, народила трьох синів. Своєму чоловікові не перечила, підкорялась. Серед  кандибівського жіноцтва трималась гордо і недоступно. Називали її ,,Копа’’. Старший їхній син Іван пішов у прийми до Ізотки на Механічну вулицю, менший у прийми на вулицю  Пушкіна. Середній син Семен зостався жити біля батьків.

Пипки

Третього сина Герасима Пипка звали Савочка. Старші брати відійшли від батьків. Савка залишився на дворищі за господаря. Батько чинив шкіри, то й Савка продовжував його ремесло. За хатою знаходилися соляні ями, де солились шкури, а у хаті вичиняли.

Був ще не одружений. Гарний сам із себе, невеличкий та моторний. Вдалий до витівок. Запряжуть бувало коней, та разом із Герасимом Шкуренком гайда по селах свататись. Де дівка – туди і заїдуть. Поп’ють горілки, наобіцяють три мішки вовни, та й у друге село знову свататись. Дивлячись на таке Савчине  гультяйство, вирішив батько їхати свататись по-справжньому. І ні до кого там, а до багатої конотопської поміщиці Парпурихи. У неї була донька на виданні. Хоч і небагатий був Савочка, зате сам із себе гарний та веселий. І віддали Мотрю за Саву Пипка. Мотря була висока, синьоока, круглолиця та огрядна дівка. Знала панський етикет та манери, закінчила гімназію. Привезли на Кандибину багате придане. І злюбилися, і зжилися. Пішли дітки. Старшого назвали Яків. Статурою і розумом пішов він у матір, навчався гарно, закінчив гімназію. Працював писарем у міській управі. Під час перепису записав усім родичам прізвище не Пипка, як було раніше, а Пипко. Та вдача  у Якова була батькова. Любив жіноцтво, гулянки та добре співав. Одружився по любові на вдові Ользі, виїхав у Тьоткіно і забрав матір. Другий син – Іван пішов у прийми до Піскунів. Його дружина Марія була гарна господиня та набожна. Вони мали семеро дітей. Третій – Василь помер молодим. Григорій пішов у прийми в Конотоп, де молодим і помер. Донька Улька малою впала із вихалок, почала хворіти, та й померла. Оксеня вийшла заміж за сина прикажчика Каплана. Було у них дві доньки. Паша Каплан вийшла заміж за Григорія Лагошного із вулиці Пушкіна, там стоїть їхнє дворище до нашого часу. Найменшим сином Сави Пипка був Микола. Це і є мій батько.

У дитинстві маленький Миколка спав на печі. Вона була великою, там вміщалася уся дітвора. Старші лякали Миколку, що замажуть його, якщо не буде слухатись. Одного разу прокинувся він вночі, хоче злізти із печі та виходу не знайде. Подумав, що уже його замазали. Давай кричати. Почули батьки, присвітили та заспокоїли дитину.

Микола був схожий на свого батька Саву, то й його звали Савочка. Він висватав дівку кривого Заболотька із Механічної вулиці – Анюту. Подруги звали її Нюра. Вона закінчила семирічку і працювала рахівницею у педінституті. Не хотіли віддавати її на Кандибину. Анюті було лише 18, а Миколі 27 років. Полюбила його, то й пішла на Кандибину. Спочатку жили із свекрухою. Було всього – і терпіла, і плакала,і хватала дитя та бігла через яр до батьків, а Микола доганяв та умовляв.

У Пилипа Заболотька дружина була Катерина Комличка. Сестра Катерини – Палажка – засиділась у дівках, ходила по наймах. То й умовила її Катерина йти жити на Кандибину до Анюти, виховувати дітей. Палажка погодилась і стала жити у Пипок за няньку. Микола її дуже поважав, бачив, що Анюті легше. Старшого сина назвали Борис. Це було рідке ім’я. Батько зізнався, що так звали молодого Полуботка. А він у дитинстві був від нього у захопленні. Хрещеною взяли тітку Палажку. Відтоді у неї був хрещений син, її любов і надія. У Бориса було дві матері. Якщо рідна мати бралась за лозину, то тітка Палажка затуляла його собою, або ховала у якийсь куток, а матір брала за руки і умовляла заспокоїтись. Я, та моя сестра Тамара, слухались матір і тітку Палажку та допомагали виховувати менших братів – Валентина та Віктора, а також сестру Раїсу. Нас було шестеро дітей. Спасибі тіточці Палажці, що допомагала матері. Наша мати не жаліла себе. Грошей не вистачало, ходила із молоком на базар. Батько також працював не покладаючи рук. Збудували нову невеличку хату. Ціле літо жали очерет, косили сіно. Наша мати померла у 54 роки. ,,Згоріла’’ від тяжкого життя. 

Роки лихоліття

Україна пережила страшні часи лихоліття. Класова ненависть – то страшна руйнівна сила. Відбувається деградація усього прекрасного, чого досягло людство на даний момент. З’явились більшовики, серця яких палали гнівом до усього старого. І почалася розруха. Усе панське зруйнували. Від розкішного та багатого маєтку Кандиб у Курилівці залишились лише підвали та погреби. Комсомольці зруйнували цегляний дім економії на Кандибині. Люди розібрали цеглу. Будинок прикажчика Каплана спалили, лишилась лише купа глини із печі. Млин також зруйнували. Залишився лише міст, який слугував аж до 1965 року. Де поділися Кандиби, ніхто не відав.

Стояла на Загребеллі Богоявленська церква. Першу Богоявленську церкву збудував Андрій Кандиба 1740 року. Відоме приблизне місцезнаходження цієї дерев’яної церкви, яка не збереглася. У 1822  році постала кам’яна Богоявленська церква. Вона була із величезним куполом. Будівництво потребувало великих коштів та знаючих майстрів. Церкву, як кажуть, збудували усім миром. У ній висіли величезні та коштовні ікони. Працювала церковно-парафіяльна школа на три класи.

Та у влади були свої гасла. Комсомольці лізли на купол, чіпляли мотузку до хреста, тягли, ламали. Вони вибили двері, почалося пограбування всередині. Те, що не добили вдень, люди розбирали вночі і ховали по хатах. Один дядько вночі тіг величезну ікону на мотузці до себе, а сусіди дивились через дірки у заборах і хрестилися. Церкву було збудовано із міцного матеріалу. Не так просто її було зруйнувати. Вона стояла ще довго. Зрівняли церкву із землею тільки у середині1950-их роках, коли її підірвали сапери.

А коли комсомольці явились руйнувати Миколаївську церкву, що знаходиться біля школи №7, то зібрались люди із дрючками та й прогнали їх. Деякий час стерегли церкву від комсомольців.

Усі затаїлись, десь воювали, ділили владу, а на Кандибині сніги взимку закидали хати до вікон. Ярок закидало снігом аж до верху. Воду брали із ополонок на річці. Ні радіо, ні електрики, одні каганці. Тихий собачий хутір.

У роки колективізації та після неї з’явилися на Кандибині дві родини розкуркулених. Так тоді називали працьовитих, самодостатніх та самостійних господарів, які становили велику загрозу представникам нової влади. Подвір’я Мамлюків пустувало. Можливо загинула родина у громадянську війну. Поселилися у хаті Бедрики. Це були старі дід із бабою, разом із сином Василем та невісткою Тетяною. Звідки вони приїхали не розповідали. Зазнавши гоніння від влади, такі люди замикались у собі, до людей не йшли ні з чим. Жінки майже не виходили на вулицю. Діда бачили частіше. Він знався на лікуванні худоби, то й звали його до корів за порадами. Син Василь був бухгалтером, мав роботу у місті. Він дуже заїкався, то майже не вступав у балачки. Ця сім’я жила замкнено, не вступала ні в дружбу, ні в суперечки із сусідами. Згодом у Василя та Тетяни народилися два сини. Батьки поставили обом будинки на своїй землі.

Згодом поселилася на Кандибині сім’я Демченків. Це також були старі дід та баба. Мали двох доньок. Настя уже була вдовою із синами Іваном, Миколою та донькою Галею. Микола мав красивий голос, знав чимало пісень про козаків. Це був Кандибівський соловей. Де він навчився так співати? Можливо у родині любили співати, або у тих краях звідки вони приїхали. Мати їхня, Настя, була весела та вродлива. Згодом, уже після Другої світової війни вдруге вийшла заміж за Василя Середу. Народились у них дві доньки – Ольга і Катя. Демченки жили бідно, особливо бідувала Настя із дітьми. Та Василь поставив невеличку хату на одну кімнату. Там усі і мешкали.

Другою донькою старих Демченків була Марія. Вона вийшла заміж у місто. Діти її сина Віктора Авраменка – Сергій та Тетяна – здобули педагогічну освіту. Сергій Авраменко живе на Кандибині, його сестра Тетяна у будинку де колись жила її бабуся Марія.

Тихо було на Кандибині коли розпочалася війна. Вдень жінки плакали, бігали із хати до хати. А вночі боялись світити світло, розмовляли пошепки. Червоноармійці відступали через Кандибину. Військові викопали протитанковий рів в кінці городів, а потім відступили. Одної ночі прокинулися люди від ревіння літаків. Було видно, неначе вдень. У небі висіли ліхтарі. Почалось бомбардування міста. У цю ніч розбили склади із мукою мельзаводу. Бомби падали у Петрушчиному березі. Знову декілька днів була тиша, налякані люди сиділи по хатах. Почали рити сховища по садах. Потім з’явились німецькі мотоциклісти. Молоді, високі, із автоматами на перевіс. Німці ходили по дворах, ловили курей. Зайшли і до нас. Ми усі виглядали із вікон. Курей половили, витягли за ногу молоду свиню. Мати відкрила двері і метнулась до них. Вони наставили автомати. Тітка Палажка вискочила слідом, почала затягувати її назад. Ми усі четверо вискочили на рундук. Німці ще раз наставили автомати вигукуючи: ,,Пух, пух’’.

У вдови Дарини Мірошниченко було троє синів і донька. Старші Володимир та Микола на той час служили в армії. Ліда вчилась на медсестру. Усі вони пройшли війну до кінця, залишились живими, а найменший Костя загинув у перші дні.

Із перших днів війни пішов на фронт Семен Федосійович Бибик. Після звільнення Конотопа, вдалося йому заїхати додому, побачитись із рідними. І знову на фронт. Прийшло повідомлення, що пропав Семен безвісти. Залишилась Ніна Бибик вдовою.

У Андрія та Олени Пипків старшому сину Петру виповнилось 20 років після звільнення Конотопа. В 1943 році пішов на фронт. З війни повернувся без ноги. Весь час хворів, помер молодим.

У війну лютував тиф. На Кандибині померли дві молоді дівчини. Захворіли на тиф також і мої брати Валентин та Віктор. Батько виходив Валентина, а Віктора забрали у тифозні бараки. Одного разу прийшли батьки у лікарню із передачею. Заглянули у вікно, а він лежить окремо і помирає. Батько вибив раму, та й забрав свого сина. Дома виходили.

Після війни почався голод. Ми перекопували городи, шукали мерзлу картоплю. З неї жарили матрожаники. Батько взимку ходив видовбувати буряки. З них варили солодуху. Весною їли зелені калачики, бруньки із липи, суцвіття акації. Борщ готували із лободи, кропиви, яглиці. У тяжкі часи багатьох рятувала корова. Молоко продавали, купували хліб. По хліб ходили звечора на всю ніч. Давали його по картках. Бувало, що картки у чергах витягували. Спіткало таке лихо і нашу сім’ю. У матері витягли картки на хліб за місяць. Скільки сліз вона пролила, але вижили усі. 

Мирне життя

Минав час. А час – найкращий лікар від горя і сліз, злиднів та хвороб.

Поступово Кандибина почала оживати. Якось враз усі підросли. Родини у той час були багатодітні. З’явився гурт парубків, а дівчата задівували. У Марфи Пипко одразу дві доньки – Зіна та Ольга – рвонули на вулицю. А син Володимир навчився самотужки грати на гармошці. Тільки розтягне та вдарить по клавішах – збігаються дівки із усіх кінців Кандибини. У Олени Пипко доньки Олександра та Марія красою вдалися у матір, сором’язливі  та чепурні. У Шкуренка було одразу три доньки – Меланія, Нюся і Шура. Старші вже працювали. А висока та вродлива Шура не могла всидіти вдома, коли чула музику. Із греблі від ставу прибігала Рена Мозгова. Пізніше, упоравшись із господарством, виходили інші. Василь та Петро Вакуленки були сором’язливі та мовчазні, до танців не охочі. А Петро Шкуренко боявся дівчат, тож стояв осторонь.

Гармошка аж заливалася на всі лади. Володимир ще й співав. Дівчата утворювали коло, усі разом били каблуками об землю, кружляли, бралися по парам, по черзі заспівували. Гармоніст вривався на середину, проходив перед дівчатами козирем, викидаючи колінця. Місяць із неба їм присвічував, соловейки у садах їм підспівували. Жаби у ставку кричали на всі лади. Яка втома? Хоч би так і до ранку.

Гармоніст влаштувався працювати на механічний завод. Рена із подругою Шурою Шкуренко пішли на швейну фабрику вчитися шити. Почали виходити заміж. Залишилась на Кандибині одна Нюся Шкуренко, прийняла приймака.

Іван та Марфа Пипко покладали велику надію на любого сина Володимира. Це був добрий помічник по господарству. Підійшов час, і Володимира призвали служити в армію у далекі краї, аж на Волгу. Листи писав часто. Марфа розповідала сусідам, яка у нього служба. Під кінець надійшов лист, де Володимир сповістив що є у нього кохана і хоче там залишитися. Про це стало відомо враз всій Кандибині. Марфа плакала, згодом відписала, що чекаємо додому, а одружуватися не дозволяємо. І послухався син матір, повернувся додому. Довго ще йшли листи Володимиру здалеку, але він залишився вдома, пішов працювати токарем. Згодом одружився із Лідою Вовчихою. Сварлива Марфа враз подобрішала. Невістка та свекруха жили мирно, як ні в кого не було так.

Кандибівські хлопці

Підростав слідуючий гурт молоді. В основному тут були хлопці. Зими були люті, снігу випадало багато. Збиралося хлопців до десяти чоловік із лижами та санками, їхали у ярок кататись. Санки в’язали одні до одного, складався потяг. Падали животами на санки і з’їжджали вниз. Стояв крик та галас. Потім змагались на лижах. Стрибали із трампліну. За трамплін була круча, що стрімко спадала у ярочок. Часто тут ламали лижі, котились головою вниз. А сміливці стрибали навіть на одній лижі. Та дякувати Богу усі залишились непошкодженими. За ватагою хлопців завжди ходили три дівчини. Це були подруги – Лариса, Тетяна та Галя. Вони стояли на горбі, дивились на сміливців та лише ойкали. Інколи сідали на сани та мчали вниз. Дорогою додому Петро – син Мотрі – віз Галю на ґринджолах, аж до колодязя, де вони каталися вдвох.

Міська влада влаштувала на Кандибині човнову станцію. На березі ставу встановили парасольки від сонця, завезли з десяток човнів. Квитки у касі продавала Лариса Мозгова. Пляж засипали піском. Усе літо на Кандибині було багатолюдно.

На Петрушчиному березі школярі та студенти Конотопу висадили алеї із тополь та акацій. Після висадки яблунь утворився Мічуринський сад. Привезли клітки із тваринами та птахами, створивши цілий зоопарк (у клітках перебували вовк та лисиці, а павичі та цесарки ходили по волі). Зараз на цьому місці – Конотопська загальноосвітня санаторна школа-інтернат 1-2 ступенів.

Хлопці збиралися біля Бориса Пипка. Тут була довга лавочка і лежала колода. Правнук колишнього кандибівського економа, Борис Пипко, був душею усієї ватаги хлопців. Він був лідером. Відчуваючи вольовий характер Бориса та справедливість його рішень, друзі поважали свого ватажка. У нього найкращим другом був Гриша Лещенко. У Григорія було прізвисько Леший. У них були свої парубоцькі секрети. Найцікавіші витівки спочатку зароджувались у цих двох хлопців. Це був мозковий центр кандибівської ватаги хлопців та дівчат. Так силами місцевих хлопців було споруджено футбольне поле. Команда була із своїх. Відбувались зустрічі із хлопцями із Загребелля, Гука, Підлипного.

Дівчата із Кандибини пішли навчатися. Лариса Мозгова вивчилась на медсестру, Тетяна Лещенко та  Галя Пипко закінчили будівельний технікум. Хлопці перед службою в армії встигли закінчити училище або технікум, починали працювати. Борис Пипко закінчив залізничне училище, працював слюсарем на вагоно-ремонтному заводі. Віктор Бибик закінчив будівельний технікум. Григорій Лещенко, Микола Піскун та Михайло Вакуленко після закінчення школи пішли працювати на механічний завод. Син Михайла Вакуленка – Олександр, який став фотокореспондентом, зараз живе у Києві. У минулому його пращур був кучером у Кандиби. У 1929 році Олег Кандиба (Ольжич) вступає до Організації Українських Націоналістів. У 2005 році до ОУН долучається й Олександр Вакуленко. 3 листопада 2007 року відбулася його зустріч із сином Олега Ольжича – Олегом Кандибою.

Самі незабутні та чарівні вечори були влітку. Хлопці та дівчата збиралися біля двору Бориса Пипка, який разом із Гришою Лещенком вже щось затівали. Але відчувалось, що цій веселій компанії когось бракує. І ось з’являється той, хто всіх заведе і все зладнається, і пісня зірветься і полетить у зоряне небо. Не прийшов, а прилетів, просто впав із небес, кандибівський соловей Микола Піскун. Ще не зупинився, а вже співає. Голос мав пречудовий. Брав і низько, і високо. За ним було легко влитись у хор голосів. Заспівали всі. З’ясувалося, що у всіх гарні голоси. Микола знав пісні про козаків, про кохання, про війну.

Дівчата вивчилися, роз’їхалися. Після служби в армії хлопці одружилися. На Кандибині залишився жити лише Григорій Лещенко, нині уже покійний. Залишився у нього син – Олександр.

Я доглянула діда Пилипа Заболотька, й залишилася на дідівщині. Чоловік був із села Підлипне. Маю трьох синів та доньку. У мого старшого брата Бориса Пипка, на жаль уже покійного – три доньки. Сестра Тамара повернулася з цілини із чоловіком Сашком Макаровим. У неї дві доньки. Мої брати Валентин та Віктор уже відійшли у кращі світи. Найменша моя сестра − мамина улюблениця Раїса навчалася гарно. Лицем схожа на батька, а статура − баби Мотрі.

Українці мають пам’ятати  землю своїх предків. Зберігаючи пам’ять про конотопських сотників Кандиб, про всіх, хто проживав на Кандибині, ми шануємо історію України, нашої незалежної держави, за яку боролися українці протягом століть. Адже це – наша земля, наша Батьківщина.

Галина Гайдук

Фото Олександра Вакуленка та із архіву Галини Гайдук