Мовна місія: знищити неможливо здійснити

Аліна Акуленко
Аліна Акуленко

Він відмовився зросійщувати словники української мови.
І відмова ця коштувала йому волі. Могла насправді коштувати й життя. Але на нещадну прю із радянським свавіллям стали невідомі філологічні боги.
А спочатку ж ніщо не віщувало таких поневірянь.
Народитися в родині залізничника у ті часи означало чимало. Наприклад, шанс на пристойну освіту. Тож він 1917 року закінчив Охтирську гімназію. Але потім навчався і не закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету та історико-філологічний факультет Київського університету.
Не закінчив, бо змінився суспільний лад. А він 1919 року необережно служив в Армії Директорії.
І це була не єдина його вада. Іншою вадою стала його любов до рідної мови. Він − говорив українською, знав українську, захищав українську. Доводив, що вона − сучасна, багата, модерна. То ж її треба вчити, а не звужувати до фольклорних піснеспівів чи максимально зближувати з російською. Бо, може, радянські республіки − й сестри (комуністичній партії видніше), але українська й російська − мови різні. Неозброєним оком видно. Хіба ні?
Отож бо. Воно то видно, але своє бачення було безпечніше тримати при собі.
Він занадто любив життя, тож у 1933 не зміг наважитися на те, що зробили два Миколи − Хвильовий та Скрипник, − через зневіру вкоротили собі віку. Натомість тікав. У Казахстан. Де взявся при тамтешньому державному видавництві перекладати казахську літературу українською та навпаки. Але від тогочасної влади було не сховатися навіть у безкраїх казахських степах. Тож за відмову вписувати в українські словники слова, котрі б максимально уподібнювали словниковий склад мови української до мови російською 1935 року був звинувачений в «інакомислії». І отримав смертний вирок. Щоправда, ось тут філологічні боги й вирішили за нього вступитися, бо мали на нього неабиякі величезні плани. Розстріл замінили на десять років таборів. Хоча при тому йому дісталося як Мазепі і Шевченку −  разом: влада наказала ім’я проклясти й заборонити згадувати всує, усі твори вилучити −  і спалити. Тож десять років він будував залізниці, довбав мерзлу землю, працював шахтарем й «лупав цю скалу» у прямому значенні слова −  важким кайлом. Щоб усім смертям на зло таки вижити, 1946 року повернутися до Києва і отримати новий вирок −  цього разу довічне заслання у Красноярський край.
А тоді Сталін нарешті помер. З’ясувалося, що справа на нього −  як і тисячі інших справ −  сфабрикована. 1957 року його реабілітували. І навіть поновили у складі Спілки письменників України. Хоча це була така суєта суєт і мізерщина, що й думати про неї не хотілося.
Натомість думалося про інше: про неоплатний борг перед рідною мовою. Якою він −  нехай і подумки −  відчайдушно підспівав собі, вгризаючись кайлом у бездонні надра сибірських копалень.
Це вона тримала його. Це за неї він тримався.
Тож 1970 року побачило світ те, заради чого так опікувалися його долею загадкові філологічні боги, −  «Як ми говоримо?». Праця про чистоту української літературної мови.
Книжку видав «Радянський письменник». Звісно, з купюрами. Тому пізніше і повніший варіант надрукувало об’єднання українських письменників Америки «Слово», одне з видавництв Нью-Йорка, Канадський інститут українських студій… Потім були іще перевидання. Не одне.
Він же нарешті виконав свою місію.
Борис Антоненко-Давидович.
Для якого настільки важило «на каком язикє», що він за це пішов у «Сибір неісходиму». І вижив. За нелюдських умов. Аби написати одну з найвідоміших книжок про українську мову.

Мовна місія: знищити неможливо здійснитиВін відмовився зросійщувати словники української мови. І відмова ця коштувала…

Опубліковано Alina Akulenko 1 травня 2018 р.

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *