Про тлін і вічність

Аліна Акуленко
Аліна Акуленко

Він міг просто успадкувати сто гектарів батьківського поля. Чи стати заможним австрійським або польським лікарем. Натомість помер у злиднях. Бо обрав шлях депутата австрійського сейму. Й українського письменника.
Автор “Синьої книжечки” і вдівець із трьома дітьми Василь Стефаник прожив життя, як сам захотів. А не як хотів його батько. Хоча не рахуватися з батьковим хотінням Василеві було непросто.

Батько мав сто вісімдесят моргів, тобто понад сто гектарів, поля, кільканадцятеро наймитів, крутий норов, тиху ласкаву дружину і п’ятьох дітей. Грошей на дітей на шкодував, але не сумнівався, що це автоматично наділяє його правом вершити їхню долю. 
А Василь був іншої думки. І думку свою при собі не тримав. Не лише щодо батьківського тоталітаризму в домі, але й щодо цісарського – в Австро-Угорщині. До того ж ще й відстоював своє право говорити й писати українською, а не німецькою та польською, як вимагалося у тогочасних гімназіях. Тож не дивно, що з Коломийської гімназії його таки виключили. За політичні переконання. Був би злидарем, а не сином заможного землевласника, на цьому уся освіта і скінчилася б. Можливо, і без тюрми не обійшлося б. Але у батька були гроші і була мрія, аби Василь став лікарем. І Василеві годилося батькову мірю втілити. Без гімназійної освіти жодне подальше навчання не світило. Тож довелося закінчити Дрогобицьку гімназію імені Франца Йозефа і навіть вступити на медичний факультет Ягеллонського університету у Кракові. Але пуття з того не вийшло. Навчання Василь не завершив, лікарем не став, із батьком остаточно розсварився – і пішов жити на власні хліби. Що виявилося справою непростою – словом на хліб заробляти було сутужно. Але Стефаник і не прагнув статків – його душа просила справедливості й політики. Бо справедливість і політика для нього у ті часи були абсолютними синонімами. 
Він ув’язався у політичну боротьбу: виступав на селянських мітингах, говорив про антинародний характер держави, через що спочатку опинився у в’язниці, а потому – як депутат від радикальної партії – в австрійському парламенті. Пошлюбився із донькою посла Галицького сейму Кирила Гаморака. Виступав проти анексії Австрією Боснії й Герцоговини, відстоював право кожної нації на окремішнє існування. Але передовсім захищав права селян. 
А тоді починається Перша світова війна й політичний переділ світу. Йому б – радіти. Але помирає дружина. Він лишається із трьома малими синами. 1915 року через сфальсифікований донос опиняється у тюрмі. Якби не друзі, невідомо, чим би то скінчилося. 1919 очолює урядову делегацію ЗУНР, яка вирушає до Києва з нагоди проголошенням Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу.
Радянський уряд намагається із нього зробити “пролетарського письменника”, адже Стефаник стільки років боровся за права селян на землю. Йому навіть призначили персональну пенсію й урочисто відсвяткували у тодішній столиці Харкові шістдесятиріччя. 
Але роки не змінили Василя Стефаника: у молодості його не підкупили батькові гроші, у старості – радянські. 1933-го він дізнався про штучний голод. І відмовився від “гнилих срібників”. Після чого митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові стипендію від Української греко-католицької церкви. Але той попросив видати суму мідяками. І роздав їх як милостиню жебракам, щоб ті помолилися за убієнних голодом українців. Стефаник уже тоді знав, що жити йому лишилося недовго. Казав, що оскільки прожив життя із чистою совістю, то хоче з нею і померти. 
Помер же він у бідності. Утім, єдине, про що вкрай шкодував, що віддав політиці часу більше, ніж письму. 
Політика – тлінне, література – вічне. Він усвідомив це, коли лишилося так мало часу. 
Цілком ймовірно, депутат Стефаник допоміг багатьом селянам. Урятував їх від несправедливості й недолі. Хоча історія не зберегла їхніх імен. 
Натомість література зберегла ім’я й творчий доробок Стефаника-письменника, чиї новели перекладено багатьма мовами світу.
Хоча і важко віриться, що автор “Камінного хреста” насправді був потенційним спадкоємцем ста вісімдесяти моргів поля.
Але – так воно й було. Просто сумління інколи виявляється сильнішим за гроші.

Про тлін і вічністьВін міг просто успадкувати сто гектарів батьківського поля. Чи стати заможним австрійським або…

Опубліковано Alina Akulenko 14 травня 2018 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *