Улас Самчук про Олега Ольжича

(Улас Самчук. Лицар без страху і догани. Календар-альманах «Новий шлях». Торонто. 1977. С. 48-55).

….   Багато був він більш,
Ніж сірий і камінний його вірш,
Не тільки бо вознесла на прапорі,
А в серці йому випекла мета
Ту заповідь, що кликала все д’горі:
«Одвага. Непохитність. Чистота».

О. Стефанович

Про Олега, сина Олесевого, Ольжича, раз-у-раз таке чуємо. В його природі було багато цього зумовлення:

Ще княжая була на нім кольчуга,
Великий староруський ще Господь
Провадив українську його лодь —
І твердла, і росла його потуга,

— каже про це той самий, вразливий на спостереження душ людських —Стефанович. Саме його Ольжич звучить старорусько, а його постава нага­дує постать княжого отрока, якому однаково личить меч дружинника, як і ореол святого.

А одного разу, той самий Стефанович, нас познайомив. Це було, либонь, під зиму 1929 року, в Празі, у Студентському домі “на Альбертові”… З теперішньої точки бачення, це було дуже давно і в якійсь іншій добі, бо історія наша останніми роками почала ступати сто, а то і тисячо-милевими кроками і іноді не хочеться вірити, що це ми були ще тоді, коли жили ге­рої, пророки, потенціяльні мученики і кандидати до сонму святих, а не ас­тронавти і космонавти міжплянетних просторів.

Олег Ольжич, тоді ще юнак і студент Празького Карлового Університе­ту на відділі археології, все ще більше Олег ніж Ольжич, син модного поета, рослий, поставний і здібний друг його сучасників, переважно, як і він сам, синів і дочок видатних діячів української визвольної революції…  Його товариство – це Михайло Антонович, Олег Тимошенко, Василь Макаренко, Володимир Коваль, Марина Антонович, Галина Мазепа… їх зустрі­чі в Студентському домі, а поза тим, це мешкання Антоновичів в Нуслях — звичайно за кавою (“і кава, кава, кава до розпуки”, як писав Стефанович), а до того жарти й дотепи, у яких відзначався Володя Коваль, чомусь зва­ний Сусликом, з приводу чого, знаний на празькому ґрунті літератор і також дотепник Михайло Мухин, звав це барвисте товариство “Сусликіядою”.

Олег Кандиба не відзначався дотепністю, лишень дискретним, дружнім гумором, до того, над ним барвів ореол його батька, модного тоді поета, якого поезії деклямувалися, цитувалися і співалися на всіх імпрезах, а та­кож вдома. Коли ж, після 1930 року, у львівському Літературно-Науковому Віснику, що його редагував славетній Д. Донцов, почали появлятися корот­кі, стаккато віршики, підписані — Олег Ольжич, він відразу потрапив до фалянги передових поетів того середовища і заняв одно з перших місць емі­грантського Олімпу. На відміну від свого батька з його співочою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам’яним… Звичайно мовчазний, висловлювався коротко і уривно, міг сидіти в якомусь куті серед свого товариства, витянути вперед довгі ноги в погано чищених черевиках і чита­ти, а то й навіть писати на коліні свої шкільні завдання, а в тому і свою університетську іспитову працю.

Одягався скромно, неуважно, поводився безпретенсійно, свідомо, знав собі ціну, в розмовах міг вставити якийсь вислів, що його опісля повторю­вали і цитували.

Мої з ним особисті стосунки, від першого дня нашого знайомства і до самого їх кінця, протягом шістнадцяти років, відзначалися особливою рів­ністю. Ніяких перебоїв, ніяких зривів. Дружня, аж до братерства, співпраця. Десь на початку 1930 року, нас поняла ідея зробити разом кругосвітню по­дорож, що було безнадійним підприємством, яке одначе ми довго не хоті­ли визнати за неможливість. Думали, було, пуститися в дорогу навмання, але це значило потрапити в конфлікти з різними границями, що для нас, бездержавних і безгрошових, творило особливі труднощі і могло скін­читися особливо не комфортабельно. Не забули й найулюбленішої мрії всіх таких мрійників — найнятися десь на корабель кругосвітнього рейду, байдуже, в якій функції, але де його такий корабель знайти? Чехословаччина не мала до морів ніякого доступу, до того в той час над світом бушувала винятково злослива господарська криза, так що у причалах всіх країн, по­ловина кораблів стояла без руху і цілі, орди безробітніх матросів вешта­лись по вулицях у пошуках праці.

Отже, наша кругосвітня затія мусіла безнадійно збанкрутувати, що й ста­лося. Залишалась звичайна, щоденна, емігрантська буденщина. Студентсь­кий дім, академії, відчити, лекції… І всілякі амбіції… Я, наприклад, писав… “Волинь”, “Марію”, “Кулака”. В зимі на моїй кватирі невідповідна для люд­ського тіла температура, тому робочий кабінет переносилось до Студентсь­кого дому з його просторою студійною залею, у якій за столами, під лямпами, що звисали зі стелі, завжди сиділо чимало молодих людей, занятих хто чим – фізикою, анатомією, геодезією, які годинами непорушно й безмов­но були погрузлі у свої виміри бачення, що було для мене особливою ви­годою, бо я міг знайти тут, і тепло, і тишу, і комфорт. Тут також знаходи­ли мене мої друзі, а між ними і Ольжич.

Коли у нього, між його археологічними заняттями, виривалися шматки його віршів, він, як і всі поети, любив поділитися ними з кимсь зі своїх близьких. Він робив це дескретно й між іншим.

– Хочете послухати мої останні? — міг він сказати, коли ми проходили головною залею Студентського до­му, яка завжди кишіла молоддю. Ми знаходили спокійніше місце і він, своїм глухим, низьким голосом скандував:

Бог ясний між людьми ходить.
Бог навчає людей робити… —
“Розбудіте, полийте потом,
І уродить, земля уродить”.

Філософія землі, як основи буття і автентичність людських родів минуло­го, були близькими його світоуявленню, ми могли годинами обговорювати цю тему і звичайно, Ольжич романтизував минуле, йому здавалося, що лю­дина минулого була суцільнішою, її інстинкти були чистіші, її дії були послі­довніші і правильніші. Природа й людина гармонійно вкладалися в систему його космосу.


На тріангуляційній вежі в Чехії, біля Будеєвіц, жовтень 1941. Знизу: О. Лащенко, Люба Устиянович, О. Ольжич. Ззаду: К. Білецька, Н.Михалевич, Іваночко, Володимирів, У.Самчук.

Тому він любив і мандри в природу. Набере, було, свою, як він казав, зграю (він мав свій круг адораторів) і вони йшли пішки, або їхали поїздом, оглянути якусь місцевість. Пригадується така мандрівка до Карлового Тину — замок часів короля Карла ІУ, який п’ятдесят кільометрів від Праги. Або знов, свого часу я працював на тріангуляційному мірянні в околицях Будєйовіц, перебував у вежі на горі понад тисячу метрів у лісі і враз, одного гарного осіннього дня, мене знаходить там Ольжич зі своєю “згра­єю”. Мандрувати було його улюбленим спортом. Одного літа, разом ще з одним товаришем, він об’їхав вельосипедом мало не цілу Німеччину, а та­кі місця в його просторі, як наші Карпати, були знані йому до подробиць від Пряшева гень аж до Ясіня.


У Празі, на Карловому майдані, квітень 1941. Зліва направо:
І. Ірлявський, У. Самчук, О. Ольжич, К. Білецька, Лащенко,
_______________ Іваночко, М. Мирський.

Десь, здається, влітку 1933 року, Ольжичеві пощастило вибратися на археологічні розкопки в Югославію, що їх провадила археологічна експеди­ція американського Гарвардського університету і, коли під осінь, весь заго­рілий, з невеликою, рудоватою борідкою, яку він відпустив за літо, він по­вернувся до Праги та коли вперше мене відвідав на вулиці Вишеградській, то першим його привітанням було: – Власе! Тепер ми живемо! – Що сіє має значити! – відповів на це я. Він старанно пояснив, що йому вдалося здобути у американців певну добру репутацію науковця і що йому пощастило дістати постійну наукову стипендію, якою він хотів би також помогти і мені… Я був зворушений його намірами, мої матеріяльні гаразди були вельми не привабливі, але від його пропозиції відмовився, просто тому, що ті­єї його стипендії потрібно було йому самому, бо ж на його утриманні була його чудова мама, знана між нами Віра Антонівна, а до певної міри також і батько, який хоч і діставав стипендію від чеського уряду, але її розмірів ледве вистачало на самі харчі, а коли наш шановний співець “Айстрів”, по­чав частіше відвідувати деякі знані празькі “Господи”, то з її суми ледве щось ще збувало.

У ті ж також роки Ольжич почав активізуватися політично. Спочатку, розуміється, це були хіба поетично-ліричні інтродукції з відомим героїчним обертоном, але згодом це розгорнулося у справжню зумовленість дії. У Сту­дентському домі, між багатьма іншими приміщеннями, була одна, досить за­смічена кімната, на дверях якої красувався напис – “Українська Академіч­на Громада”, у якій завжди роїлося від молодих людей переважно галиць­ко-волинського походження. Це роки горезвісних польсько-уланських “пацифікацій” на їх батьківщині, а тому їх настрій був насичений бажанням реван­шу і взагалі боротьби зі всілякими загарбниками будь-якої віри й міри. У їх душах горів незгоряємо огонь свободи, що гартував їх наснагу стати на прю з ворогом, дарма що там дома “ішли ляхи на три шляхи, а татари на чотири” плюс москалі “як та чорна хмара”. Ніхто не думав про непосиль­ність завдання

“Дорога пряма і одверта
І твердо іде легіон,

— проголошував молодий Ольжич і це було не лишень його наставлення. Його тепер бачимо менше в товаристві “Сусликіяди”, а більше у таких гарто­ваних “вивротовцув”, як Ярослав Барановський, що був тоді головою Цент­рального Союзу Українського Студентства. Взагалі тодішня Прага насичена Україною Мілітанс в дусі Донцова і в стилі УВО та ОУН. Там діє секретаріят ОУН з його динамічним секретарем Володимиром Мартинцем, там бігає вічно заклопотаний, з повним під пахвою портфелем, організатор В. Забавський… Діловий Кость Мельник, урядовий Гарасимович… З’їзди, зустрічі, наради, плянування… У кав’ярнях Вацлавського намєсті, раз-у-раз бачимо таких гостей, як елеґантський Микола Сціборський,що прибув з Парижу, дипльоматичний Омелян Сеник, що повернувся щойно  з другого півкулля Америки. Тут траплялися і такі несподіванки, як атентатчик на міністра Пєрацького, Мацейко, за яким гонилася чи не вся поліція Речі Посполитої. Забагато динаміту, багато озону нової війни і цілі буревії рожевих надій.

Антенно-вражливий Ольжич не міг байдуже встояти проти таких навал можливости “в шинелі сірій вмерти від гранати”, не міг стояти ані осторонь, хоча би так, як решта його поетів-колег… Це ціла плеяда, або краще когор­та, на мові Донцова “Квадриґа”, очолювана “імператором строф” Маланюком, до якої належала багато спрагнених свободи і вимучених чужиною подвижників української віршотворчости, але Ольжич між ними не лишень абстракція, уявна сфера емоцій, але й реальна дієва сила, як тоді казали, “Чину”… Тобто, активної дії включно до самопосвяти не лишень живого духа, але й живої плоті. Ольжич стає революціонером… Активним, діяльним членом Організації Українських Націоналістів.

Так, Ольжич далі поет, але його поезія це вже лише “надбудова” його “чину”. Одного ранку, йдемо з ним пішки з Панкрацу до Студентського дому і він цілу дорогу рецитує мені поему про Городок Ягайлонський. Це вже не Ганібал, не мертва рінь річки, ані лучники уявних фантасмагорій уявного героїзму, а жива трагіка живої дійсности, близьких і найближчих людей. Він може бути далі археологом, вченим, належати до різних відповідних інституцій, але його статус кво — це організація, її провід і його місце в ній на становищі культурного референта.

А коли виникають бурхливі Карпатські події 1938-39 років, він там уже заступник голови проводу А. Мельника, в самому центрі подій — Хусті в товаристві таких приречених, як Роман Шухевич (Щука), Михайло Колодзінський (Гузар), Зенон Коссак (Тарнавський), з цілим штабом завзятющих казарлюг боротьби, які отаборились в Січовій Гостинниці міста, кімната число один (“Одинка”), звідки й керували цілою тією короткою, але буревійною веремією.

Ми займали з ним одну з кімнат так званого Національного Дому, куп­леного на засоби українців Америки для потреб ОУН. Раннє, біля сьомої години, вставання, пізнє, біля першої ночі, лягання… Встаючи, ми часто для бадьорости, щось співали (він басом, я тенором) і нашою улюбленою нотою була пісня про бравурну вдову, яка “на смерть не дбає, з гостоньками гу­ляє”. Снідали і взагалі харчувалися, або то в Січовій гостинниці, але переважно в невеличкій їдальні зі скромною назвою Січова Молочарня, якою заправляла спочатку ділова пані-матка Михалевич зі своєю дочкою Вероні­кою, а згодом перейняв її відомий автор відомого “Холодного Яру” Юрій Горліс-Горський, у якого можна було дістати не лишень молоко,але й справжню козацьку запіканку з породи Запри-Дух, що одначе рідко траплялося, бо модерні січовики менше злягалися зі запри-духами, а більше з свято-духами типу Юрія Переможця… (“Нам поможе святий Юрій”)…

Безконечні засідання, наради, з’їзди, роз’їзди. Не раз, після довгих нарад на “Одинці”, ми ще довго обговорюємо справи перед сном дома. Жилося, як на вулкані, день-щодень нові несподіванки, здебільша гострі і загрозливі, як от всілякі витівки чехів з їх капосним генералом Прхалою, безконечні пограничні інциденти з братами поляками на півночі, або вражими мадярами на півдні, до того наші внутрішні кві про кво між урядом країни і проводом націоналістів, які мали чимало розбіжностей в поглядах на різні справи і які вимагали чимало дипльоматичности, щоб втримати між ними рівновагу. Не раз Ольжич виряжав мене на авдієнцію до “батька Волошина”, з яким у мене втримувались ще віддавна добрі стосунки, з місією полагодження тих чи інших задеракуватих справ. Нашим добрим атутом в цій розгрі пог­лядів, було те, що особистим секретарем у батька прем’єра був Іван Рогач, член ОУН і мій добрий особистий приятель… Як також мої приязні стосун­ки з міністром Юліяном Реваєм, головним промотором діяння уряду, разом з його секретарем Андрієм Вороном, у якого я бувало ще до цих подій гостю­вав у його Севлюші, де той учителював…

*А різниці між нами і урядом були різні… Передовсім, наше походження. Ми зарозумілі галичани та емігранти, а вони горді автохтони та з роду-пра-роду вдома. Ми робили більше натиску на організацію військової сили, мали під своєю контролею Карпатську Січ та шукали засобів її озброєння, а вони більше вповали на добру волю Праги і організацію політичної партії, якою було авторитарне Українське Національне Об’єднання. Змагання за місця, за посади, за впливи, а сумма суммарум, за владу. Я вперто радив Ольжичеві не впадати в патетичну екстремність, а всіма засобами шукати співгри всіх наших сил, яких було, в порівнянні з нашими контрасилами, так мало. Ця філософія не була чужа і для Ольжича, моїм “горохом об стіну” було завжди “де згода в семействі”, а тому наші з ним акції не викликали супе­речностей і нам щастило лагодити навіть досить гостростильні випадки з урядом і при цьому згадуються навіть приязні наші моменти, от хоч би наше велике дипльоматичне приняття в Національному Домі під командою нашого сеньора дипльоматів часів УНР з вихованням царського часу, Миколи Галагагана, на якому були присутні міністр Юліян Ревай зі своїм секретарем Во­роном, шеф пропаганди уряду Володимир Комаринський, від духовної вла­ди, правлячий єпископ Нарадій, який недавно прибув з Бачки в Югославії і зі своїм секретарем, патріархального вигляду, василиянином о. Решетилом. Був там також німецький консул (прізвище забулося) з жінкою… Були представники Січі, головний комендант Дмитро Климпуш, преси – шеф Україн­ського Бюра в Берліні Володимир Стахів і чимало інших, імена яких зати­раються давниною…

  Не всім було тоді знано, що головною пружиною діяння націоналістич­ного сектора цих подій був Ольжич, який користувався беззастережним довір’ям і респектом всіх своїх співробітників і мав безпосередній, майже що­денний, зв’язок з Головою Проводу полковником Мельником, який перебу­вав тоді у Відні, чи то засобами телефонного сполучення, або через окремо­го кур’єра, яким був тоді Юліян Хименець. Події розгорталися швидко, ви­глядали вибухово, вимагалося щоденного поготівля і нарешті зрив, удар, розгром.

І на закінчення, всі ми опинилися в полоні угорськім невеликої тячівської в’язниці, до якої збито було сотні люда. Розуміється, ми мали можливості завчасно уникнути цього фіналу, могли бодай виїхати разом з урядовими чин­никами після закінчення першої сесії Карпатського сойму, але ми були вій­сько, до того націоналісти і нашим обов’язком було виправдати свої мораль­ні засади. Агонію з 14 на 15-те березня ми пережили в Хусті на своїх по­стах… Ольжич у штабі Січової Гостинниці, то ж то мені довелося перебути ніч в головному, нашвидко зорганізованому штабі оборони, під керівництвом полковника Сергія Єфремова, Михайла Колодзінського та сотника Чорного, що примістився в опорожненому будинку уряду, в бувшому кабінеті прем’є­ра Волошина, де я виконував несподівану ролю радіо-звітодавця загального стану наших фронтів. Ніколи не забуду тих наших, переважно ура-бадьорих і фатально вигаданих звідомлень, якими ми намагалися рятувати безнадійно розпачливе наше становище… А відходили ми різними дорогами вже тоді, коли мадярські танки були під самим Хустом, а мадярські партизани відрі­зали нам дорогу відступу на схід в напрямку Румунії… Додавши до цього ворожий кордон з Польщею, ми опинилися в повному оточенні безнадій­но нерівного змагу, з якого багатьом не вдалося вийти живими, а в тому та­кож загинув мій добрий друг полковник Колодзінський, прекрасний, діловий Зенон Коссак, мій особистий, довголітній друг і співробітник Іван Паламорчук…

З Ольжичем ми знов зустрілися аж 16-го березня, але вже в переповненій до краю Тячівській в’язниці, куди він потрапив з цілою групою “культур­ників”, між якими були Микола Мирський, Михайло Мухин, Михайло Михалевич, Олег Лащенко, Юліян Хименець з цілим рядом інших подібних імен. Його вигляд і настрій віддзеркалював яскраво наслідки пережитого мину­лих днів. Витягнуте, запале лице, до краю втомлений погляд, зім’ятий, заля­паний болотом одяг. Але мораль його і всіх нас лишалась незломною. Три дні нам не дали харчів, але дарма. Ми могли, сидячи стиснуті на брудному помості, не лишень завзято ділитися враженнями пережитого, але й навіть співати “гей, чи пан, чи пропав” та жартувати, пригадуючи запорозького січовика, який сидячи на палю, мав казати до свого ката, — поверни мене до тебе задом, бо я не хочу бачити твоєї бридкої пики…

Наші переживання були неописально прикрі, лишень ми знали, що на цьо­му наша справа не закінчилась, що це тільки її початок, що нас чекає ба­гато більших і багато складніших подій, до яких ми мусимо бути готовими.

Нам з Ольжичом, як також кільком іншим, майже чудом, пощастило, по трьох днях, вирватися з тячівського полону, але решту наших друзів, було відіслано до концентраційного табору в Ніредьгазі на Мадярщині, звідки во­ни, по кількох місяцях, вийшли ледве живими.

По певному, повному пригод, часі, через Відень, назад в Празі, ми бачи­мось з Ольжичем дуже часто. Тепер його постійним товариством є військовики, політики, діячі культури. Генерал Всеволод Петрів, Микола Галаган, Леонід Білецький. Діячі різних угруповань нашої політики. Наближалися нові судьбоносні події наступних років цієї великої епохи, перед нами стояло дуже непевне і дуже небезпечне майбутнє. Організація Українських Націоналистів, раптом, сливе за одну ніч, розбивається на дві ворогуючі частини, багато молодих, енергійних людей, а в тому і близьких друзів Ольжича, займають протилежне від нього становище, часто гостро вороже, часто самонищівне. Ольжич переживає це гостріше, ніж угорський полон, пере­важно мовчазно, дуже достойно, з почуттям моральної і інтелектуальної вищости супроти своїх “противників”.

З цим почуттям зустріли ми події 22 червня 1941 року. Вже в квітні цьо­го буревійного року Ольжич залишає Прагу і від’їжджає до Кракова, де гуртували свої фалянги головні сили обох ворогуючих частин колиш­нього могутнього ОУН. І невдовзі я дістав від нього телеграму негайно при­їжджати також туди, і вже в кінці травня, ми знов там зустрілися на відо­мій Зеленій вулиці, де містилася головна квартира ОУН мельниківського кри­ла і де Ольжич мав свій окремий робочий кабінет. Починається нова, кіль­карічна епоха, виповнена безліччю різноманітних подій, у якій роля Ольжи­ча виняткова важуча. Ці наші випадкові сторінки не зможуть висловити її ані приблизно. Індивідуальність Ольжича, на тлі тих подій з його траґі-фіналом фатального Саксенгавзену, вимагає окремої, основної розвідки і бу­ло б дуже вказаним, коли б у нас знайшлися для цього люди, час і засоби, які змогли б таке завдання виконати. Ольжич бо винятково оригінальна, складна і багатогранна персональність на тлі тих великих подій недавнього минулого, яке одначе, в перспективі нашого часу, віддалене на ціле своє­рідне тисячеліття. Це вже історія. “Багато був він більш, ніж сірий і камін­ний його вірш… Ще княжая була на нім кольчуга”, цілком годимось ми зі Стефановичем.

 

О. Ольжич

Дванадцять літ кривавилась земля
І зціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.
До перс закляклих, просячи тепла,
Тулили марно немовлята лиця.
Проте їм чорне лоно віддала
Доба жорстока, як вовчиця.
Тепер дощі холодні і вітри,
Кудлаті хмари, каламутні ріки.
Але ростуть у присмерку нори
Брати, суворі і великі.

 

 

Залишити відповідь